Як і попередні фільми, про які вже йшлося у нашій газеті, ця картина — також про дорогу. Вірніш, про дороги. Про ті цілком конкретні дороги, які ми обираємо — згідно з ментальністю, переконаннями, вихованням… Це може бути дорога з окупованого міста чи селища — в невідомість. А може бути і навпаки — дорога зради й дворушництва. Або ж — дорога опору, навіть безнадійного…

Мінний тралер «Черкаси» проривається з кримського озера Донузлав на Одесу, але вихід з бухти заблоковано притопленими кораблями. Всі ми переживали тоді драматичні події окупації Криму росіянами. Українські бойові кораблі один по одному здаються ворогові. На «Черкасах» моряки вирішують прориватись у відкрите море, щоби взяти курс на Одесу, а якщо не вдасться — чинити опір. Не всі, звичайно, було б дивно, якби всі. Значна частина екіпажу добровільно зійшла на берег: родина, сімейні справи, старі батьки… А присяга — про неї забути? Як там у «Енеїді»? «…Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять». По-людськи їх можна зрозуміти. Але чи заслуговують на це? Хоча… Нелегко було тоді дотямити, що ж насправді відбувається. А чи хто-небудь міг собі уявити війну з Росією? «Що, стріляти у братів?». Проблема глибокої філософської розробки. Лишень дві ключові фрази з фільму, два запитання, жорстко поставлені. «Нас не вчили воювати з братнім народом» і «Черкаси» будуть чинити опір!»…

Тралер «Черкаси» щойно з навчань. Товариські зустрічі, традиційні матроські спортивні розваги, взаємні жарти, усмішки… Аякже: брати. Хоч і самозвані, але міцно це вкоренилось у свідомість. Так міцно, що багатьох навіть присяга не втримала від ганебної — усе-таки! — зради.

Ті, хто встояв, ухвалюють спільне рішення: чинити опір, прориватися у відкрите море. «Черкаси» — єдиний із 13 українських кораблів, що до останнього зберіг на своїй щоглі український прапор. Три тижні та частина екіпажу, що лишилась на кораблі, відбивала атаки росіян. Безглуздий, здавалося б, опір, без жодної світлої надії. Але інакше вони просто не могли. І вистояли до кінця…

Що таке бойовий корабель? Це замкнутий простір, у якому перебуває певна кількість людей. Обов’язки кожного тут чітко розписані, все розраховане до хвилини, і кожен мусить знати ці свої обов’язки, як мовиться, назубок. Але екіпаж — це живі люди. Звичайні хлопці, котрі потрапили сюди з берега, бува що й випадково, не мріючи про морську романтику. Різні, почасти складні характери… Позастатутні вчинки… Юнача безтурботність… Флот плекає усталені морські традиції. Ми бачимо, як старші за терміном служби моряки «навчають» новачка. Це, звичайно ж, «дідівщина», негатив, та — за якимись неписаними законами — ця сцена, до речі, є чи не найкращою у фільмі. Попри все це, вони швидко усвідомили: країна в небезпеці, й одразу вирівнялася дисципліна. Й ми розуміємо істерику моториста, коли його ж таки друзі заливають у машину бетон — щоби ворог не міг скористатися кораблем.

У стрічці, назагал, багато гарних сцен, зроблених по-кінематографічному блискуче. Хоч було під час зйомок, за зізнанням творців, досить важко. Все-таки море, зі своєю погодою, своїми несподіванками… Поза тим, це кіно, можна сказати, натуралістичне, й від цього лише виграє. Все тут живе, переконливе, все — на своєму місці.

А робота ця, варт зауважити, — дебютна для молодого режисера Тимура Ященка, до слова сказати, черкащанина. Поряд з іншими фільмами він ще раз говорить про те, що нині в україн-ському кінематографі молоді режисери сміливо беруться за гостроактуальні теми, які хвилюють їх — без цього не можна зробити справді мистецький твір, вони шукають і знаходять свої шляхи. «Вулкан», «Дике поле», «Додому»… Можна продовжити цей перелік, і фільм «Черкаси» тут — поряд з названими.

— Ми зараз переживаємо історичні події — є ворог, є агресія… Молоді режисери прагнуть говорити про те, як важливо захищати свою землю, — каже Тимур Ященко. — Так, герої фільму показують приклад всім, як треба поводитись і діяти в таких несподіваних обставинах, пам’ятаючи не лише про свій обов’язок, а й про святе почуття патріотизму. Без пафосу, без високих слів та гучних закликів, — цього всього не знайдете у картині.

— Саме про ці події новітньої історії — наш фільм, — продовжує режисер, — а водночас — і про історію цих людей, котрі в мить одну зрозуміли, в чому їхнє призначення, і що таке присяга. І що таке патріотизм.

Творчу групу стрічки консультував командир тралера «Черкаси» Юрій Федаш, а серед акторського, якщо можна так сказати, екіпажу були ті самі моряки — учасники тих драматичних подій березня 2014-го. Це робить кожну сценку повнокровною, живою, сприяє правдивому відтворенню подій. Хоч ці моряки як би на другому плані, а героїв грають фахові артисти. Все-таки це повнометражний художній фільм.

Юрій Федаш каже:

- Завдячуючи ВМС ми маємо зараз Україну. Якби тоді почали стріляти, то невідомо, де зараз був би наш кордон.

Йдеться, звісно, не лише про витримку — ознаку внутрішньої сили та переконаності, а й про певне розуміння ситуації. Ця думка офіцера й донині є актуальною, коли гостро постає проблема подальшого статусу ОРДЛО та питання україн-ського кордону. Неконтрольований кордон — продовження стану війни.

Бойовий корабель «Черкаси» є збірним образом, він — також герой фільму.

— Хотілося зробити головним героєм картини не того чи того моряка. Хотілося їх усіх показати як одне ціле, щоби увага глядача зосередилась на весь корабель — і команду, і власне метал.

Справді, у фільмі постійно бачимо громаддя металу, різну машинерію.

— Завдання мистецтва кіно — не створювати історичне дослідження — це для науковців. Завдання мистецтва — створювати міфи, які потрібні нації. У гарному сенсі, звісно. Це — якраз такий фільм.