Останнім часом у частини громадян нашої країни утверджується переконання, що, попри патріотичні заяви глави держави, представники «слуг народу» готують Україну до поступок Росії, які інакше, ніж капітуляцією, не назвеш. Йдеться не про горезвісну «формулу Штайн-маєра», а про стратегію протистояння агресії загалом. У тому сенсі, що подібної стратегії… нема.

НІ КАПІТУЛЯЦІЇ! ЩО ДАЛІ?

Цього тижня міністр закордонних справ України Вадим Пристайко про відсутність такої стратегії у «слуг народу» не посоромився зізнатися. Він прямо сказав очевидну річ. Нам доведеться або домовитися з Росією, або перейти до мобілізаційної моделі економіки, урізавши на третину соціальні програми, включно із зарплатами та пенсіями. І перенаправити ці видатки бюджету на потреби армії. Главі МЗС дорікають у тому, що своїми висловлюваннями він фактично погрожував санкціями власним громадянам. Тим, хто виступає проти капітуляції. Або підштовхує до неприпустимих компромісів українську сторону перед зустрі-ччю лідерів «нормандської четвірки».

Подібна альтернатива, певна річ, — за межами дипломатії. Зате вона відповідає курсу «слуг народу» на повне заперечення політики Петра Порошенка. Політики, що ґрунтувалася на вимушеній згоді з мінськими домовленостями за повного й постійного їх саботажу Україною впродовж чотирьох років. Уже в 2015-у було зрозуміло, що нескінченно тягнути гуму і наполягати на різниці інтерпретацій горезвісних 13 пунктів не можна. Але, ймовірно, не було іншого виходу. Армія перебувала в жалюгідному стані, а економіка — на межі краху.

Але хіба тепер вихід з’явився? Боєздатність Збройних сил, порівняно з 2014 роком, якоюсь мірою відновлена, економіка — в стані підйому. Для мирного часу цього достатньо. А для воєнного протистояння з Росією — ні. Більше того, запізнилися й мобілізаційні заходи. Вони вимагають тривалої підготовки і згоди, якщо не єдності, суспільства. Ні того, ні іншого в Україні не бачимо. І якщо Зеленський на переговорах «нормандської четвірки» не зуміє обвести Путі-на навколо пальця, «план Б» реалізувати не вдасться. Ні в якому вигляді.

В Офісі Президента як про варіант, у разі провалу переговорів у «нормандському форматі», говорять про те, що вже кілька років пропонували Порошенкові радикали — перетворити лінію розмежування ЗСУ та незаконних збройних формувань на тимчасовий кордон по всій лінії фронту. З жорстким порядком пропуску громадян, транспорту та товарів. У цьому був сенс. У цьому є сенс і зараз. Прекрасна альтернатива капітуляції. Яка вимагає значно менших витрат, ніж спрямування на потреби армії коштів від урізання соціальних програм. Але «слуги народу» відведенням військ від лінії розмежування таку можливість знищують у принципі.

Що ж залишається? На чому може базуватися нова стратегія деокупації частини Донбасу? Мінські угоди тепер, як з’ясувалося, не допомагають, а перешкоджають вирішенню важливої проблеми. Новий формат і нові домовленості не можна реалізувати через протидію Кремля і відсутність інтересу західних союзників, які сплять і бачать «покращення і прогрес» у виконанні сторонами своїх зобов’язань.

У СВІТІ БЕЗЛАДУ І ХАОСУ

На думку Емманюеля Макрона та Ангели Меркель, «прогрес» дасть можливість зняти частину санкцій і відновити співпрацю з Росією в колишньо-му обсязі. А для досягнення «прогресу» треба змусити українську сторону погодитися на поступки. Вважається, що в нинішніх обставинах нагнути Володимира Зеленського буде нескладно. Складно буде умовити Володимира Путіна чисто символічно простягнути руку у відповідь. Особливо тоді, коли господар Кремля здобув чергову геополітичну перемогу.

Цю перемогу як подарунок до дня народження 7 жовтня йому підніс президент Дональд Трамп. З Україною подарунок не пов’язаний, але американський презент зміцнить Путіна у думці про свою велич і здатність досягати всього, чого забажає. Відомо, що, крім нав’язливого бажання принизити і зруйнувати українську державу, Володимир Володимирович мріяв повернути владу над усією Сирією своєму другові диктатору Башару Асаду. До останнього часу бомбардування російською авіацією сирійських міст та участь в боях російських найманців успіху не приносили. Але президент США допоміг.

На початку жовтня, після того як Туреччина почала масштабний наступ на сирійських курдів, Трамп віддав наказ про виведення з району Сирії (останньо-го, який контролювала сирійська демократична опозиція та курдські військові формування) американського обмеженого контингенту. Захищаючи себе від турецької армії, що наступає, курди фактично здалися армії Башара Асада та її росі-йським кураторам. Мрія Путіна здійснилися.

Здійснилася і мрія Асада за допомогою Росії прокласти прямий шлях іранській армії та мусульманам-шиїтам на захід, до кордонів Ізраїлю та арабських держав, які населяють мусульмани-суніти. Нова ситуація на Близькому Сході загрожує таким політичним хаосом, якого раніше не можна було й уявити, але в якому авантюристи всіх масштабів почуваються як риба у воді.

Щоб прихильникам порядку цього не здалося замало, Європі в кінці жовтня теж доведеться зіштовхнутися з політичними землетрусами. Владі Іспанії ніяк не вдається впоратися з рухом каталонських сепаратистів, а переговори про вихід Великобританії з Євросоюзу просуваються з одного глухого кута в інший глухий кут з перервою на чергове оголошення про досягнення сторонами згоди.

Порівняно з тим, що відбувається зараз у Сполучених Штатах Америки, європейські потрясіння, звісно, мишача метушня. Загострення протистояння між Палатою представників Конгресу США і Білим домом досяг такого ступеня, що зачіпає не конкретний випадок (процедуру імпічменту глави держави), а правила, які прийняли отці-засновники США. До Трампа ці правила ніхто не оскаржував. Тепер же Білий дім забороняє чиновникам те, чого вимагає закон, — звітувати про свої дії перед законодавцями.

Як і коли розв’яжеться принципова суперечка тамтешніх гілок влади, сказати неможливо, але якщо виходу не знайдуть, демократію чекають нелегкі часи. До речі, не тільки у Сполучених Штатах.