Однією з ключових фігур, яка мала значний вплив на формування проукраїнськоі громадської думки в Європі минулого століття був британський журналіст-міжнародник Ланселот Лоутон.

На початку 1930-х років його увагу привернула напружена політична ситуація, що назрівала на Сході Європи. Для багатьох політиків та аналітиків стало очевидним: у Європі наближається новий великий перерозподіл сфер впливу та нова війна. На тлі цих драматичних подій Ланселот Лоутон намагається вкотре привернути увагу громадськості та офіційних осіб Великої Британії до українського питання. 1 лютого 1939-го він виступає з великою доповіддю на засіданні членів Близько- і Середньосхідного товариства, яке відбулося в Лондоні. На думку Лоутона, глибинною причиною міждержавних протиріч стало «українське питання» і для світової політики вкрай необхідно включити Україну в систему Західної Європи. «Незалежна й автономна Україна, — писав він, — необхідна для європейського економічного прогресу і міжнародного миру».

Оцінки і висновки Лоутона надзвичайно цікаві з огляду на те, що зробив їх діяч, який за своїм походженням жодним чином не був пов’язаний з Україною та українською нацією, але вони дуже чітко представляли проукраїнську позицію.

Деякі тези з цієї доповіді, що й сьогодні звучать так само актуально та злободенно, як і 80 років тому, оприлюднив цими днями портал «Український дощ» (https://ukrrain.com/).

Україна — зовсім невідома для Заходу країна. Більшість людей мало що знають про неї або не знають нічого. Це не їхня вина. Для такого незнання є поважні причини. Поневолювачі України добре подбали про те, щоб вона залишалася невідомою, вони навіть заперечували її існування. Дуже важко уявити собі щось більш гидке, ніж замовчування народу, який за давнім правом належить до родини європейських націй.

Через унікальне географічне положення будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачів й об’єднати свої чотири розмежовані частини в одну незалежну українську державу неодмінно викличе справжню паніку.

Більшість росіян завжди проявляли дуже примітивний підхід у відносинах з Україною. «Нема і ніколи не було ніякої української нації», — стверджують вони в засліпленні. Таке запевнення було офіційно проголошене міністром внутрішніх справ у 1863 році і відтоді часто повторюється. Україна, мовляв, це просто південна частина Росії. Багато поляків також заперечували існування української нації, кажучи, що Україна — це тільки частина Польщі. За цими амбітними суперечками і претензіями криється причина трагедії України.

Можна стверджувати, що Українська держава існувала протягом трьох окремих періодів.

Перший з них — з ІХ до ХІІ століття. Більш ніж триста років на території, знаній сьогодні як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найбільш передових у Європі.

Це й була Україна, відома тоді під назвою Русь, і її столицею був Київ. Хоч її зв’язки з північчю були незначні, росіяни тепер стверджують, що вона тотожна з Росією — тобто з країною, яка виникла на кілька століть пізніше. А далі вони привласнили собі її територію, її народ, героїв, святих, культуру і все майно.

Другим періодом української незалежності була Козацька доба. Коли Україна, спустошена татарськими ордами і нападами з півночі, лежала безпомічна, Литва і Польща зайняли її територію. І в XVІ столітті, коли ці дві держави уклали союз, Україна майже вся опинилася під польським пануванням. Тоді здавалося, що Україна як держава повинна остаточно зникнути. Щоб вижити, вищі верстви української нації були змушені ополячитися, а українське селянство було закріпачене польською шляхтою і євреями.

І тут сталася гідна подиву річ. Козаки, які існували ще в давній Україні, об’єдналися й заснували свою славну державу на Дніпрі. Систему правління в тій державі можна, мабуть, назвати демократичним деспотизмом. Щорічно козаки голосуванням вибирали собі правителя, котрого називали гетьманом, який мав владу над життям і смертю своїх виборців, але завжди наприкінці гетьманування він складав звіт про свою діяльність при владі, і якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то міг і на палю потрапити або позбутися голови. Козацька держава була фактично продовженням — у своєрідній формі — незалежності українського народу.

Третій період почався в 1648 році, коли прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прізвище було Хміль, не маючи достатніх сил, щоб воювати одночасно з поляками, московитами і татарами, уклав союз з Москвою на рівних правах, але Москва віроломно ввела потужні сили в Україну, яку, врешті-решт, й анексувала. Пізніше, сама знесиливши від воєн, Москва досягла з Польщею згоди і поділила з нею Україну. Але ще ціле сторіччя українські козаки протестували і здійснювали відчайдушні бунти, а Москва великими групами висилала їх в інші частини імперії на каторжні роботи і в поселення (ця ж система знищення практикується дотепер Совєтами).

Тільки-но Москва закріпила свою владу над Україною, вона змінила свою назву з «Московія» на «Росія». Одразу все виглядало так, що український народ повинен бути стертий з лиця землі. Щоб зберегти себе фізично, його вищі класи були змушені робити те, що від них вимагалося, тобто прийняти іншу мову, культуру. На той період центр культури був у Києві, який був ближче до Заходу, ніж Москва, тому фактично Московія була ученицею України.

З моменту анексії України Московія навмисне намагалася відсунути Україну на задній план, гальмувала її розвиток. Було заборонено вживання українсь-кої мови в школах і в наукових та історичних працях. Робилося все можливе, щоб не тільки ліквідувати українську мову, а й знищити національну свідомість, яка саме в мові знаходить своє втілення.

Україна використовувалась як колонія. Вона була багата на зерно й сировину, і Росія, занедбуючи власні ресурси, апетитно накинулася на південні.

Влада зосередилася в Москві; майже всі призначені урядники, особливо судді, були росіяни, а українські патріоти засилалися до Сибіру. Але в народі, в селянстві, український націоналізм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху XІX століття він поступово вилився в літературні форми і в підсумку став рухом політичним. Спочатку цей націоналізм можна було задовольнити навіть чимось меншим, ніж автономією, але коли українську ідентичність почали душити докорінно, він поступово перейшов у сепаратизм.

«Якщо української нації не існувало, в чому намагаються переконати нас росіяни, то чому гніт і придушення проводилися з такою послідовністю і жорстокістю? Навіть Російська енциклопедія не могла не визнати, що «національне самовираження, хоча і важко визначити момент його зародження, ніколи не завмирало в Україні», — запитував Ланселот Лоутон.

Підсумовуючи, британський журналіст робить такий висновок: «Українська нація — це реальність, яка має під собою принаймні тисячу років автентичної історії. Жоден народ не боровся так важко, як українці, щоб утвердити свою незалежність; українська земля наскрізь просякнута кров’ю».

Цій доповіді майже сто років. На жаль, її тези і досі у багатьох викликають полеміку та незгоду з очевидними речами. Що змінилося сьогодні в долі України, а що залишилося колишнім? Відповідь на це запитання залишаємо на розсуд читача.

Довідково (з Енциклопедії Сучасної України, т.17, с. 695-696). Ланселот Лоутон (24.12.1885, м. Ліверпуль — 1947, м. Кембридж, Велика Британія) — британський журналіст. Закінчив Коледж св. Франциска. Працював у газетах «Daily Mail» та «Daily Telegraph».

Cпівзасновник (1935) та активний діяч Англо-українського комітету у Великій Британії (до нього входили члени парламенту, відомі громадсько-політичні діячі, журналісти). У тому ж році проголосив промову «The Ukrainian Question» («Українське питання») на публічних слуханнях у Палаті громад парламенту Великої Британії. 1939-го на засіданні Близько- та Середньосхідного товариства в Лондоні виступив із доповіддю «Ukraine: Europe’s Greatest Problem» («Україна: найбільша проблема Європи»), яку опублікував у квартальнику «East Europe and Contemporary Russia» (був його головним редактором).

Об’єктивно й неупереджено розглядав проблеми національної ідентичності, тисячолітньої історії, традицій, культури українського народу (фактично подав стислу історію України від ІХ до першої третини ХХ століття); порушував питання польсько-українського протистояння у Східній Галичині в 1920—1930-х, Голодомору 1932—1933 років та репресій більшовиків проти українців в УСРР.

Промови Лоутона з української проблематики видано у монографії «Українське питання» (К.; Лондон, 2006; українською та англійською мовами).