ПРАВОСЛАВ’Я, НАЦІОНАЛІЗМ, ВЕЛИКОДЕРЖАВ’Я — ОСЬ І ВСЕ, НА ЩО ВИСТАЧИЛО ПУТІНСЬКИХ СТРАТЕГІВ

Недавнє послання Путіна Федеральним зборам — не що інше як спроба протягти в майбутнє Росії те, що є її імперським минулим.

Так у Стародавньому Єгипті муміфікували фараонів, готуючи їх до загробного життя, а російські комуністи перейняли їхній досвід і досі не можуть розлучитися з мумією Леніна, хоча саме його нинішній господар Кремля нещадно критикує за численні прорахунки.

Зразу кілька недавніх виступів Путіна з питань, пов’язаних з історією Другої світової війни та оцінкою ролей різних історичних особистостей (насамперед — Сталіна), лише на перший погляд не мають нічого спільного з його виступом на Федеральних зборах. Насправді все це — ланки одного ланцюга. Президент Росії взявся за вирішення одразу кількох стратегічних завдань.

По-перше, він створює видимість реформ під виглядом змін до Конституції РФ та заходів зі збільшення народжуваності, щоб випустити пару в частини незадоволених співвітчизників та тих, котрі вагаються. По-друге, створює ще одну можливість зберегти владу після 2024 року, якщо злитися з Білоруссю в єдиній державі не вийде. По-третє, консервує на невизначений історичний період путінізм — систему влади, побудовану на кланово-олігархічній моделі, міцно прошитій силовиками. Нарешті, не маючи позитивної національної ідеї, він просто мусить навічно закріпити «побєдобєсіє», що триває вже два десятки років і покликане «заморозити» увагу суспільства на минулих досягненнях та дати кожному росіянинові недорогу можливість пишатися не своїми перемогами.

Спроби навіть не переписати, а сформувати заново історію своєї держави — багатовікова російська традиція. Згадаймо, як спочатку Іван Грозний сам себе призначив царем і самодержцем, після чого винищив неймовірну кількість свого ж народу (особливо незадоволених). Потім останній цар і перший імператор Петро Перший придумав нову Росію, її прапор, алфавіт, календар і новорічну ялинку, і так само без вагань поклав мільйони життів на вівтар вітчизни. Десь у паралельному просторі до них підтягувалася й церковна влада зі своїм «Третім Римом». Прозирає аналогія навіть у тому, що опричники Івана Грозного припасовували до сідел вовчі голови, а нова «кавалерія» Путіна на байках так і назвала себе — «Нічні вовки». І чи не в часи Петра Першого виникли Преображенський і Семеновський полки, що стали прообразом Таємної канцелярії та інструментом політичного розшуку в особистому підпорядкуванні царя?

Але ті давні внутрішні справи імперії нікого особливо не цікавлять — міфологією займаються не тільки росіяни, а й інші народи. Та ось Друга світова війна, наслідки якої досі ще відчуваються у світі, і роль Сталіна — питання для світової спільноти, а отже й для Путіна, вкрай сер-йозне. Визнати злочини влади СРСР проти народів Європи і винищення нею свого населення — це поставити під сумнів значення перемоги, вміщеної в основу сучасної архітектури всеросійської свідомості. А вона досить особлива: всі перемоги й досягнення часів «непорушного союзу республік вільних» приписує собі, а всі невдачі списує на підступи зовнішніх ворогів. Путіну вдалося вибудувати жорстку систему особистої влади, однак він не зміг сформулювати нічого нового, порівняно з ідеологією імперії часів Миколи II. Православ’я, націоналізм, великодержав’я — ось усе, на що вистачило путінських стратегів. А великодержав’я випливає з великих перемог. Що це як не чистої води муміфікація минулого зі спробою забезпечити йому загробне життя? Той факт, що імперія Романових програла як зовнішнім, так і внутрішнім ворогам, ідеологів сучасної Росії не бентежить, хоча навіть їм уже давно час би зрозуміти, що з такою національною ідеєю в майбутнє не візьмуть.

Це стало особливо очевидним після того, як у 2005—2010 роках вийшли друком чотири томи під загальною назвою «Проект Россия» — продукт невідомих (і це в путінській ФСБшній Росії!) авторів. Книжки розійшлися величезними накладами й, за наявною інформацією, були рекомендовані управлінням справами адміністрації президента РФ до прочитання всім державним службовцям. Судячи з того, що цей «твір» високо оцінив Нікіта Міхалков, можна уявити його зміст. Усе те саме, про що в сучасній Росії говорять з придихом і надривом, — примат інтересів держави над інтересами людини, ортодоксальний варіант націонал-православ’я, модель «фортеці в облозі» й останнього оплоту духовності людства, фактичне самодержавство як альтернатива «згубній» західній демократії та цінностям. Ну й, звісно, масони з ілюмінатами.

З погляду сучасної російської еліти, все ніби написано правильно, та ось парадокс — книжки не породили вочевидь очікуваного авторами політичного мейнстріму. Слід гадати, що однією з причин стала анонімність авторів. У Росії анонімів не люблять, хіба що в НКВС/КДБ/ФСБ, та й то тільки до моменту, коли вони стають непотрібними. Ось якби було оголошено, що все написане освячене самим… А так просто вийшов пробний камінь.

Урок врахували. Останніми роками з’явився цілий ряд фундаментально-концептуальних праць Дугіна, Караганова, Суркова та інших, які запропонували (кожен своє) ідеологічне обґрунтування російського режиму та його євразійського вибору. В умовах очевидної кризи світового правопорядку крок абсолютно виправданий. Питання лише в затхлій суті та способах реалізації все тієї ж добре знайомої месіанської моделі російської державності. Прикметно, що вже після озвучення «революційних» змін до конституції, спрямованих нібито на посилення парламентських структур та аморфної Державної ради, Путін відкрито висловився за збереження та посилення президентської форми республіки. Хто б сумнівався.

Недавно в журналі Archeology World було опубліковано статтю, як саме бальзамували тіло фараона Тутанхамона. Виявилися три нові деталі. По-перше, воно було повністю залите олією, по-друге, з нього було вийняте серце і, по-третє, його статеві органи були муміфіковані у «всеозброєнні». На думку фахівців, усе це — щоб забезпечити відродження (воскресін-ня) фараона та його максимальну схожість, фактичну трансформацію в бога Осіріса. Муміфікація Росії, залитої нафтою, з ракетами, але без серця, покликана зберегти цілими й перетягнути в постліберальне майбутнє найбільш ветхі скріпи з усіх можливих, відродити імперію де-юре.

Саме так мислять тепер навіть російські ліберали. На щастя, як засвідчив попередній досвід, усе закінчується, максимум, мавзолеєм, але бід устигають накоїти чимало.

Сергій КОРСУНСЬКИЙ, директор

Дипломатичної академії імені Геннадія Удовенка при МЗС України, Надзвичайний

та Повноважний

посол України.

Джерело: https://dt.ua.