Складно уявити Одесу без її пам’яток, що стали невід’ємною частиною міського вигляду, і, тим більше, інший образ Дюка.

Досконаліше за формою і змістом рішення, ніж те, яким побачив свого бронзового героя скульптор, академік Іван Мартос, неможливе в принципі.

Благородна простота і тиха величавість ходи Дюка заворожують глядача. Хартія, або просто сувій, затиснутий у його лівій руці, — символ майбутніх звершень, а ще ж «є атрибут великих подвигів і чеснот», як писав творець пам’ятника Іван Мартос, натякаючи на те, за що коронував Дюка лавровим вінком.

Фантазія і праця Мартоса відбилися в ліпних прикрасах палаців у Царському Селі та Павловську, динамічній статуї невдахи Актеона для Великого каскаду Петергофа, мармуровій імператриці Катерині ІІ, що з майстерні скульптора зайшла в зал засідань Московського дворянського зібрання.

А остаточно визнаним майстром зробить Івана Мартоса пам’ятник К. Мініну і Д. Пожарському в Москві. У цьому монументальному творінні відобразилися його естетичні пристрасті.

Серед нижньогородців, які жертвують ополченню зброю та обладунки, можна розгледіти й фігуру самого скульптора. Римський патрицій, одягнений у тогу, здійснюючи батьківський подвиг, веде своїх синів у зібране для походу військо. Профільний портрет Мартоса виконав його учень Самуїл Гальберг, домігшись, як стверджували сучасники, вражаючої схожості.

Громадянське подвижництво і тога в роботах Мартоса стають нерозлучними.

Сюжет барельєфа, придуманий Мартосом, виявиться пророчим. Натурою скульптору служили його сини, один з яких — Олексій — пізніше воював в армії Кутузова, а другий — Микита — загинув від рук наполеонівських солдатів уже у Франції.

На тильну сторону пам’ятника Мартос помістив табличку з лаконічним написом, наче простий майстровий: «Склав і створив Іван Петрович Мартос родом з Ічні».

Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні, що прославився майстерним різьбленням по дереву, нащадком лубенського полкового судді, як і його брат, батько скульптора. Іконостас церкви містечка Ічні, що на Чернігівщині, та її дерев’яні лики, які оживають у випадкових променях сонця, вражали тамтешніх парафіян своєю пластикою.

Іван годинами простоював у храмі за спиною у дядька, зачаровано спостерігаючи, як із безликого дерева з’являються на світ лики святих. І в благословенну хвилину взяв у руки стамеску та ніж. Тож перші кроки в скульптурі Іван Мартос зробив ще вдома.

Родичі відразу помітили талант племінника і відправили Івана до Петербурзької академії мистецтв, де юний Мартос навчався дев’ять років і по закінченні отримав велику золоту медаль. Майстри скульптури Роллан і Жилі відщліфували його майстерність.

У Римській академії Мартос користувався порадами відомого художника, теоретика класичного живопису Рафаеля Менгса. Правда й те, що в Римі він навчився рубати мармур в італійського скульптора Альбачіні, реставратора античної скульптури. Відтак у творчості Івана Мартоса ще більше утвердився той класичний ідеал, який помітний у всіх його роботах.

Бронзовий Дюк не став винятком: цей скульптурний образ логічно продовжував античну лінію в творчості майстра.

Одеський Дюк одягнений у тогу. Копирсання в тому, до якого прошарку римського суспільства її слід віднести, виглядає надуманим: Мартос виводить одяг римських патриціїв із звичного історичного контексту, показуючи таким чином, що його мармурові та бронзові герої належать вічності, а відтак позбавлені прикмет свого часу.

Одесити з повним правом можуть наряджати бронзового Дюка у вишиванку. Поруч із чорноморськими козаками Головатого, Чепіги та їхнього шефа де Рібаса він бився при Ізмаїлі проти османів. Цим же пояснюється й меч на його пам’я-тнику. Катерининська золота шпага — нагорода за взяття дунайської твердині.

Обряд одягання Дюка у вишиванку поки що не має суспільної мотивації і для багатьох це лише розвага, забава. Добре слово на адресу Івана Мартоса, забутого одеситами, і спомин про військовий подвиг одеського градоначальника могли б доповнити свято.

Можна було б, за нагоди, надягнути Дюку і мусульманський тюрбан, як і чалму чи навіть феску. Цілком по-одеськи, з гумором і, як з’ясовується, виправдано. бо бронзову фігуру одеського Дюка відливав ливарних справ майстер Василь Екимов — найчистішої крові турок, полонений у ранньому дитинстві на просторах Порти.

Творіння двох великих майстрів ось уже майже дві сотні років відкриває одеситам безкрайню морську далечінь, а приїжджим у статусі господаря представляє «перлину біля моря», створену і працею-стараннями Армана де Віньєро дю Плессі дюка де Рішельє. Увічнений скульптором Мартосом і ливарником Екимовим, великий син Одеси зустріне ще не одне століття, залишаючись символом створеного ним прекрасного, як зухвала мрія, міста біля моря.