У червні в нашому місті відбулася презентація цікавого видання — книги відомого польського письменника XIX століття Юзефа Ігнація Крашевського «Спогади про Одесу, Єдисан і Буджак». Уперше переклад з польської мови на російську уривків щоденника за виданням 1845 року, в яких описано перебування автора в Одесі із 6 липня по 29 серпня 1843-го, був здійснений відомим одеським екскурсоводом-краєзнавцем Стеллою Михайловою. До речі, її копітка п’ятилітня праця була відзначена почесним дипломом XX всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині» в номінації «Майстерність перекладу».

Про презентацію цієї книги 25 червня була розміщена відповідна інформація на сайті Всесвітнього клубу одеситів, де, з-поміж іншого, наведена розлога цитата польського автора: «Приветствую тебя земля, протоптанная сарматами, скифами, даками, греками, татарами, генуэзцами, поляками, турками, шведами, русскими, немцами, по которой наступали татары на наши плодородные провинции с огнём и мечом, через которую побеждённый, но не пленённый, убегал через Бендеры Карл XII… Приветствую тебя земля и порт, возникшие из ничего, за пятьдесят лет, а сегодня раздающие жизнь, наполняющие плодами край огромный. Приветствую!».

Як бачимо, про українців — жодної згадки. Така позиція Крашевського не є об’єктивною. Щоб відновити історичну справедливість, з дозволу пані Стелли Михайлової, я звернувся до тексту згаданого видання і зробив власний переклад уже з російської на українську матеріалів і зауважень самого польського автора щодо такого суто українського явища, як чумацтво. Адже в представників інших народів такого соціального й історичного явища не спостерігалося.

Як відомо, Юзеф Ігнацій Крашевський був дійсним членом Одеського товариства історії і старожитностей, тому його занурення в атмо-сферу світського життя міста 1843 року є особливо цінним джерелом інформації. Окремі уривки його дорожніх нотаток, перекладені на україн-ську, пропоную розглянути під узагальненою назвою «Чумацькі обрії Одеси».

«…Зрідка даленіють могили (схоже, татарські), неквапливо тягнуться довгими валками чумаки, проносяться в тумані куряви табуни коней та череди худоби, шелестячи, розгойдуються великі будяки.

Голо і тихо. Над головою небо, а під ногами прорізана колесами, випалена земля. (С.8).

Ці широкі степи буквально засіяні слободами і слобідками. Варто очі спрямувати до балки, як одразу твій погляд зустрічається з ними, а далі затримується на верхівках тополь та вітряних млинів. Скирт майже не видно, зате повно табунів коней, які пасуться і пустують, за якими спостерігає тільки одна людина на коні без сідла, озброєна лише палицею або бичем. Така ж кількість у степах величезних стад сивих волів та молодняка. Овець до цього часу ми майже не зустрічали.

Корчми, розташовані на тракті, здебільшого тільки будуються. Вони стоять густо, майже при кожній слободі, при кожному водопої та ділянці степу, призначеному на випас та нічліг для чумацьких волів, де каравани розміщуються табором і платять по кілька грошів за одиницю худоби. (С. 14-15).

Край цей особливий, де хазяїна нема, де кожний — гість, і скільки народів, стільки й звичаїв, одягу, різних мов. Повторюємо, що з часом край цей буде одним з найродючіших, а завдяки близькому розташуванню біля моря — значною торговою провінцією.

Досі (наскільки міг помітити) сільське господарство поступається тут місцем розведенню худоби, коней та бджіл. (С. 16).

Зрозуміло, що ми вже перебуваємо близько до великого міста. Рух купецький збільшується, рухаються одна за одною брички, керовані євреями, тягнуться чумацькі вози, що перевозять сіль і повертаються до Одеси з пшеницею. Не вдалося мені розглянути населення місцевих слобод, оскільки від Ананьєва майже не зустрічали на дорозі мешканців і бачимо їх тільки здалеку.

Ми зупинилися на нічліг в пристойному заїжджому дворі Баранове, в досить веселому місці, недалеко від садка та слободи. Це перша від Ананьєва така чиста і зручна станція для мандрівників. Однак ми вже перебуваємо так близько від Одеси, що хотілося недовго користуватися зручним нічлігом і скоріше його полишити. (С. 16-17).

Звернемося зараз до записів мандрівників, які відвідували її (Одесу. — Прим. автора) в різні часи. Дж. Раллі на початку дев’ятнадцятого століття такий дає опис Одеси: «В порту насип молу тільки проєктувався. Околиці навкруги — степ безлюдний і без рослинності. Проблеми з питною водою та її поганою якістю».

Він також згадує, що чумаки, прибуваючи сюди, втрачали через це багато худоби, а перебувало часом до 3000 возів. (С. 17-18).

Після виїзду із Северинівки знову пусто в степу, слобод не видно. Пагорби з обох боків, посередині — засіяне поле, біля його краю пролягає дорога, на кожному кроці вкрита великою кількістю біліючих скелетів полеглих тут коней та чумацької худоби. У клубах пилу, що піднімається, пробігають купецькі брички, тягнуться без кінця вози чумаків. Майже перед самим Потоцьким з’являється спочатку вузький, а потім дедалі ширший виблискуючий Куяльницький лиман, береги якого засіяні золотавою пшеницею. (С. 21-22).

Промайнув я пошту в Ільїнці і частину степу, що залишилася і яка відділяла мене від моря. Степ цей рівний і гладкий, як на долоні, абсолютно плоский, засіяний пшеницею. Зрідка над дорогою, що звивається, стоїть хрест над могилою померлого в дорозі або надгробний пам’ятник з єврейським написом. Постійно зустрічаємо чумаків і скелети чумацької худоби та коней. Ворони їх уже пообкльовували і залишили голі кістки. Ми все їдемо та їдемо в кучеряві пилу, сильний вітер з моря, гострий та гризучий, несе назустріч збиті в хмари клуби пилу з дороги та щохвилини охоплює темним плащем. Вихори пилу клубочаться і сваволять на дорозі, потім поринають у степ, поступово розпадаючись вдалині. (С. 24).

Море близько, однак поки що його не видно! Марно піднімаюся навшпиньки. Даремно повертаю голову у всі боки… Не видно. Терпіння! Адже я дихаю морем, можливо, незабаром ним уже порадіють очі. Місто нас вже оточило і шумить. Одні в’їжджають до нього, інші навпаки — з нього від’їжджають; довгими стрічками тягнуться вози, які вивантажили пшеницю. Минаємо розвилку і митницю, яку тим, хто виїжджає, проходити не потрібно: порто-франко — ніхто тебе навіть не спитає, навіщо та звідки їдеш. А ось уже й передмістя перед тобою, а ось уже й місто, розташоване на узвишші над морем. Однак якщо на нього дивитися знизу, то видно його буде погано, тільки край, решта ховається за височиною. (С.27-28).

В обох портах, на молах, які ведуть до моря, панує постійний рух. У карантинний порт везуть невпинно пшеницю та всілякий товар. З практичного порту транспортують до міста різні товари. На цих молах, що висуваються в море, рух і життя, яке починається зі сигналу, поданого пострілом з гармати з брандвахти, що знаменує початок дня в портах і митницях, продовжується до другого пострілу на заході сонця. Чумацькі фурманки, сільські вози перевізників, які наймаються на перевезення вантажів, піші, кінні протискуються і несуться. Всі поспішають, оскільки не можна втратити ні хвилини, мчать, штовхаються, кричать. Робітники, які вантажать баркаси в карантинному порту, літають, як ошпарені. У цей же час на пагорбі в карантині майорить червоний прапор, сповіщаючи, що карантинна комісія проводить засідання. Згорнутий прапор означає його закриття. Якщо над карантином з’явиться чорний прапор, то це означатиме, що в ньому з’явилася чума — страшний мор, який уже неодноразово відвідував Одесу. (С. 49).

Навколишні будиночки, у міру того, як віддаляємося від вулиці Рішельєвської (яка є найжвавішою) та від порту, — старі й низькі споруди і майже повністю порожні. Подекуди величезний зерновий склад із ступінчатим порогом з боку вулиці, з довгою вервечкою вікон, укріплених дерев’яними або залізними балясинами, перериває низку різного виду будиночків і потрісканих стін — низьких та критих ще дранкою або дошками (що свідчить про те, що вони вже давно були поставлені), побудованих з погано скріплених і не відшліфованих каменів, а тому перебувають у стані занепаду.

Подекуди зелена акація, що стоїть біля дверей будинку, дарує йому невеличку тінь. Іноді можна зустріти шинок із написом «Кантина» — місце, що дозволяє ремісникам переривати своє скромне одноманітне існування. Чумаки лежать покотом біля воріт хлібних складів. У напрямку до вулиці Канатної дедалі менше й менше руху та життя. (С. 130-131).

Важливий дохід становить питна вода, деякі колодязі дають прибуток до тисячі карбованців. Чумаки платять за неї на нічлігах разом з випасом. Платять і тим, хто розвозить її містом.

Вода з фонтанів — неякі-сна, ще й не усі будинки мають цистерни. З необхідних місту запасів продовольства — третю частину виробляє саме місто. (С. 136).

За часів завоювання цього краю (1789—1794 рр.) всі власники землі та землероби західних провінцій відправляли плоди своєї праці в Ригу та Гданськ, звідки потім отримували закордонні товари. Важливу в той час роль відігравали Броди та Бердичів. Згодом відкриття порту при Хаджибейській фортеці, приклад графа Прота Потоцького та інших подільських громадян, які відправляли каравани під охороною в Одесу (незважаючи на загрозу з боку задністровських татар), сприяли поверненню сюди торгівлі. Раніше ми описували як зросла та зміцніла торгівля в Одесі. (С. 137).

Періоди, важливі для торгівлі, є хвилинами найбільшого пожвавлення торгівлі. Іноді в березні несподівано прибуває до ста суден одночасно. В цей час у порту та в місті панує найбільший рух: згортки і пакети на митницях, штовханина на митних рогатках, вулиці наповнені людьми, снують купці, маклери, кружляють вози, панують метушня та галас.

У той же час, коли пошта принесе звістку про неврожай у далекому краю, — кожен поспішає купляти, вантажити, відправляти.

Другим важливим періодом є вересень, після збору пшениці, коли натовпи чумаків стягуються до Одеси, лежать обозами навколо хлібних складів. І ні про що не слухаєш і не бачиш, крім пшениці та чумаків. (С. 143).

Далі ми проїхали польською вулицею (Strada Polacca), що веде до моря, якою рухаються тисячі возів — порожніх і навантажених пшеницею, вугіллям, цукром та іншими товарами, котрі виходять з карантину. Рух тут панує невпинний, гомін пості-йний, однак це не витончений рух самого міста, а тільки заняття торгівлею, неспокійне, яке боїться втратити дорогу хвилину дня. Вози поспіхом рухаються, люди кричать, море шумить, а над головами — пекуче сонце, сильний вітер несе пил в обличчя. Перетинаються люди різного виду і національностей, які прямують у порт, на човнах, у карантин та зернові склади — греки, турки, росіяни, українські чумаки та євреї. (С. 161—162).

Зернові склади, розташовані по всьому місту, є однією з характерних рис Одеси. Зустрічаєш їх біля найпрекрасніших будинків. За винятком бульвару та вулиці Рішельєвської, їх скрізь багато. Деякі (наприклад, колишній зерновий склад Собанських) має вигляд палацу, інші — як розкішні будівлі, треті — як дуже пристойні кам’яниці. Вони різного розміру та форми, а з часу, коли були заборонені під’їзди, що охоплювали частину вулиці, відрізнити їх можна тільки по порожніх вікнах. Іноді під цими складами розміщується безліч чумацьких возів, потім — знову тиша та спокій. Тільки кілька чоловіків, які оглядають зерно, відкриють віконниці та підуть». (С. 185—186).