Прогноз, тим більше довгостроковий політичний, — не найкраща тема для першого огляду в новому році. Але потонути в деталях, писати про факт, що новорічне привітання Зеленського Путіну — ганьба для України, значить, за деревами не бачити лісу. Забути, що ганьба виникла не випадково і не мине для нас без наслідків.

МИНУЛО ЩЕ МАЛО ЧАСУ

Революція — не крапка, а три крапки. Виділити сухий залишок подій кінця 2013 — початку 2014 років в Україні поки що неможливо. Процес, початок якому поклав Майдан, триває. І в різний час на різних етапах процесу в підручниках з історії напишуть про Революцію Гідності або про державний переворот.

Коли Ден Сяопіна запитали, як він оцінює події Великої французької революції (у зв’язку з її двохсотою річницею), великий реформатор відповів: «Треба почекати. Минуло ще мало часу». Тільки ми, на жаль, з оцінками чекати не можемо. Як не могли чекати французи, котрі впродовж двох століть кілька разів переписували історію своєї революції, а деякі переписують її донині. Перетворюючи героїв на нелюдів, а мучеників — на вбивць.

Минулого року на наших очах переписали сучасну історію України. Причому переписали не в підручниках (до цього ще не дійшло), а в житті результатами двох всенародних голосувань. Для тих, хто брав участь або підтримував Українську революцію, результати контрреволюції 2019-го стали такими ж болісними, як для французьких якобінців початок термідора. А першою реакцією наших сучасних революціонерів стало бажання відновити втрачені ідеали Майдану. Або хоча б утримати їх частково.

Важко визнавати, але історичний досвід доводить: такі спроби приречені на невдачу. Реакція, як і революція, володіє потужним інерційним зарядом. І час Зеленського, швидше за все, завершиться не третім Майданом, а часом Портнова або поді-бних йому, які, прийшовши до влади, героїв оголосять злочинцями. Команда Зеленського наразі до цього ще не готова, але вона робить усе, щоб таке сталося в найближчому майбутньому. Удобрює, іншими словами, ґрунт.

Чи означає це, що Революція Гідності зазнала остаточної поразки? Ні. Вона, як і всяка революція, в 2019-у тільки тимчасово відступила. І тим, хто не забув про Майдан, слід подбати, щоб відступила на підготовлені позиції. Перша і найважливіша позиція — збереження цілісності нашої держави, завзятий опір російській агресії.

Ні Зеленський, ні навіть Портнов, за всієї невідповідності першого і зловмисності другого, не зацікавлені в тому, щоб з російської петлею на шиї вибити з-під себе табуретку. Прихильники Медведчука можуть зважитися на це, але таких поки що мало і число їх зменшується навіть під час реакції.

Друга, не менш важлива позиція, яку в жодному разі революціонерам не можна здавати, — формування української політичної нації. Не помилюся, якщо скажу, що це одне з великих завоювань другого Майдану, процес, який продовжився з початком російсько-української війни і сповільнився під час п’ятирічного «олігархічного застою». Сповільнився, але не перервався. Хоча раніше Петро Порошенко, а тепер і Володимир Зеленський, кожен по-своєму, робили і роблять все, щоб цей процес зупинити.

МИСТЕЦТВО ВІДСТУПУ

Добровольчі батальйони, волонтерські рухи, громадські активісти — реальні складові процесу формування політичної нації. Для корумпованого класу, який з 1992 року утримує владу в нашій країні, вони — наче кістка в горлі і постійна загроза грабіжницькій антинародній системі управління державою. З подібною загрозою з однаковим завзяттям боролися олігархи і системні демократи, а тепер борються прихильники автократичного правління «слуг народу».

Б’ються, але перемогти або зупинити процес не можуть. Чергова спроба дискредитації волонтерів, так зване «розслідування вбивства Павла Шеремета», з тріском провалилася, призвела до дискредитації самої прокурорсько-ментівської мафії і вищого керівництва країни, виставила на публічне посміховисько їх методи боротьби з народом. І хочеться думати, це тільки початок.

Третя позиція, яку в період реакції треба утримати революціонерам, — єдність. Не в тому сенсі, що партія «Свобода» зіллється з «Європейської солідарністю», цього ніколи не буде, а в тому сенсі, що прихильники Майдану не втратять здатності в певні моменти виступати спільно. Як у 2004 році, за всіх розбіжностей полі-тичних поглядів, це робили прихильники Віктора Ющенка, Олександра Мороза та Юлії Тимошенко. Як у 2013-у Януковичу, який зупинив Угоду про асоціацію з Євросоюзом, протистояли прихильники Арсенія Яценюка і Олега Тягнибока навіть без команд своїх лідерів.

Навіть відступивши на три означених вище рубежі, прихильники Майдану збережуть сили і зможуть протистояти реакції, яка, судячи з усього, буде довгою і жорсткою. На відміну від правління Януковича, Українська реакція двадцятих років двадцять першого століття спиратиметься на режим, зациклений на вождя. На режим, схожий на путінський. Хоча, швидше за все, таким вождем стане не колишній комік з «95 кварталу», а хтось інший.

Цей інший прийде на готове, на систему, де рішення приймаються однією людиною або вузьким колом осіб, як в Росії. Де ефективну роботу держави забезпечує «єдина» команда з парламенту, уряду, силовиків та президента. Де президент може без вагань наказати знизити ціни на заправках або за кілька годин прикрити гральний бізнес. Або, переступивши закон, обміняти небезпечних злочинців на заручників. Або в обхід Конституції розпустити Верховну Раду, змістити уряд, який йому не сподобався.

2020-й — рік становлення і зміцнення такого режиму. Найнебезпечніший рік, де кожен крок відступу або нерішучість на довгі роки віддають владу самодержавству. Без зворотного ходу, оскільки самодержець не зможе і не захоче добровільно піти у відставку. А почне будь-якими засобами захищати себе від усього, що йому загрожує. Насамперед — від залишків демократії.

«Україна — не Росія» назвав свою книгу другий Президент України. З друку вона вийшла в 2003 році і була тоді, скоріше, декларацією. У 2020-у назва цієї книги може стати керівництвом до дії для тих, хто в нашій країні не хоче повторити російський досвід.