Нещодавно в Одеському регіональному інституті державного управління відбулася науково-практична конференція «Публічне управління: традиції, інновації, глобальні тренди», інформує ІА «Контекст Причорномор’я».

Її учасники (а це як українські фахівці та експерти, так і гості із закордоння) обговорювали, як нині варто вибудовувати систему публічного управління. Бо ж світ змінюється стрімко, технології — ще швидше, а відтак посилати депешу з гінцем — уже й для анекдота буде запізно…

З-поміж експертів був і Сергій Гриневецький, досвідчений політик, управлінець-практик, який добре розуміється на державотворчих механізмах, на тому, як і від чого залежить подальший розвиток окремих громад, певних регіонів та країни загалом.

Отож, йому слово.

Почати все ж таки варто з глобальних трендів. Україна сьогодні, мабуть, більше за інші країни зазнає впливу як глобальних тенденцій, так і зовнішніх гравців.

Отже, на які глобальні тренди в публічному управлінні варто звернути увагу?

Перш за все, — це розвиток технологій та соціальних комунікацій. По суті, ми можемо говорити про революцію в цій сфері. Розвиток соціальних мереж та засобів зв’язку призвів до того, що комунікація між людьми обмежується хіба що доступністю сигналу, зарядом смартфону та мовним бар’єром. Де-факто, не існує кордонів як між державами, так і між різними соціальними групами. У принципі, сьогодні, за бажанням, можна без посередників спілкуватися з офіційними особами. Подібний спосіб спілкування створює ілюзію доступності як для політичної верхівки, так і для простих громадян. Звідси — бажання доносити ключові меседжі за допомогою Твіттера, Фейсбуку, Інстаграму та Ютюбу. І цей тренд спостері-гаємо скрізь.

Життя тих, хто при владі, стає занадто публічним. Сьогодні не потрібні професійні папарацці для того, аби зафіксувати перебування якогось політика на дорогому курорті чи у сумнівній компанії. Це може зробити кожен за допомогою камери у смартфоні. Він же може зробити це надбанням громадськості і зчинити скандал. Дописуючи у соціальних мережах, кожен може відчути себе журналістом, аналітиком, взяти участь в обговоренні та суперечці.

І ця велика ілюзія простоти комунікацій між представниками влади й населенням, у свою чергу, породжує іншу, дуже небезпечну ілюзію — простоти прийняття управлінських рішень. Причому, в це починають вірити як ті, хто обирає, так і ті, кого обирають.

Навіщо одним такі складнощі, як зустріч з виборцями, робота із зверненнями громадян, підготовка запитів до органів влади, коли достатньо записати відеоролик на смартфоні й викласти його в Ютюб? І навіщо іншим розуміння того, як працює державний механізм, які норми закладені в Конституції та законах?

Захопилися розвитком технологій — забули про розвиток людини. Люди через смартфони не помічають навколишнього середовища, їх більше цікавить кіберпростір.

Над усім панує популізм, який нині є глобальним трендом. Несприйняття традиційних еліт з їх раціональним підходом і бажання голосувати за тих, хто пообі-цяє прості рішення, знайде винуватців, внутрішніх чи зовнішніх, — це тепер притаманне США, країнам ЄС. Й Україна тут не виняток.

По-друге, існування монополярного світу завершилося. Закінчується монополія Заходу, який пропонував ліберальну модель політики та економіки, що вважалася взірцем для всіх інших. На Сході постав Китай, який пропонує неліберальну модель економічного зростання і досить активно просуває свої інтереси, не звертаючи особливої уваги на ідейні настанови. Сполучені Штати також переосмислюють своє місце у світі, відмовляючись від ролі світового політичного регулятора. Триває переосмислення європейського проєкту.

У цьому контексті політико-економічна модель олігархічної демократії, створена в Україні, є неконкурентоспроможною. Українська економіка сьогодні інтегрована в глобальну і займає в ній, на жаль, нішу постачальника продукції з низькою доданою вартістю, простіше кажучи, сировинного придатку. Могутність олігархії нині тримається саме на сировинному характері української економіки. А відтак у неї, олігархії, нема бажання щось змінювати в державному механізмі.

По-третє, відбулися не лише технологічні, а й соціальні зміни, які впливають на зміст популізму. Сьогодні не можна сказати, що в Україні середня людина ризикує померти від голоду, як це могло бути, скажімо, у 1990-х. Попри всі розмови про зубожіння, у багатьох не стоїть вибір, чи купувати собі і родині кілька кіло м’яса, чи якийсь гаджет. Соціальні проблеми є, їх багато, але вони змінили свою якість. Відповідно, і популізм зараз апелює не стільки до первісних потреб людини, скільки спекулює на питаннях особистої безпеки, справедливості, доступу до ресурсів, екології тощо. Це також впливає на характер публічного управління, яке змушене реагувати на запити суспільства.

У цьому контексті, звісно, важно говорити про збереження або розвиток якихось традицій публічного управління. Особливо в Україні, де інститут державної служби вже 15 років лихоманить від постійного революційно-контрреволюційного процесу, внаслідок чого відбувається вимивання професійних кадрів. Через відсутність спадкоємності та сталості державної служби і постійні кадрові чистки в Україні нема можливості для формування професійного ядра управлінців.

Більше того, у суспільстві зусиллями популістів сформоване уявлення, що головний ворог простого громадянина — чиновник, який займається лише тим, що розкрадає державні кошти, бере хабарі й саботує реформи. Однак більшість із критиків не бажають самі зайняти посади державних службовців, щоб продемонструвати професіоналізм та безкорисливість.

Як результат влада, особливо на місцях, замкнена сама у собі і, незважаючи на смартфони та соціальні мережі, погано комунікує як з бізнесом, так і з суспільством.

Хотілося б окремо зупинитися на ролі освіти, оскільки саме освіта є як зосередженням традицій, так і провідником інновацій. Якщо раніше достатньо було мати базову освіту, на яку вже накладався практичний та життєвий досвід, то сьогодні однієї базової освіти вже недостатньо. Це стосується і фахової підготовки спеціалістів з публічного управління.

Загалом, бюрократія — раціональна і консервативна система. У цьому її сила й одночасно слабкість. Досвід показує: щоби бути успішним менеджером у сфері публічного управління, замало добре знати нормативно-правову базу і мати організаційні навички. Потрібно пості-йно вдосконалювати себе і тих, хто працює поруч із тобою. Тобто питання підготовки відповідного спеціаліста має бути безперервним.

Як приклад, зараз потік інформації, яку споживає людина, збільшився у кілька разів. Часи, коли чиновник отримував інформацію з кількох офіційних джерел і цього було достатньо для його ефективної діяльності, — позаду. Нині потрібні навички не лише для того, щоби орієнтуватися у цьому потоці, але й для того, щоб уміти відрізнити фейкові новини від справжніх, чутки та брехню — від фактів, уміти виявляти психологічну стійкість.

Переконаний, що рано чи пізно час смути завершиться й Україна знову повернеться до ідеї кадрової та професійної державної служби. Тож освітянська галузь має бути готова відповісти на виклики сучасності.

І про завдання для нової влади. Намагаючись кардинально змінити політичну еліту, — подумайте:

Як грамотно підібрати й розставити кадри.

Як зменшити корупцію, контрабанду?

Як припинити поділ сфер впливу?

Як підвищити якість адміністрування податків?

Як подолати технологічне відставання?

І, нарешті, зрозумійте: держава — це формування суспільного договору між людьми.