Останнім часом засоби масової інформації України наводять цитату з телеграм-каналу Володимира Зеленського: «Крок за кроком ми йдемо до миру, шукаючи дипломатичні рішення і борючись за те, щоб наша Україна була знову єдиною».

ТО ЯКІ КРОКИ ВЕДУТЬ «ДО МИРУ»?

За твердженням добре поінформованих джерел, у першій же телефонній розмові з Путіним Зеленський попросив президента Росії назвати свої умови миру. Ті ж джерела повідомляють, що відповіді на прохання не було. Це не дивно, бо таких умов не існує. Упродовж багатьох років після «геополітичної катастрофи ХХ століття» керівництво сусідньої країни вважало Україну історичним непорозумінням, а український народ — частиною російського.

Дві українські революції тільки додали аргументів на користь того, що з «непорозумінням» треба покінчити, не добираючи засобів. Анексія Криму й окупація частини Донбасу крок за кроком наближають Кремль до реалізації цієї мети, а дипломатичні рішення в двосторонніх угодах для Путіна полягають у тому, щоб позбавити українську державу здатності чинити опір агресії. При цьому глобальним дипломатичним завданням для Москви залишається переконати людство, що російсько-української війни нема. Ні юридично, ні фактично. З боку України «крок за кроком йти до миру» в таких умовах означає іти на повідку у ворога, який чекає — не дочекається, як швидше нас знищити.

Якими можуть бути рішення в такому випадку? Перше — очевидне. Не поступатися агресору. Впродовж п’яти років україн-ське керівництво, незважаючи на, здавалося б, нерозривні економічні та культурні зв’язки з Росією, ішло правильним курсом. Друге — менш очевидне, але, в підсумку, дало результат. Цивілізований світ, наляканий руйнуванням міжнародного права, став на бік України і відповів Росії економічними санкціями. Зміцнювати зв’язки з цим світом, діяти з ним заодно — єдине завдання нашої дипломатії. Інших нема.

Гру Зеленського в піддавки з Путіним, при всьому бажанні, дипломатією не назвеш. Як не назвеш актом доброї волі з боку Росії повернення в Україну захоплених наших моряків і кораблів. Це результат юридичної роботи в Міжнародному морському трибуналі і в міжнародних судах злагодженої команди під керівництвом заступника міністра закордонних справ України Олени Зеркаль.

Публічно озвучений намір пані Зеркаль у найближчому майбутньому піти у відставку — подія знакова. Чиновник такого рангу після успішно виконаної і результативної роботи ніколи не покинув би свою посаду, якби залишилася бодай найменша можливість приносити країні користь. Але крок за кроком здавати виграшні позиції заради невиразно сформульованої «боротьби за єдність країни» і прагнення «слуг народу» залишитися при владі — нижче гідності людини такої кваліфікації.

Правити бал у Міністерстві закордонних справ України тепер будуть люди на зразок Вадима Пристайка. Готові з першого натяку з Офісу на Банковій реалізовувати «дипломатичні рішення» і боротися, «щоб знову наша країна була єдиною». З імперією?

ПРОСОЧУВАННЯ І ЧУТКИ

Офіційного підтвердження дати проведення в Парижі зустрічі лідерів «нормандської четвірки» з Росії досі не наді-йшло. Вже понад тиждень на стрічках інформаційних агентств з’являється «9 грудня», але в більшості випадків — із застереженнями: якщо чогось не трапиться. На рівні радників глав чотирьох держав (знову ж — неофіційно) узгоджене спільне комюніке. Але пусте. Щось на зразок: говорили і домовилися продовжувати спільну роботу.

У пресу регулярно продовжують просочуватися натяки на те, що «під килимом» російські та українські радники домоглися конкретних результатів. Українці начебто пообіцяли впродовж одинадцяти днів після саміту розробити й ухвалити новий закон про особливий порядок місцевого самоврядування в ОРДЛО. З огляду на, що термін дії аналогічного чинного закону закінчується 31 грудня цього року, вважати таку домовленість несподіваною не можна.

А ще у пресу просочилися відомості про те, що президент Путін пообіцяв озвучити на саміті важливі повідомлення. З того, що Путін час від часу каже, не виходячи з Кремля, випливає, що з українського питання його позиція не змінилася. Він наполягає на прямих переговорах Києва з «народними республіками» аж до узгодження всіх пунктів нового закону про місцеве самоврядування. Щодо закріплення в українському законодавстві (а потім — у Конституції України) «формули Штайнмайєра», то й тут позиції російської сторони незмінні. Як вишеньку на торті в Парижі буде запропоновано провести навесні 2020 року загальні для України вибори до органів місцевого самоврядування, включаючи ОРДЛО.

З українського МЗС і від кері-вників Офісу Зеленського раз у раз долинають чутки про існування такого собі «плану Б» на той випадок, якщо не вдасться ні про що домовитися в Парижі. З усього спектра чуток на увагу заслуговує тільки намір «заморозити» існуючу ситуацію на частині Донбасу за зразком молдовського Придністров’я і, як радикальний варіант, облаштувати на лінії розподілу тимчасовий кордон, так звану стіну.

Зізнаюся, про такий варіант мені вже доводилося писати кілька років тому. Він був популярний серед українських радикалів і не користувався підтримкою людей з оточення Петра Порошенка. Не користується і зараз. Костянтин Єлісєєв, колишній заступник глави адміністрації п’ятого президента, вважає, наприклад, що таким чином Україна ОРДЛО втратить. Цілком можливо, але це таки краще, ніж, зберігаючи ті території, втратити всю Україну.

До речі, за непідтвердженими даними, варіант створення українського «Придністров’я» рік тому розглядали і в Кремлі. Визнали його тоді неприйнятним й таким же шкідливим для російської стратегії так званої «федералізації України», як і приєднання ОРДЛО до РФ. Але відтоді збігло багато води. Тож у Парижі, крім «плану А», може спливти на поверхню «план Б» і далі за алфавітом.

З алфавітом дипломатії, що-правда, у вищому керівництві України тепер не всі знайомі.