СПОГАДИ ПЕТРА ПОРОШЕНКА ПРО ПЕРЕГОВОРИ У МІНСЬКУ

12 лютого — річниця підписання так званих других Мінських угод, яких Петро Порошенко та Володимир Путін досягли внаслідок тривалих перемовин за посередництва президента Франції Франсуа Олланда та німецького канцлера Ангели Меркель.

П’ять років тому очільники чотирьох держав поставили підписи під документом, що складався із 13 пунктів і мав стати запорукою виконання вересневої Мінської угоди та створити передумови для відновлення миру на Донбасі.

У 2018 році експрезидент Франції Франсуа Олланд, який брав участь у переговорах між Росією та Україною, опублікував книгу спогадів «Уроки влади». Один із її розділів називається «Ніч у Мінську» та присвячений складним перемовинам між Порошенком і Путіним.

«Українська правда» звернулася до п’ятого Президента України Петра Порошенка з пропозицією написати свої спогади про ту ніч у Мінську, що завершилася підписанням угоди, навколо якої і досі не вщухають бурхливі дискусії.

Виснажливий дев’ятнадцятигодинний марафон з Путіним, холодним, жорстоким і глибоко ворожим до України «переговорником», — ніщо у порівнянні з тим потрясінням, яке випало перед тим пережити східноукраїнському місту… 64 поранених, 17 загиблих внаслідок російського ракетного обстрілу.

Дорогу до Мінська жоден навігатор через Краматорськ не покаже. Але я не міг не заїхати на Донбас. І у Мінську трагічна історія краматорчан була для мене як відкрита рана, як оголений нерв.

У душі Путіна, судячи з його поведінки, краматорська трагедія не зачепила жодної струни. Згодом Франсуа Олланд напише, як «багато разів Порошенко та Путін підвищували голос один на одного». Так, то була одна із найжахливіших ночей у моєму житті. Однак вирішальна для того, щоб стриножити агресора.

Тим, хто й досі не зрозумів, що було на кону, раджу в найближчі дні походити до Зали пам’яті на території Міністерства оборони і послухати удари дзвонів за кожним загиблим у лютому 2015-го. Згадати, які запеклі бої точилися тієї важкої зими.

Ключовим завданням Мінська-2 для нас було зупинити наступ російських регулярних військ, запобігти оточенню наших воїнів, зберегти життя тисяч людей, військових та цивільних.

Ми не прийняли жодних ультиматумів і завдяки підтримці наших німецьких та французьких партнерів домоглися рішення про припинення вогню без попередніх умов. Путін, нагадаю, наполягав, що в умовах нібито повного, за його даними, оточення близько восьми тисяч українських бійців саме він має диктувати ці умови: підняти білий прапор, залишити техніку і здатися в полон.

Ми чітко заявили, що оточення нема, а наші зброю не складуть. Але для того, щоби переконати в цьому усіх учасників зустрічі, на деякий час українська делегація перемістилася в окреме приміщення. Звідти, через лінію закритого зв’язку, ми комунікували з Генеральним штабом.

Врешті-решт отримали чітке повідомлення, що наші тримають оборону по лінії, визначеній у Мінську 19 вересня 2014 року, й оточення не допустять.

Так героїзм військових посилив позиції дипломатів на переговорах — подібне за п’ять років траплялося не раз.

Путін тягнув час для того, щоби українські воїни були оточені і знищені або, в кращому випадку, роззброєні і потрапили в полон. Це підтверджує у своїх мемуарах і Франсуа Олланд.

Французький лідер швидко зрозумів, що Путін хотів виграти час і відкласти припинення вогню на максимально можливий термін, аби дозволити своїм найманцям оточити українську армію і завоювати додаткові позиції.

Врешті-решт спільна жорстка позиція України, Німеччини та Франції призвела до того, що Москва погодилася-таки на припинення вогню з 15 лютого.

Тоді «четвірка» працювала в чіткому форматі «три і один», в якому Путін не зміг знайти жодної шпаринки, і ніхто не був слабкою ланкою.

Було врешті-решт узгоджено спільну декларацію «нормандської четвірки», вагомою позицією якої стало підтвердження «повної поваги суверенітету і територіальної цілісності України…». А підпис Путіна під документом означав не що інше, як юридичне підтвердження очевидного факту: Росія — сторона конфлікту.

Показова деталь. Путіну вистачило якихось десяти хвилин, щоб приструнити своїх маріонеток, які раптом почали робити вигляд, ніби не згодні з уже узгодженим лідерами четвірки проєктом. І Олланд, і Меркель мали змогу переконатися, наскільки ж короткий ланцюг, на якому сидять формальні керівники цих псевдореспублік, кому служать і чиї команди виконують бойовики.

Головне, що дали Україні Мінські угоди, — це дорогоцінний час. Час для системної розбудови армії. Час для того, щоб зосередитися на подоланні соціальної кризи, спричиненої війною і перекриттям доступу українських товарів на російський ринок. Час для того, щоб зміцнити міжнародну коаліцію на підтримку України. Час, щоб обладнати й утримувати в робочому стані санкці-йний механізм проти Росії. Ставлення Москви до Мінських домовленостей стало чи не єдиним критерієм для їхньої пролонгації. Й оскільки Кремль жодного прогресу так і не продемонстрував, за ці роки санкції продовжували близько десяти разів — з посиланням на Мінськ.

Завдяки Мінським домовленостям відбувається і процес звільнення українських заручників.

Після Мінська-2015 ми з союзниками зосередилися на розробці дорожньої карти його імплементації. Здавалося б, здорова логіка розуміння духу і букви документа означає чітку послідовність виконання: спочатку — безпекові кроки, потім — політичні. Однак здорова логіка — це не про Кремль, схиблений на імперських амбіціях. У латиниці, кирилиці і навіть глаголиці читають зліва направо, в івриті — справа наліво. У Москві — знизу вверх, догори дригом.

Дорожня карта мала би розставити всі крапки над «і», ми її практично погодили з Німеччиною та Францією. Однак Путін взяв паузу в очікуванні результатів президентських виборів в Україні.

Шкода, нова команда в українській владі відмовилися від того, щоб дотиснути Путіна... Натомість сама піддалася тиску і пристала на путінську редакцію так званої формули Штайнмаєра.

Я не поділяю оцього захвату Зеленського від зазирання в очі Путіну. Стверджувати, ніби десь глибоко в його зіницях проглядається бажання миру — це значить обманювати українців і сприяти детоксикації Путіна в очах світової спільноти, в тому числі і наших ключових партнерів.

Спозираючи, як саме українське керівництво поступово припиняє політико-дипломатичний спротив агресору, скочуючись до політики його умиротворення, вони все менше розуміють, чому мають обстоювати український інтерес активніше за саму Україну. В цьому сенсі останні перестановки в Офісі президента і не тішать, і не зловтішають. З одного боку, шило на мило, з іншого — поганий знак, бо очевидним є посилення партії капітуляції.

Уже скоро рік, як до влади прийшли затяті критики Мінських домовленостей. Як виявилося, «голуби миру» прилетіли з порожніми дзьобами, тобто без власного мирного плану. Далі — більше: в Парижі Володимир Зеленський додав і свій автограф до того комплекту документів, які умовно і називаються «Мінськом» (може скласти мені компанію в походах на допити до ДБР, яке копає під «Мінськ»).

Альтернативи «Мінську» так і не запропонували. І знаєте, чому? Тому що її нема і тепер, коли простір для маневру в України значно ширший. А в ситуації п’ятирічної давнини не було й поготів.

Ніколи не ідеалізував і не ідеалі-зую «Мінськ». І нікому не бажав би опинитися в таких обставинах, які були в лютому 2015 року. Не маючи ресурсу здолати Росію у військовому плані, ми тоді переграли її дипломатично і тим самим врятували Україну. Завдяки мужності наших воїнів під Дебальцевим та на інших ділянках фронту.

І сьогодні Мінські угоди дають шанс формулювати жорсткі вимоги до Росії й не випрошувати, а вимагати у неї миру. Була б тільки на те політична воля. Дорожня карта з чіткою послідовністю пунктів, повернення до добре опрацьованої нами ідеї миротворців ООН, відсутність авралу у підготовці виборів на окупованих територіях (про осінь поточного року й мови бути не може), не вмовляння, а тиск на Путіна — все це є можливим і необхідним на основі тих домовленостей у Мінську, які були опрацьовані з вересня 2014-го по лютий 2015 року.