Довгоочікувана презентація монографії «Місто Ізмаїл та його фортифікація (за матеріалами XVІ—XІX cт.)» авторства Андрія Красножона (Україна) і Мехмета Тютюнджи (Нідерланди) нещодавно відбулася на одному з найпрестижніших колекційних майданчиків Одеси — у відділі рідкісних видань та рукописів, відомому ще як «Музей книги», ОННБ.

Перше ж її представлення, що цілком закономірно, перед тим було в Ізмаїлі. За участі обох авторів — Андрія Красножона, фахівця з історії фортифікації міст Північно-Західного Причорномор’я, доктора історичних наук, завідувача кафедри історії України (Південноукраїнський національний педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського), і Мехмета Тютюнджи, доктора філософії, спеціаліста в галузі середньовічної османської епіграфіки (SOTA: Центр турецьких та арабських досліджень, Харлем, Нідерланди). І та, і нинішня презентації змістовного, автентичного, з великою кількістю стародавніх документів, розкішного в сенсі поліграфії видання отримала помітний резонанс у пресі та в соцмережах.

Новодрук з’явився у видавництві «Чорномор’я» завдяки фінансовій допомозі благодійного фонду Анатолія Урбанського «Придунав’я», а захід в ОННБ підтримало Генеральне консульство Туреччини в Одесі. Про підвищену увагу до цієї події свідчила присутність генеральних консулів акредитованих в Одесі дипломатичних представництв: Туреччини — Садина Айилдиза, Румунії — Еміля Рапчі, Грузії — Торніке Берекашвілі. У заході взяли участь науковці, представники національно-культурних товариств, ЗМІ.

У ґрунтовному дослідженні детально розглядаються питання початкового етапу історії Ізмаїла: рідкісні документи щодо зведення перших споруд, перипетії, пов’язані з ходом будівництва цього північно-східного форпосту османів, роль його фундатора Мехмеда-аги, топоніміка поселення, розвиток міста у пізніші періоди, участь у цьому процесі основних етнічних груп і релігійних громад, соціально-економічне життя полісу. Помітна увага приділена епіграфіці та картографії, спорудженню церков і мечетей. Окремі розділи присвячені ролі Ізмаїла як оборонної твердині під час російсько-турецької війни, штурму фортеці військами М. Рєпніна (1770) та О. Суворова (1790), подальшої модернізації, а згодом і ліквідації укріплень міста та архіву.

(За деякими джерелами, раніше укріплення цього поселення брали штурмом загони отамана С. Наливайка).

Більшість документів і картографічних матеріалів, а також супутні аналітичні відомості та коментарі опубліковані вперше й розкривають маловідомі сторінки історії Ізмаїла XVI—XIX ст. Монографія містить кілька десятків османських та російських документів, що зберігаються у фондах архіву Головної дирекції вакифів (Анкара), архіву Палацу Топкапи (Стамбул), відділу рукописів Російської національної бібліотеки (СПб), Головної дирекції земельного кадастру (Анкара), Державного архіву Одеської області, Державного Росі-йського музею (СПб), Ізмаїльського історико-краєзнавчого музею Придунав’я, Ізмаїльського історичного музею О.В.Суворова, Князівського архіву Еттінген-Валлерстайн (Гамбург), Музею ісламського мистецтва (Берлін), Національного архіву Республіки Молдова (Кишинів), Оттоманського архіву при Кабінеті прем’єр-міністра (Стамбул), Російського державного військово-історичного архіву (Москва).

На початку зустрічі генеральна директорка Одеської національної наукової бібліотеки Ірина Бірюкова привітала усіх з виходом монографії, зазначивши, що вона поглибить наші знання з історії рідного краю: «ОННБ не вперше ініціює подібні резонансні в інтелектуальному середовищі презентації й виступає майданчиком, який дає життя новим фоліантним виданням, сприяє поглибленню міжнародної співпраці нашої книгозбірні з культурно-мистецькими та науковими інституціями зарубіжжя, дипломатичними представництвами іноземних держав в Одесі».

«Шановні гості, я дуже радий бути тут серед вас сьогодні, — звернувся до присутніх турецький амбасадор Садин Айилдиз. — Дякую всім, хто організував цю зустріч. Вважаю, що ця книга, яка розкриває минувшину Ізмаїла, спонукатиме й інших істориків до продовження досліджень у цьому напрямку з науково обґрунтованої, об’єктивної точки зору. Висві-тлення правдивої історії є запорукою нашого успішного взаємного співробітництва. Ми покладаємо надію на наше молоде покоління, яке донесе правду про нашу спільну минувшину, що дозволить створити міцний фундамент наших добрих стосунків у майбутньому».

Представник благодійного фонду «Придунав’я» Анатолій Скоробреха, передав подяку авторам за підготовку книги від народного депутата України Анатолія Урбанського, й нагадав про внесок БФ у поглиблення досліджень історії південно-західних земель нашої країни, зокрема селищ Суворове і Табакі.

Присутній на презентації відомий археолог, професор Південноукраїн-ського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, академік Андрій Добролюбський свого часу помітно вплинув на наукові зацікавлення одного з авторів монографії — Андрія Красножона. «Вихід монографії про Ізмаїл — це моя нереалізована мрія, — зазначив Андрій Олегович. — Я займався розкопками на місці укріплень Ізмаїла ще в радянські часи, і примірник звіту про їх результати подарував Андрієві, тоді ще школяреві…».

Високу оцінку праці колег дав доктор історичних наук, професор, декан історико-філософського факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова В’ячеслав Кушнір. Він акцентував увагу на логічності структури видання, що дозволяє поетапно простежити розвиток Ізмаїла в документах.

Під час свого виступу Андрій Красножон (другий з авторів — Мехмет Тютюнджи, на жаль, не міг бути на презентації) загострив увагу на найбільш евристичних моментах дослідження, підкріплених ілюстраціями, що склали мультимедійний ряд презентації. Він торкнувся питання топоніміки Ізмаїла, спроб його кількаразових перейменувань як турками, так і росіянами, відзначив видатну роль у заснуванні міста третьої особи Порти, ефіопа за походженням, євнуха Мехмеда-аги Хабеші, який був «інтимним другом високих упокоїв щастя» — гарему султана. Це завдяки його протекції в Ізмаїлі з’явився навіть ефіопський квартал. Заснований вельможею фонд, що діяв на умовах пільгового оподаткування, мав вирішальне значення для розвитку Ізмаїла на його початковому етапі.

Помітне місце у монографії посідає дослідження архітектури міста часів пізнього Середньовіччя. Збереглася мечеть тієї пори — завдяки тому, що була перетворена на церкву. Із 1973 року в ній представлена діорама штурму фортеці російськими військами й загонами українських козаків. Як зазначив Андрій Красножон, найзапекліші бої точилися в османських кварталах міста. Значно менший спротив був у районах проживання волохів та вірмен, де населення, швидше, прагнуло пересидіти штурм. Автор також детально описав особливості фортифікації ізмаїльської твердині.

Про види Ізмаїла кінця XVIII ст. та штурм фортеці можна судити завдяки графічним роботам особистого художника графа Григорія Потьомкі-на Михайла Матвійовича Іванова, якими рясніють сторінки видання. Історичні відомості про твердиню та прилеглі землі могли б бути багатшими, якби не варварство росіян — велика частина архіву фортеці за наказом царя згодом була знищена і в самому Ізмаїлі, і в Бендерах. Таке ставлення до документальних свідчень, певна річ, викликає, м’яко кажучи, здивування. І категоричне неприйняття.

Окремі промовці акцентували на тому, що дослідження історії освоєння Причорномор’я, й Ізмаїла зокрема, повинні продовжуватися. «На відміну від Одеси (так званий «указ Катерини ІІ»), у випадку з Ізмаїлом маємо чітку дату заснування міста — указ султана Мурада ІІІ 1589 року, затверджений урядом (державним диваном)», — наголосив Андрій Красножон.

На моє запитання, чи враховувалися при визначенні дати заснування Ізмаїла інші відомості про дотурецькі поселення на цьому місці (грецькі, римські, візантійські, слов’я-нську Смілу, генуезькі) і яку дату потрібно вважати достовірною, історик відповів категорично: «Датою заснування Ізмаїла слід вважати кінець листопада, а точніше — 24 листопада, 1589 року, коли був виданий відповідний указ. Ніяких фортець, ні римських, ні генуезьких, там не було. Знаємо лише про окремі спроби заснувати на місці переправи молдавське селище, але вони не мали успіху, бо не було належної підтримки з боку держави».

Тож, Єрусалиму не 3023, Одесі-Хаджибею — не 225, а Ізмаїлу?.. Історія вперто оперує фактами.

Сьогодні поставлено питання про увічнення постаті Мехмеда-аги в Ізмаїлі — пам’ятником, назвою площі чи вулиці. Нині тут є пам’ятник генералу Тучкову, російському завойовнику Ізмаїла (на його честь були спроби перейменувати місто). Може, таки час уже вийти із суворовської орбіти, орбіти особи, рука якої не щадила після взяття міста ні малих, ні старих?..