Естонський центр Східного партнерства (ECEAP) у співпраці з CybExer Technologies (CybExer) та Українським кризовим медіацентром провів у Києві конференцію на тему «Дезінформація і кібербезпека під час виборів в Україні: засвоєні уроки та майбутні кроки». Ця конференція завершувала заходи, що пройшли в рамках фінансованого ЄС проєкту з підвищення стійкості української виборчої системи до маніпуляцій та втручання у кіберпростір.

Посол Матті Маасікас, голова Представництва Європейського Союзу в Україні, зазначив: «Реалізуючи цей проєкт, Євросоюз дав дуже чіткий сигнал про свою підтримку Україні у протидії гібридним загрозам. Зміцнення впевненості та підвищення обізнаності були важливими для посилення стійкості України до таких загроз». І запевнив: «На позитивному досвіді цієї співпраці ЄС розвиватиме, розширюватиме й поглиблюватиме наші спільні дії у майбутньому».

«Оскільки військові гібридні загрози, як правило, під час виборів посилюються, підтримка Європейського Союзу та Естонії для України була особливо важливою в 2019 році, коли відбулися дві значні виборчі кампанії — президентська і парламентська», — підкреслив Герт Анцу, директор Естонського центру Східного партнерства.

Щоб протидіяти дезінформації, потрібно достеменно розуміти, як вона працює. З-поміж інших експертів своїм баченням проблеми поділилися Вікторія Романюк, заступник директора Могилянської школи журналістики та заступник головного редактора сайту «Стоп фейк», і Любов Цибульська (Група аналізу гібридних загроз Українського кризового медіацентру).

Ось що розповіла, зокрема, Вікторія Романюк:

— «Стоп фейк» — фактчекінгова (фактчекінг — перевірка фактів. — Прим. авт.) організація, яка займається аналітикою, розвінчуванням дезінформації, спростуванням фейків та моніторингом російських ЗМІ. Останнім часом ми долучилися до низки проєктів, пов’язаних з розвитком медіаграмотності в Україні, зокрема серед школярів.

Проаналізувавши величезний масив російських ЗМІ, сьогодні ми зібрали на нашому сайті понад три тисячі матеріалів і розвінчувань. Очевидно, що ми говоримо про наративи російської пропаганди, про систему пропагування й донесення до різних цільових аудиторій меседжів, потрібних для Кремля. Але ми маємо усвідомлювати і глобальні зміни, що відбуваються. Найважливіша тенденція, яка простежується останнім часом, — те, що в нашому інформаційному просторі, на нашому медійному ринку відчутно зросла кількість гравців. Якщо раніше йшлося про визначальну роль у передачі, транслюванні інформації журналістів, то тепер усе змінилося. В інформаційному просторі з’явилося дуже багато тих, хто відіграє значну роль у просуванні інформації: в нас є журналісти, є блогери, є лідери думок, які транслюють інформацію, і в нас є також керівництво держави, президент. Тобто сьогодні ми перебуваємо в полі багатогранності різних точок зору і різних думок, розібратися в яких надзвичайно складно.

Ми нерідко чуємо меседжі, що журналістика вже нікому не потрібна, бо, мовляв, існує дуже багато інших каналів, щоб донести певну точку зору до аудиторії. Це є свідченням того, що всі ми потопаємо в інформації і з кожним днем стає дедалі важче й важче визначити, де ж правда, а де ні.

Коли ми говоримо про дезінформацію у сенсі підтасовування фактів, очевидної фактологічної брехні — це один важливий вектор, а інший вектор — той, що стосується безпосередньої реакції людини на різні типи інформації. Ми часто кажемо, що перебуваємо в інформаційно-психологічній війні. Для мене це передусім психологічний аспект, адже, крім різних інформаційних процесів, маємо зважати на те, що йдеться про психологічні впливи.

Що таке фейк? Усі розуміють, що це неправдива інформація, спеціально викривлена з якоюсь метою. Це одне. Але ми маємо також розуміти, як, у який спосіб зроблені ці фейки. Якщо проаналізуємо фейкові матеріали, то зрозуміємо, що вони побудовані так, щоб вразити аудиторію емоційно, щоб спровокувати якусь емоційну реакцію. Як це відбувається? Усе просто. Всі фейки, по суті, побудовані або на якихось базових людських потребах, тобто це їжа, тепло, газ, добробут, здоров’я, життя, або на цінностях — культура, мова, традиції, Батьківщина. Якщо ми проаналізуємо всі фейки, чи маніпулятивні матеріали, то вони, за великим рахунком, побудовані саме на цьому.

Для чого це робиться? Саме ці речі для кожного з нас є важливими — для мене, для вас, для кожної людини з різних частин України чи й з іншої країни також. Це — універсальні речі, які однозначно для всіх нас будуть близькими. Цим і жонглюють пропагандисти. Власне, тому фейки нас і вражають. Людина схильна сприймати інформацію емоційно та раціонально, але коли включаються наші емоції — раціо повністю виключається. Отже, щоб певне повідомлення максимально вразило аудиторію, його емоційно забарвлюють. Тому фейки, як правило, складаються з обурливої або душевної історії-розповіді, яскравої картинки (шокуючого фото, веселого мему тощо), що привертають нашу увагу, а також з гучного заголовку, який не завжди відповідає змістові самого повідомлення.

Фейки часто не містять фактів. Бо що таке факт? Це та реальність, яку ми не можемо ніяк спростувати або поставити під сумнів. Це те, що відбулося насправді. Факти можуть бути підтверджені офіційною документацією, очевидцями подій, науковими доказами тощо. Судження ж — це cуб’єктивна точка зору певної особи. Брехливі новини будують не на фактах (як це має бути у якісній журналістиці), а на судженнях. Під виглядом факту нам подають емоційну розповідь журналіста або якогось невідомого експерта, чи й узагалі людини без імені — аноніма.

Якщо ми проаналізуємо спектр різних фейків в Україні, то найголовнішими в нас торік були теми зубожіння, бідності. Згадаймо перелік фейків, які стосувалися медичної реформи — скільки вилилося брехні про те, що «нас убивають», «про доктора смерть» і тому подібне.

Тобто це пов’язано з тим, що всі фейки, маніпуляції та неправдива інформація стосуються або наших базових потреб, або цінностей. Саме це викликає в нас певну реакцію і саме з емоційною складовою най-складніше працювати.

Наші люди фактично дезорієнтовані. Коли ми аналізували проросійські наративи під час президентських виборів, ми були подивовані й навіть шоковані, бо побачили, що дуже багато російських і проросійських наративів перейшли в український простір і транслювалися з українських каналів. Проблема була в тому, що українці, які ще вчора не вірили цьому, казали, що це брехня, поступово починали вірити. Чому так відбувається? Чому інтелігентні, розумні, освічені люди почали довіряти якійсь брехливій інформації? А тому, що один і той же факт можна подати різними способами. І проблема не в тому, що цей факт викривляється, а в тому, що цими фактами добре жонглювати і маніпулювати.

Дуже важлива, принципова теза — про емоційний заряд і про використання психологічного фактора в процесі того, що можна назвати інформаційними операціями, які, в принципі, є системою, за якою працює дезінформація і яка є одним з найважливіших компонентів гібридної війни.

А ось фрагмент з розповіді Любові Цибульської, яка довгий час вивчала питання ключових інформаційних операцій Кремля:

— У Києві ми наче у теплій ванні, а дуже важливо більше їздити в регіони і спілкуватися з тими, хто безпосередньо був об’єктом інформаційних операцій. Щодо інформаційних операцій і загалом дезінформації. Наша група займається аналізом гібридної агресії, й тут важливо розуміти, що дезінформація — це лише один її компонент, одна невеличка частина.

Варто також пам’ятати про те, що інформаційні операції, згідно з усіма російськими стратегічними документами, зокрема документами Генерального штабу ЗС РФ, — це постійна активність. Якщо на Заході інформаційні операції супроводжують, зазвичай, певні бойові дії (наприклад, операція у Сирії), підключаються інформаційні війська, які працюють з різними аудиторіями, то в Росії це постійна активність, яка не залежить від відносин між країнами. Умовно, навіть якщо в Російської Федерації є дружні стосунки з іншою країною, то це не означає, що російські спецслужби не проводять там інформаційних операцій.

А ще варто пам’ятати, що гібридна агресія проти України не є чимось новим, це велика дуже серйозна скоординована система, яка дуже давно таргітує Україну, а в останні роки все це набуло таких фізичних рис: люди вмирають, їх вбивають… Якщо ми прочитаємо підручники КДБ, то дізнаємося, що «підрив обороноздатності» іншої країни — дуже давнє і стале поняття і має кілька фаз. Перша — деморалізація, яка триває кілька років чи й десятиліть. Це найнебезпечніша фаза, бо призводить до відчаю, до зневіри, до втрати здатності критично мислити. Якщо ми думаємо, що це стосується тільки нас, то ми помиляємося. Погляньмо, що відбувається з російським населенням: Те, що їм говорять і як працюють їхні медіа, — це саме воно і є, вони вже не здатні критично мислити. Останні опитування засвідчили: лише 3% росіян вірять, що за спробою вбивства родини Скрипалів стоїть Москва, 28% вважає, що це британці, а 56% переконані, що це міг бути будь-хто. Тобто це відчуття хаосу і втрата здатності мислити критично. Потім іде наступна фаза — дестабілізація. До неї підключаються економічні, енергетичні, дипломатичні, банківські заходи, і відбувається загальна дестабілізація країни. Тобто нічого нового — така методичка російських спецслужб. Далі йде криза, надзвичайно швидка й коротка, найчастіше це військові агресивні дії, а за ними — «нормалізація». «Нормалізація» — це «примушення до миру» звісно, на умовах противника. Отже, Кремль не робить аж нічого такого нового, але кількість можливостей, передусім технологічних, зросла.

Це я розповіла, як було, а зараз окреслю, що робити. Ми бачимо, що сприйняття дезінформації в українців стрімко міняється. Якщо кілька років тому в нас були дозволені російські соцмережі, через які проводилися колосальні інформаційні операції проти українців, то потім Україна російські соцмережі та телеканали закрила. Рішення контраверсійне, багато хто не погоджується. Я вважаю, що хоч воно й не ідеальне, й не обов’язково має бути використане іншими країнами, бо все залежить від рівня втручання і присутності ворога в твоїй державі, але давайте не оцінювати це з точки зору сьогоднішнього дня, і не з точки зору європейської країни, яка перебуває у мирних стосунках з Росією. На той момент, заважмо, на нашій території було 35—40 тисяч російських військ, у нас були щоденні бойові дії і щоденні втрати. У нас були мобілізаційні хвилі й не було контрактної армії, відтак в українську армію часто потрапляли вкрай невмотивовані люди, які сиділи в тих соціальних мережах і проти яких працювали. Нагадаю, з 2014 року російські соціальні мережі перебувають під повним контролем ФСБ. Дані українських військових викрадалися, геолокації визначалися й передавалися російській артилерії, тобто це становило фізичну небезпеку для українців. Отже, це рішення було абсолютно зрозумілим на той час.

Чи зараз це треба було б робити? Питання. Але знову ж таки не забуваймо, що ці соцмережі належали й належать Кремлю. Потім ми їх закрили, і, відповідно, Кремль був змушений шукати інші шляхи втручання в інформаційний простір нашої країни. І він, на жаль, цей шлях знайшов — це традиційні медіа, це телевізійні канали. Сьогодні ми вже маємо кілька телеканалів, які транслюють абсолютно російський наратив, які фактично належать Кремлю через їхні проксі (англ. proxy — «представник, уповноважений») — через українських олігархів. Дуже складно з цим боротися: якщо ми почнемо їх закривати, то це вже буде цензурою, бо, начебто, українські власники, бо у телеканалів українські документи, відтак ця боротьба ще більше критикуватиметься. Треба шукати нові способи, як зменшувати вплив цих медіа. Зараз ми бачимо: якщо в 2016 році близько 6% українців (крім окупованих територій) дивилися російські канали через супутник або інтернет, то зараз ця цифра зросла до 13%. Відповідно, бачимо, що зі зменшенням інтенсивності бойових дій, зі зменшенням відчуття фізичної загрози українці знову готові повертатися і бути під впливом російських інформаційних каналів.

Отже, нам треба зараз міняти свою стратегію. Питання: що робити далі? Думаю, що ми маємо безліч доказів російського втручання — інформаційного і фізичного. І коли я досі чую запитання іноземних журналістів: «І все ж таки, які докази присутності російських військ в Україні?», то це справді вже навіть не смішно. Йде шостий рік війни і є всі можливі докази. Інше питання, чи ви їх хочете бачити, чи не хочете? Є знімки, листування, відео, зізнання російських військових, безліч іншого…

Російська агресія існує, й існує вона в кількох вимірах. Що нам робити далі? Я вважаю, що треба перейти до певних наступальних дій. Звісно, ми не можемо наступати інформаційно, пропагандою впливати на росіян — у нас ніколи не було й не буде таких величезних ресурсів, як ті, що витрачає Кремль. Але ми могли б формувати стратегію позиціювання України за кордоном. Те, що називається позитивна наративізація. Поки що, на жаль, і я часто про це кажу, Україна продає кризу, продає корупцію, війну, Чорнобиль — ті речі, які не дуже приємні. Було б добре, якби ми змінили ці наративи й почали продавати якісь позитивні історії. І таким чином нам би вдалося допомогти цьому деморалізованому населенню, яке відчуває відчай, зневіру або вважає, що нікому не можна довіряти, допомогли йому отримувати якісь позитивні надії щодо України, підвищувати рівень патріотизму. Це зовсім інша робота, яка вимагає стратегії на рівні держави. Ми вже прийшли до тієї точки, коли тільки плентатися в хвості і відбиватися не маємо права. Тим більше, що бачимо, як у людей затуплюється це відчуття небезпеки.

Російська дезінформація має здатність адаптуватися до нової політичної кон’юнктури. А відтак для нас єдиний спосіб вижити — це також адаптуватися. У цьому контексті позитивна наративізація є дуже важливим і комплексним кроком, яка може забезпечити нам таке виживання, але це — тема окремої розмови.

Одеса — Київ — Одеса.

Автор висловлює вдячність Естонському центру Східного партнерства (ECEAP) та Українському кризовому медіацентру за запрошення до участі в конференції.