Кашуби — малочисельний слов’янський народ, який мешкає на півночі Польщі. Багато віків їх намагалися онімечити, а в часи правління комуністів, у тодішній ПНР, кашубську мову не визнавали окремою, вважаючи її діалектом польської.

Їдемо, щоб дізнатися більше. П’ятниця пополудні. Серпнева спека ще не спала. Дорога з Гданська до містечка Жукова, 23 кілометри, несподівано довга й виснажлива. І це при відмінному стані польських автошляхів, які не гірші, а подекуди й кращі за німецькі (останні вважаються еталоном якості доріг). Затори та рух на черепашачій швидкості у суцільному потоці машин забирають коштовний час. Мешканці Триграддя (так зветься агломерація міст, що складається з Гданська, Сопота і Гдині) масово виїжджають у вихідні на природу чи до родин на околиці. Ми втрапили в «годину пік», тож маймо терпіння.

Тутешні краєвиди чудові. Дорога біжить через доглянуті поля, діброви, села й містечка. На дороговказах на зеленому тлі — двомовні назви населених пунктів, польською та кашубською. Кашубською є й вивіски на деяких крамницях та інших закладах, хоча їх небагато.

Ось ми врешті в затишному Жуковому. Що то за народ такий, кашуби, розповідає Пйотр Ковалевський, гід туристичної фірми «Ванога». «Ванога» в перекладі з кашубської — екскурсія, інше значення цього слова — людина, яка багато подорожує. Отже, ми запам’ятали перше кашубське слово.

Пан Пйотр, який є справжнім кашубом, продовжує: «Ми — єдиний автохтонний народ на Помор’ї, ми жили тут завжди. На цілому Помор’ї, від Вісли до Одри і навіть за Одру, від VI ст. н.е. жила велика спільнота поморян-кашубів. Та західна частина була трохи іншою державою, швидко асимілювалася q германізувалася, втратила свою ідентичність. Упродовж 400 років Щецинське Помор’я було князівством, яким керувала династія Грифітів. Ці правителі були зацікавлені в розвитку економіки та заохочували сюди німецьких поселенців-колоністів, однак були свідомі свого походження».

Заходимо до музею, в якому зберігається чимало цінних артефактів. Він міститься у середньовічному костелі з темно-червоної цегли, який водночас є діючою парафією римо-католицької церкви. Колись тут був великий монастир, його зруйнували, розібравши більшість будівель, але костел уцілів.

Наш гід розповідає:

— За офіційними даними, у всій Польщі мешкає 220 тисяч кашубів. У цьому регіоні нас найбільше. В Канаді є 10 тисяч кашубів, наші люди мешкають також у країнах Південної Америки.

— А яке місто чи містечко є кашубською столицею?

— О, це складне запитання. Історичною столицею кашубів є Гданськ. Там була садиба династії, яка правила Східним Помо-р’ям. Проте сьогодні тривають суперечки між кількома містами, котре з них є столицею кашубів. Це, зокрема, Костєжина, Картузи, Вейгерово — духовна столиця кашубів і традиційне місце проведення паломництв.

— Чи коріння кашубів польське?

— Ми близько споріднені з поляками, але наша історія розвивалася дещо окремо. Як кажуть історики, наше гніздо, звідки вийшли поморяни і заселили Помор’я, було поміж Мазовшем (регіон, де Варшава) та давніми землями балтійського племені прусів.

У законі про національні меншини сказано, що ми є єдиною спільнотою, яка послуговується регі-ональною мовою. Тому, якщо діти навчаються кашубської мови, школи отримують додаткові дотації на кожного учня. Нині 20 тисяч школярів вивчають кашубську мову.

— Кашубська мова подібна до польської?

— Подібна, але мої польські знайомі кажуть, що кашубської не розуміють. Деякі слова звучать поді-бно в кашубській і словацькій, навіть кашубській і російській, а зовсім по-іншому з польською. Це мова західнослов’янської групи. В університеті Гданська є факультет етнофілології, де вивчають кашубську мову.

— Як і кашубська, рідкісними є західносло-в’янські мови — верхньо- і нижньолужицькі (збереглися на сході Німеччини). Чи вони близькі з вашою мовою?

— Є спільне, але менше, ніж з польською. А от якщо ми розмовляємо зі словаками, то незле розуміємо одне одного.

Вдячні за канонізацію Папи Іоанна-Павла ІІ тутешні парафіяни 2014 року встановили на стіні костелу Магніфікат (урочисті слова на хвалу Богові), викарбувані кашубською мовою. Намагаюсь прочитати, розумію, що шансів мало. Для мене у польському тексті такого обсягу було б незрозумі-лим, можливо, якесь одне слово, тут же все навпаки: знайомих слів — кілька, але написання їхнє від польського суттєво відрізняється, про інше можна лише здогадатися.

Переїжджаємо до містечка Хмельно, що дрімає серед мальовничих пагорбів, озер та лісів. Це справжня кашубська перлина, яка манить туристів ще з кінця ХІХ століття. Хмельно, загублене поміж п’ятьма озерами, є затишним закутком для відпочинку. Його хвалять ті, хто мандрує під вітрилами, сплавляється на каяках чи відпочиває на зеленому березі з вудкою. Тут бере початок водний маршрут, який проходить десятьма сполученими між собою озерами. Завдяки добре збереженому природному середовищу Хмельно, разом з прилеглими теренами, належить до Кашубського ландшафтного парку.

Туристів і краєзнавців вабить до сюди не лише краса природи, але й самобутній фольклор, народна архітектура, гончарські традиції та інші туристичні атракції.

Хмельно славиться своїми легендами. Їхня героїня, прекрасна принцеса Дамрока, жила в замку неподалік містечка разом з бабусею-служницею. Її викрав злий лицар і замкнув у похмурій вежі свого замку, сподіваючись, що Дамрока погодиться стати його дружиною. Принцеса, звісно ж, була проти. Третього дня бабуся-служниця, яка ще й зналася на чарах, накликала на замок лицаря нищівну бурю. Громи-блискавки та ураганний вітер знищили твердиню і самого злодія, а Дамроку врятували від погибелі два білих лебеді — принцеса обійняла птахів за шиї і полетіла з ними додому…

Хмельно накрило рясним дощем, який лив до вечора. Пішохідну прогулянку довелося відкласти до кращих часів, а прихисток ми знайшли у цегляному будинку майстерні гончарства родини Нецлів. Заснував її 1907 року Францішек Нецель, його справу продовжив син Леон. Мистецьким ремеслом тут займається вже десяте покоління. Характерними мотивами, якими більше століття оздоблюють вироби закладу Нецлів, є бузкова гілочка, маленький і великий тюльпани, кашубська зірка, риб’яча луска, кашубський вінок і лілія. Спостерігаємо, як на гончарному крузі один з майстрів виготовляє традиційний збанок, який невдовзі, разом з десятками інших, буде розписаний і випалений у печі. Тут можна оглянути музей, простежити увесь процес створення мистецьких виробів, придбати те, що вам до вподоби, і навіть спробувати свої здібності у гончарстві. Велика дружна родина Нецлів оберігає та розвиває традиції кашубського народного мистецтва. Цікаво, що, на відміну від інших регіонів Польщі, у кашубів багатодітні сім’ї, навіть у наші дні, не є рідкістю.

З танцями, національним вбранням, піснями кашубською мовою одесити мали змогу познайомитися минулого літа під час виступу народного фольклорного ансамблю із Західного Помор’я «Щеціняни», який з успіхом пройшов в Одеському академічному театрі музичної комедії ім. М. Водяного.

Одна з особливих традицій кашубів — жування тютюну. З давніх-давен у кожній корчмі можна було купити будь-який вид тютюну — жовтий (найм’якіший), коричневий або червоний (найсильніший). Його зберігали в табакерках, зроблених з коров’ячих рогів. Художні вироби з рогів, зокрема табакерки, є популярним сувеніром на па-м’ять про Кашубський край.

Тутешніх українців та кашубів об’єднує подібна історична доля — у часи ПНР і ті, й інші не могли відкрито пропагувати свої культуру та мову.

Більшість кашубів визначають себе поляками за громадянством, а кашубами — за етнічною приналежністю, тобто вважають себе одночасно як поляками, так і кашубами.

Кашубське походження має і давній приятель «Чорноморських новин» — Генеральний консул Республіки Польща в Одесі Анджей ШМІДТКЕ. Він люб’язно погодився розповісти про свою малу батьківщину, мову, звичаї.

Як повідав пан Анджей, походить він з регіону Вейгерово, там минуло його дитинство. Уже тривалий час не мешкає на Кашубах, здебільшого перебуває за кордоном і послуговується дипломатичною мовою. Але, принагідно, із задоволенням приїжджає до сестри, яка там мешкає, а раніше, коли мама була жива, завше її провідував. Має велику насолоду розмовляти кашубською в селі з родиною, там, де ріс і виховувався. Його брат і сестра дотепер чудово розмовляють кашубською, він — дещо слабше, але розуміє якщо не все, то 99%.

У кашубській мові багато запозичень з ні-мецької, зазначає консул, але вони дещо м’якші, більш спольщені, звучать гарно. А ще — чимало слів власних, які поза регіоном Кашуб ніхто не зрозуміє. Пан Анджей наводить цікаві приклади і продовжує: «Ось були ми якось з братом у Німеччині, зустріли чоловіка, який виїхав туди ще у 1970-х. Розмовляв він лише… кашубською, а польську якщо й знав, то лиш з кашубського боку. Тобто єдина можливість з ним добалакатися була по-кашубськи, трапляється й так. Кожна мова еволюціонує, зміни настають, це об’єктивно. Теперішня молодь, яка послуговується сучасною польською, може мати певні труднощі з розумінням того, що каже літня людина, яка виїхала з Польщі в 1950-х. То велика відстань у часі .Так само й тут. Але кашубська мова є частиною польської. Чистою кашубською, натуральною кашубською, розмовляє небагато людей, але зросло число тих, хто її вивчає. Добре, що мова зберігається».

Коли пан Шмідтке ходив до школи, в часи ПНР, кашубської не навчали, всі його знання — з дому: «Вдома здебільшого мовилося по-кашубськи. Усі мої тітки з маминої сторони говорили кашубською, зі сторони батькової — також». А ще його мама і тітки вміли вишивати кашубські народні орнаменти, складні й барвисті, з рослинними мотивами.

Щоб я почув, як кашубська мова звучить, пан Анджей вмикає на смартфоні народні наспіви (одразу згадалося, як «Щеціняни» співали й грали на автентичних кашубських інструментах, ще й охочим із залу давали спробувати щось «утнути», — гарно було).

«Вулиця, де моя сестра мешкає, називається Швейцарською, — веде далі свою оповідь пан генконсул. — Спитаєте: чому? Бо наші мальовничі терени мають назву Кашубська Швейцарія. Найвища вершина Кашуб — Вежиця — має 328 метрів над рівнем моря, то не високо, але навіть цієї зими у нас є сніг, малеча їздить на санках. Пагорби вкриті лісами, влітку та восени багато грибів. У дитинстві до лісу мені було 50-70 метрів, гриби збирали цілими кошиками — боровиків небагато, але маслюки, лисички, опеньки... Змагалися із сусідами, хто більше назбирає. А біля хати в кожного визрівала найсмач-ніша полуниця, польською — «трускавка», а кашубською — «малена».

«Кашубська гостинність — то окрема тема. Коли б туди не поїхав, навіть як неочікуваний гість, то одразу щось з’явиться на столі, одразу чай-кава й печиво домашнє, без того не буває. Приїжджаю й почуваюся там дуже добре. Польська гостинність загальновідома, а на Кашубах — це щось особливе. Часто навіть не телефоную, не домовляюся завчасно, бо, як каже наша приповідка: «Гість у дім — Бог у дім».

НА ЗНІМКУ: кашубські мотиви.

Фото автора.