15 ЛЮТОГО — ДЕНЬ ВШАНУВАННЯ УЧАСНИКІВ БОЙОВИХ ДІЙ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ ДЕРЖАВ

Якщо взяти все відоме на цей час про трагедії березівчан (мого рідного району) у минулому столітті, це складе страшну цифру: розкуркулених — 1027, репресованих — 594, «афганців» — 184, «чорнобильців» — 176, призваних на війну 1941—1945 років — 2748, примусово переселених, лише за поверхневими підрахунками, — 8000, загалом — 12729 осіб. Страшна цифра: ці трагедії безпосередньо зачепили 30 відсотків жителів Березівського району. А тепер маємо війну з Росією на Донбасі, й невідомо, коли відзначатимемо дату виведення російських військ з України та повернемо Крим. Росія вічно воює, така, на думку багатьох розсудливих людей, її суть.

Дехто з теперішніх молодших за віком не може зрозуміти, чому 25 грудня 1979 року війська СРСР увійшли на територію Афганістану, чужої держави. Чому гинули сини України, за що? Дають різні оцінки, роблять різні висновки. Я не ставлю перед собою завдання переконати в тому, чому так сталося. Це зрозуміло і без всяких досліджень: цю війну, в якій гинули сини всіх народів Союзу (серед полеглих — 3000 українців, у тому числі 29 березівчан), розпочало тодішнє керівництво КПРС.

Добре пам’ятаю той день. 25 грудня 1979-го я повертався додому з Московської виставки досягнень народного господарства СРСР (був там як переможець серед молодих голів колгоспів Одещини). Разом зі мною в купе їхали відомі тоді журналісти обласних видань Белла Кердман і Юлій Мазур. Раптом по радіо передали повідомлення про те, що Центральний Комітет Комуністичної партії СРСР на прохання керівництва Республіки Афганістан прийняв рішення ввести туди радянські війська... В купе — тиша. Потім Белла Феліксівна сказала: «Це жах, це війна». Юлій Маркович приклав пальці до губ, показуючи: «Мовчи, тут же сторонні». Кердман: «Чого мовчати? Треба кричати!..». Через деякий час у купе знову запанувала тиша. В Одесі ми вийшли з поїзда й роз’їхалися кожен зі своїми думками. Я був молодий, гарячий, думав: ну ми їм покажемо!..

Розумію, що висвітлення страшної трагедії потребує зусиль великого творчого колективу. Минув 31 рік, та мало хто взявся за перо, щоб доступно й правдиво описати події в Афганістані 1979—1989 років. А це не можна замовчувати. Заради пам’яті про полеглих на тій війні (яка, до речі, була майже вдвічі довшою за Другу світову) наших хлопців.

У Березівці стоїть пам’ятник загиблим в Афганістані землякам. Як автор його проекту визнаю, що сьогодні він не відповідає вимогам часу, але тоді це був один з перших пам’ятників в області, зведений без залучення бюджетних коштів. Він ніс і несе свою важливу місію — пам’ятати і виховувати. Скільки років минуло, а більшість «афганців» і досі відчувають, наче та війна десь поруч, не можуть викреслити її з пам’яті — дуже велику ціну заплатили в ті роки. Скільки з них були поранені, контужені, скільки перехворіли важкими хворобами, скільки зазнали психологічних травм… Розповідаючи про війну, вони визнають, що радянські війська так і не принесли в Афганістан мир, бо комуністична партія хотіла експортувати революцію, а не проводити миротворчу операцію.

Я хотів дослідити, ким і як приймалося рішення про збройне вторгнення в цю країну. Так-от з архіву Міністерства збройних сил (м. Подольськ, Росія) прийшла відповідь: «нет материалов». Це свідчить про те, що й дотепер ця тема є закритою для широкого загалу. Такі документи просто не надходили до міністерства. Є. Нікітенко в своїй книзі «Восток — дело тонкое» пише: «Не надходили виконавчі документи — Указ Президії Верховної Ради СРСР або Постанова Ради Міністрів СРСР із завданнями збройним силам. Усі вказівки політичного керівництва щодо афганського питання доводилися до міністерства тільки в усній формі через Міністерство оборони СРСР».

Та війна тривала майже десять років — із 25 грудня 1979-го до 15 лютого 1989-го. За цей час військову службу на території Афганістану пройшли 620 тисяч радянських громадян. За офіційними даними, людські втрати з боку СРСР становили майже 15 тисяч осіб (за неофіційними — до 40 тисяч). Кількість поранених — майже 54 тисячі (за неофіційними даними — до 90 тисяч), хворих — 416 тисяч. На тій війні зникли безвісти або потрапили в полон, за офіційною статистикою, 417 військовослужбовців 40-ї армії, яка виконувала там так званий інтернаціональний обов’язок. 80 із них — вихідці з України.

За деякими оцінками, афганська сторона за час війни втратила вбитими або померлими до 1 мільйона осіб при загальній чисельності населення 13 мільйонів.

Важкі випробування довелося пройти 18-річним хлопцям, які потрапили на ту війну. Для багатьох з них після звіданого там життя різко змінилося.

Головна мета військової присутності тоді визначалася як стабілізація обстановки й відбиття можливої фронтової агресії. Війська повинні були стати гарнізонами і в жодному разі не вступати у внутрішньо-афганський конфлікт. Як і зараз у Росії, була страшна психологічна атака на мізки населення, особливо — на військових. Слід визнати, що як наслідок тої психологічної атаки рішення про відправлення військового контингенту викликало серед солдатів та офіцерів великий морально-психологічний підйом. У ті дні командування одержувало чимало рапортів, у яких військовослужбовці просили направити їх до Афганістану для виконання інтернаціонального обов’язку з надання допомоги «дружній» державі. Тоді ніхто не міг припустити, що миротворча місія перетвориться у кровопролитну десятирічну війну, яка забере тисячі молодих життів.

Питання афганської війни по-різному оцінюється сучасниками. Але які б не були думки, дії воїнів-«афганців» назавжди залишиться в серцях тих, хто пам’ятає те страшне десятиліття. Солдати повернулися на Батьківщину і намагалися жити з тим, що їм довелося пройти. Не всім їм легко було звикнути до мирного життя, до того, що в кущах не приховані міни, а в плече не тисне приклад. Таке ж відчувають і нинішні наші захисники, які приходять з війни із Росією.

Молоді люди йшли на ту війну не за орденами і медалями — вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок. Генерал-полковник Борис Громов, який командував в Афганістані 40-ю армією, стверджує: «Афганська війна — це страхітливий військово-політичний прорахунок колишніх господарів Кремля. Проте, ніщо не применшує героїзму воїнів там, в афганському пеклі».

Скільки безглуздих смертей, скільки горя... Жінки-вдови посивіли молодими, діти повиростали сиротами, а їхні чоловіки й батьки залишилися 20-річними. І знову, цитуючи генерал-полковника Громова, наголошую: «Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути — треба пам’ятати, а щоб пам’ятати — треба знати. Знати і пам’ятати».

Афганська війна — це не тільки трагедія, це ще й доблесть і мужність людей, які побували в епіцентрі кривавого конфлікту. Маю список березівчан, які були на тій війні (це про них я так пишу) особисто знаю кожного, хто повернувся з Афганістану, з кожним спілкувався. Не лише тому, що за посадою організовував відповідні заходи 15 лютого кожного року, а тому, що вони відрізнялися від інших — тих, хто не воював, відрізнялися правдивістю, сміливістю висловлювань, ніколи не вимагали від влади неможливого і були скромними у своїх запитах. Так само, до речі, ведуть себе і наші сучасні фронтовики. Як приклад для мене — Маруся Звіробій (Біленька). На жаль, бачив і те, що для більшості людей афганська війна була далекою, чужою і невідомою, вона не стала загальною бідою нашого народу, а залишилася бідою тільки тих, хто в ній брав участь. Для когось афганська війна — це перегорнута сторінка історії, а для когось — рана, яка постійно кровоточить…

Навіть зараз, уже в незалежній Україні, від окремих «політиків» чую, що «афганці» не захищали Батьківщину, а тому й не є ветеранами. Мені боляче це чути. Бо ж кожен з них і дотепер пам’ятає кожен крок, кожен постріл, кожну втрату бойових побратимів… А головне — переконаний: якщо виникне потреба, вони всі як один вийдуть на захист Батьківщини, тепер уже незалежної України. Як, власне, це і сталося у війні з Росією.

«Афганцям нема за що і перед ким виправдовуватися. Їхню участь у тій війні не можна трактувати інакше, як чесний і до кінця виконаний військовий обов’язок. Давайте зрозуміємо, що для них та війна не закінчилася, вона й до сьогодні б’є рикошетом різними хворобами, психічними розладами, покаліченими долями. Війна в Афганістані не повинна забуватися ніколи, адже наше минуле нікуди не зникає, воно назавжди залишається з нами. Ми повинні пам’ятати, що там загинуло 3000 українських воїнів, 8000 були поранені, 3560 стали інвалідами, що 1980 батьків і 2729 матерів залишилися без синівської підтримки, 505 молодих жінок стали вдовами і 711 дітей — сиротами.