У просвітницькому турі містами України з презентацією альбому «Пісні Україн-ської революції» славетний гурт «Хорея козацька» під проводом Тараса Компаніченка ніяк не міг оминути нашої славної Одеси. Тим більше — відмовитися від запрошення керівника новоствореного Південного відділення Інституту національної пам’яти України Сергія Гуцалюка. Виступ цього патріотичного гурту в Одесі став, до слова, першою масштабною акцією, зініційованою відділенням.

Простора сцена холодної концертної зали Українського дитячого центру «Молода гвардія» виглядала очевидячки завеликою для хупавої постаті маестро. Подавав команди звукорежисерові кудись під самісінький дах, понад рядами амфітеатру: музиканти ретельно налагоджували апаратуру. Діти звичне галайкали, так що часом не чутно було й сусіда по лавці.

І враз — мелодія Державного Гімну. Швидко вичахає невгавущий, здавалось, гамір, жваві ряди хибко підводяться. Тиша поміж рядами, у багатьох — рука на серці, декотрі підспівують, хтось поспіхом вимикає телефон…

Але що це? Вже ніби й музика трохи інакша, і слова — вже начебто добре знані та зрозумілі — також наче вже інші. А музиканти продовжують в режимі нон-стоп, співають і грають, і здається, що гімнові цьому немає кінця. Хоч то вже інші слова, вже майже інша музика… А це так співався наш гімн 100 років тому, властиво, співали тоді кілька варіантів його. Молода держава щойно відроджувалась, і все мало бути нове, з білого аркуша, з нового рядка і нової, оптимістичної ноти. Так співали тоді український гімн козаки — вояки Української Народної Республіки, що не називали себе ні солдатами, ані жовнірами. Співали різні варіанти на слова різних, але знаних в народі авторів — від Сковороди й до Шевченка, і далі — аж до сучасників тих історичних подій.

Пісня — це, передовсім, емоція, себто те, що найбільше впливає на душу людини. А що вже казати про дітей, котрі прояви життя сприймають емоційно, живуть емоціями! Ці діти, правдоподібно, не запам’ятають слів почутих пісень, але той динамізм, та ритміка, той оптимізм, бадьорість, душевний порив — усе те, без сумніву, залишиться в їхніх душах, з цим вони виростатимуть, ставатимуть громадянами вільної країни. Тому що пісні Тараса Компаніченка та його друзів — «Хореї козацької» — зчаста перевертають щось навіть у зчерствілих, розчарованих душах, то вже на чистий аркуш юного серця вони лягають тим, що не годні стерти ні життєві обставини, ані всевладний час. Нехай навіть то буде один з десяти юних глядачів, чи навіть один із цілої сотні…

Як і ті імена, забуті народом, про який вони складали пісні — Вахнянин, Стеценко, Гайворонський, Купчинський… Ті пісні, що запалювали серця радістю очікуваних перемін, невтримним бажанням захистити рідну землю від ворогів, підіймали вояків у бій — дуже часто без амуніції, а то й без достатніх набоїв, без медикаментів — бо ж не лише ворожі кулі, а й тиф викошував тоді захисників незалежної України…

Про все те мусимо пам’ятати не лише у час 100-річчя Української революції, зрадженої більшовиками жовтневим переворотом. Про це не втомлюється нагадувати своїми цікавезними програмами Тарас Компаніченко з друзями-музикантами. Вповідати про кожну пісню захопливі історії не лише для дорослих, а й для дітей. Як ось ця, наприклад, історія про знаного письменника Бориса Антоненка-Давидовича, репресованого у 1930-х, а в ті буремні роки — козака Запорізької групи Армії УНР.

Якось у дуже важкій ситуації на фронті — а неймовірно важко там було завжди — він, бачачи безвиглядність становища серед вояків, зненацька заспівав одну з пісень, народжених у борні. Пісню ту змогли почути хіба лише в перших рядах залеглих вояків, і ті перші лави, до краю змучені, підвелися і закричали «Слава!», «Слава!», і пішли відчайдушно вперед, на денікінців-єдинонеділимців, й ті забули навіть про своє мерзенне «Ура» й почали втікати.

Тож за стяг наш до загину

Биймось, биймось за Вкраїну!

«За Україну!» — захоплено скандувала зала, і хитливі світлячки мобілок у дитячих руках немовби давали знати: сигнал прийнято, ми розуміємо, ми з вами.

Після кожної пісні Тарас Компаніченко пропонує глядачам уже гуртом заспівати перший куплет. Одні охоче вступають — вони звичні до цього, інші — соромляться, дорослі — стриманіші. Та все одно молода пам’ять вхоплює легкий стрій пісні, прості, доступні слова рядків, що давно колись натхненно, талановито складалися докупи у найвирішальніший для Батьківщини час, вони легко запам’ятовуються. Тоді все талановите творилося для нової України, всі твердо вірили, що тепер уже не здолати українців нікому, бо хіба ж можна здолати кількастолітню спрагу волі, національне єство тих, котрі повірили в це. І хіба наш вельми тривожний час не нагадує нам, тим, хто ще не втратив почуття власної гідности, хто позбувся холопського малоросійства, — хіба наш час не нагадує нам ті буремні роки столітньої давнини, що мають навчити усіх нас таки думати, мислити категоріями майбутнього бодай власних дітей. Ось вони сидять у неопаленій залі, ще трохи зросійщені, але вже не так, як ми, й ліхтариками мобілок засвідчують своє розуміння того, що лунає зі сцени.

Від синього Дону до сивих Карпат

Одна неподільна родина…

І знову оплесками скандують ряди — від першого до останнього, що під самою стелею. Їм це подобається, і це — чудово! Їм це подобається ще й тому, що це подобається дорослим: усе ж поглядають на їхнє реагування, а дорослі — назагал ті, що приїхали, так би мовити, з материкової частини Одеси, попри те, що подеколи довго блукали напівосвітленими доріжками, шукаючи концертну залу, — їхні обличчя виказували таке саме захоплення.

Коли ти любиш рідний край —

За честь і правду все віддай.

У другому відділенні концерту діти пішли на вечерю: у «Молодій гвардії» — свій графік. Пішли й декотрі з дорослих глядачів, бо ж дорога неблизька, та й погода — мряка, туман. А концерт продовжувався у тому ж темпі, з такою ж наснагою. Ці хлопці були невтомними у своєму азарті донести до глядачів усе, що знають і вміють. А найперше — Тарас Компаніченко, геніальний музикант й переконаний патріот, невтомний дослідник народної музичної спадщини українців, котру системно знищували, забороняли, присвоювали та пристосовували до своїх окупантських потреб… Глибоко патріотичний, без перебільшення, чин: відновити все те, повернути людям сучасної України, щоб воно працювало так само, як працювало сто років тому. Не злічити, скільки всього він віднайшов, розкопав — у спогадах, в архівах, відродив до життя. Це воістину героїчна праця — аж до самопожертви. Шкода, що обминула його цьогоріч Національна Шевченківська премія.

Понад двадцять пісень було виконано того вечора. А наостанок — спеціально для одеситів — ще одна пісня, вже поза тематикою альбому, «Ой була в мене коняка…». Як особливий респект цій землі (у пісні є слова «За Буджацькими степами їдуть наші з бунчуками»), землі причорноморської Бессарабії.

Уже прощаючись та дякуючи всім причетним, Тарас Компаніченко згадав березневий виступ «Хореї козацької» на сцені Одеської філармонії.

— То був фантастичний концерт, такого у нас ще не було. А потім у Харкові — ще кращий. Але сьогодні!.. Ці діти з ліхтариками мобілок, ці овації та вигуки захоплення… Вони спостережливі, бачать, що дорослі у захваті, то й для них це важливе… Ми співчуваємо всій Одесі, котра переживає у ці дні наслідки страшної трагедії. Співчуваємо близьким і рідним загиблих. Ми сьогодні не веселилися. Цей захід є історико-просвітницьким. Будьте дужі, сильні. Перемагайте завжди!