Рівно 75 років тому, 30 січня 1945-го, підводний човен С-13 атакував німецьке круїзне судно «Вільгельм Ґустлофф». Командиром субмарини був наш земляк Олександр Маринеско, якому лише в 1990-у присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Цей один з найвідоміших бойових епізодів у СРСР називали, а в деяких країнах і досі називають, «атакою століття». Але є й ті, хто вважає цю атаку найбільшою морською катастрофою, страшнішою, ніж загибель «Титаніка», або й воєнним злочином.

Загибель «Ґустлоффа» недарма називають «прихованою трагедією», правду про яку довгий час тримали за сімома замками обидві сторони: в Радянському Союзі завжди твердили, що на лайнері була еліта німецького підводного флоту, й ніколи не згадували про тисячі загиблих цивільних, а німці, які жили після війни з почуттям каяття за злочини нацистів, замовчували цю історію, побоюючись звинувачень у реваншизмі. Тільки з падінням Берлінської стіни та об’єднанням Німеччини стало можливим говорити більше про те, на що раніше було накладене табу.

Який же насправді корабель (військовий з німецькою елітою чи з біженцями) потопив Маринеско 30 січня 1945 року в Балтійському морі?

У ті дні Червона армія стрімко просувалася в напрямку Кенігсберга і Данцига. Сотні тисяч німців, боячись розплати за злодіяння нацистів, стали біженцями й вирушили до портового міста Гдині. Ще 21 січня гросадмірал Деніц віддав наказ: «Усі наявні німецькі кораблі повинні рятувати від совєтів усе, що можна буде врятувати». Операція «Ганнібал» стала найбільшою евакуацією населення в історії мореплавання: понад два мільйони осіб були переправлені на захід.

«Вільгельм Ґустлофф», який був гордістю Третього рейху і здавався німцям непотоплюваним, з початком Другої світової війни перетворився на базу 2-ї навчальної дивізії підводного плавання. 30 січня 1945-го судно вийшло у свій останній рейс із Гдині. За сучасними уточненими даними, на борту перебувало близько десяти тисяч біженців і до півтори тисячі військових. Підрахунком займалися «пасажирські помічники». Один з них, Гейнц Шен, який у тому рейсі виконував обов’язки помічника корабельного казначея, зміг врятуватися. Після війни він став літописцем загибелі «Ґустлоффа», автором кількох документальних книжок на цю тему.

Підводний човен С-13 під командуванням Олександра Маринеска влучив у лайнер трьома торпедами. Пасажири, яким вдалося вижити, залишили страшні свідчення про останні хвилини «Ґустлоффа». Люди намагалися рятуватися на плотах, але більшість у крижаній воді витримувала лише кілька хвилин. У порятунку пасажирів брали участь дев’ять кораблів. Жахливі картини назавжди врізалися в пам’ять: дитячі голови важчі, ніж ноги, й тому на поверхні видно тільки ноги. Багато дитячих ніг...

За даними Шена, у цій катастрофі вижили 1239 осіб. З них — 419 біженців, 83 члени екіпажу, решта — військові: 528 підводників, 123 — з допоміжного жіночого складу ВМС та 86 поранених. Ці цифри добре відомі в Німеччині й сьогодні вже нема сенсу їх приховувати. Отже, вціліли 50% підводників і лише 5% біженців. Доводиться визнати, що, в основному, загинули жінки і діти. Такою була ціна «атаки століття». Саме тому нині в Німеччині, й не тільки там, багато хто вважає дії Маринеска воєнним злочином.

Однак не будемо поспішати з висновками. Питання тут стоїть набагато глибше — про трагедію війни, про те, що в ній насамперед страждає цивільне, мирне населення. За невблаганними законами війни, Маринеско атакував військовий корабель, і нема його провини в тому, що він потопив судно, на якому були й біженці. Це засвідчив Інститут морського права у Кілі (ФРН) ще за часів «холодної війни», зазначивши: «Ґустлофф» перебував у складі Крігсмаріне і був озброєний універсальними артустановками, отже, атака для його знищення під час війни була цілком законною. Те ж, що абсолютна більшість жертв цієї атаки — біженці, жінки, інваліди, вихованці дитячих будинків, поранені — це страшна правда тотальної війни між двома тоталітарними режимами». Величезна вина у трагедії лежить на німецькому командуванні, яке керувалося воєнними інтересами й не думало про цивільних людей.

З’ясувалося, що «Ґустлофф» вийшов із Гдині без належного супроводу і раніше запланованого терміну, не дочекавшись кораблів охорони, оскільки треба було терміново перекинути німецьких підводників з уже оточеної Східної Пруссії. Фатальну роль зіграли габаритні вогні, включені на судні після того, як було отримано повідомлення про рух назустріч йому загону німецьких тральщиків, — саме за цими вогнями Маринеско й виявив лайнер. І, нарешті, у свій останній рейс «Вільгельм Ґустлофф» пішов не як госпітальне судно, а як військовий транспорт, пофарбований у сірий колір й оснащений зенітними установками, під прапором Крігсмаріне.

Дотепер у нас практично невідомі цифри Шена, а продовжують користуватися даними зі шведської газети «Афтонбладет» від 2 лютого 1945 року про те, що на «Ґустлоффі» загинули 3700 курсантів підводного флоту, якими можна було б укомплектувати від 70 до 80 підводних човнів. І донині надзвичайно живучі легенди, створені ще в 1960-х завдяки письменнику Сергієві Смирнову, який відкрив тоді невідому сторінку війни — подвиг Маринеска. Бо ж, як свідчать дані, Маринеско ніколи не називався «особистим ворогом Гітлера», а після загибелі «Ґустлоффа» в Німеччині не оголошували триденного трауру. Насправді траур оголошувався по самому Вільгельму Ґустлоффу, керівникові націонал-соціалістичної партії Швейцарії, вбитому в 1936 році, а його вбивця, студент Давид Франкфуртер, був названий особистим ворогом Гітлера.

Чому ж наші, українські, ветерани, яких іноді називають «герасимівцями», й досі не наважуються назвати справжні масштаби тієї трагедії? Як не сумно це визнавати, вони, вочевидь, бояться, аби не померкнув подвиг Маринеска. Для них це блискуча воєнна операція, яка наблизила кінець війни, стратегічний успіх радянського військово-морського флоту, а для Німеччини — найбільша морська катастрофа. Подвиг Маринеска — в тому, що він знищив символ нацизму, який вважався непотоплюваним, корабель-мрію, що уособлювала Третій рейх. А цивільні люди, які перебували на судні, стали заручниками нацицької військової машини. Тому загибель «Ґустлоффа» — це звинувачення не Маринеска, а гітлерівської Німеччини.

Очевидно, сьогодні загибель «Ґустлоффа», як і німецького транспорту «Генерал фон Штойбен», потопленого О. Маринеском 9 лютого 1945-го (тоді загинуло близько 4000 тисяч важкопоранених, біженців та медиків), слід насамперед сприймати як гуманітарну катастрофу, а не героїчний подвиг. А ось моральний вимір проблеми — і для самого підводника, і для тих, хто його прославляє — це інше. Тож у такому ракурсі «Атаку століття» краще називати «Трагедією століття».

Василь ВЕЛЬМОЖКО,

письменник-мариніст,

вчитель фізики Одеської ЗОШ № 105,

де навчався

Олександр Маринеско.