Є дві загальновідомі історії, пов’язані з яблуком: про те, як ним спокусилися Єва з Адамом, і про те, як упавши до ніг Ньютона, воно наштовхнуло вченого на відкриття закону про земне тяжіння.

Наша історія також пов’язана з яблуком, а точніше — з його зернятком. Молодята на своєму весіллі посадили на згадку яблучне зернятко, а через три десятиліття їхній син виростив з цієї яблуні саджанці, які стали основою знаменитого сорту ранет Симиренка. Сталася ця історія в селі Млієві на Черкащині, а молодятами були син відомого українського цукрозаводчика Федора Симиренка Платон і донька голови Одеської міської думи, купця Івана Овчиннікова Тетяна.

18 лютого наступного — 1855-го — року в подружжя народився первісток, якого назвали Левком. Його дитячі роки минали в батьковому саду, де зростала й ота «весільна» яблуня. Саме цей сад зробить Левка Платоновича відомим на весь світ.

Коли хлопчик підріс, його відрядили на навчання до Одеси. Вибір цього міста був не випадковим: там мешкали родичі як з материного, так і з батькового боку. Дід — Федір Симиренко — був спадковим почесним громадянином міста.

За спогадами онуки Тетяни Володимирівни Симиренко, їхнє прізвище означає «семирукі» (від польського слова «ренки») — це козацьке прізвисько, яке говорило про велику силу і спритність його носія. Симиренки походять з давнього козацького роду, внесеного до реєстру Вільшанської сотні Корсунського полку Війська Запорозького 1649 року. Як свідчать родинні перекази, ще за часів Катерини ІІ пращури майбутнього вченого, козаки Андрій та його син Степан, відмовилися присягнути цариці. Через це їх зробили кріпаками. Син Степана, Федір Симиренко, як талановита й енергійна людина не тільки зміг викупити себе з кріпацтва, а й звільнив свою сім’ю. З часом, породичавшись зі смілянськими Яхненками (також колишніми кріпаками), розпочав самостійну торговельну справу. Згодом фірма братів Яхненків-Симиренка стала монополістом у торгівлі хлібом, борошном, худобою та ін. За видатні заслуги перед імперією Федір Симиренко і брати Яхненки у 1832 році стали спадковими почесними громадянами Росії (ранг, що прирівнювався до дворянського титулу).

Симиренки та Яхненки зробили значний внесок у розбудову Одеси. За сприяння в розвитку міста та активну участь у громадському житті стали членами міської думи й отримали звання почесних громадян Одеси.

Саме Платон Федорович Симиренко запропонував зайнятися в Одесі дуже прибутковою цукровою справою. Тут він навчався у найпрестижнішому пансіонаті Золотова та Рішельєвському ліцеї. Пізніше продовжив навчання у Політехнічному інституті в Парижі, де й вивчав цукрову справу.

Після повернення додому Платон невдовзі стає керівником компанії «Брати Яхненки-Симиренко». Під його керівництвом фірма досягла найбільшого розквіту. Були збудовані найсучасніші заводи, житло для робітників, лікарні, школи та інше.

Із Франції Платон Федорович привіз яблука, які могли довго зберігатися, але не мали привабливого вигляду. Коли в 1859-у до Млієва завітав Тарас Григорович Шевченко, то був приємно вражений побаченим. А через рік П.Ф. Симиренко переказав поетові більше 1000 рублів золотом на видання «Кобзаря». Після виходу книжки Тарас Григорович частину тиражу переслав Платону Федоровичу як оплату за позику, а той багато примірників безкоштовно роздав своїм робітникам.

В Одесі підліток Левко Симиренко навчався в престижній приватній гімназії Кнеррі. Вона виділялася серед інших закладів міста потужними педагогічними кадрами, високим рівнем навчання та «залізною» дисципліною, яку пізніше Левко Платонович порівнював з в’язничною. У гімназії йому добре давалися іноземні мови — французька, англійська, німецька та латинь. Особливо подобалися природничі науки, а найбільше — біологія.

Мешкав він у будинку свого дядька Василя Симиренка на розі вулиць Херсонської та Зовнішньої (тепер Пастера та Мечникова, де розташовується стоматологічна лікарня). У 1872 році Левко закінчив гімназію із золотою медаллю і вже 31 серпня був зарахований на перший курс техні-ко-агрономічного розряду природничого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету (нині — ОНУ ім. І.І. Мечникова), про що є запис у «Списке студентов и посторонних слушателей Новороссийского университета за 1872—73 акад. год». Одеса, яка зеленіла й квітла садами та парками, облаштованими герцогом Рішельє, Де-Рибасом та Петром Розумовським, була для Левка рідним містом. Природа й ландшафти півдня України засвоєні майбутнім садівником саме в Одесі.

Однак у лютому 1874 року через нестачу коштів вчена рада університету звернулася з клопотанням про закриття техніко-агрономічного відділення і Левко перевівся спочатку на лісотехнічне відділення Петербурзького полі-технічного інституту, а в 1875-у — на природниче відділення фізико-математичного факультету університету Святого Володимира у Києві. Тут молодий студент заводить знайомства з багатьма відомими революційними діячами й сам активно залучається до діяльності народницьких організацій. Стурбована такою активністю, мати переводить сина знову на навчання до Одеси — на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету. Та Левко продовжив знайомство зі свояком, Андрієм Желябовим, одруженим з донькою С. Яхненка Ольгою. Попри те, що майбутній видатний вчений не схилявся до тероризму народовольців, а більше підтримував ідеї соціал-демократії, після закінчення університету його заарештували й вислали до Сибіру. Прикметно, що випускні іспити та захист диплома студента проходили під наглядом поліції, оскільки він перебував під арештом.

І все ж за останній рік навчання Левко Симиренко під керівництвом професора О.А. Веріго підготував дипломну роботу, за яку рішенням вченої ради йому присвоїли учений ступінь кандидата природничих наук. Після закінчення університету юнака відправили додому під нагляд поліції, а невдовзі заарештували прямо у батьківському будинку на Платоновому хуторі. Майже рік він перебував спочатку в Лук’янівській, а потім — у Мценській в’язницях. Після цього — сім років заслання в Красноярську, останні два — в Іркутську губернії.

Навіть перебуваючи у Сибіру, Левко Платонович продовжував займатися улюбленою справою. В оранжереї купця Кузнецова виростив соковитий виноград, полуниці, цитрини, а також помідори, огірки, картоплю та інші «дива». У Красноярську й сьогодні існує чудовий парк з рідкісними для тих країв деревами, посадженими засланцем з України.

У Сибіру Левко Симиренко тяжко захворів на тиф і гострий ревматизм. Важливу підтримку отримав від польської каторжанки Альдон Гружевської, яка цілодобово піклувалася про хворого, діставала необхідні ліки, домагалася від іркутського генерал-губернатора пом’якшення умов його перебування на засланні. Її термін заслання вже закінчився, і вона цілком присвятила себе коханому чоловікові. Тут народився їхній первісток, який навіки залишився в сибірській землі.

Навесні 1888 року родина Симиренків повернулася на Платонів хутір. Народилися діти: донька Тетяна та сини — Платон і Володимир (майбутній професор помології, який продовжить батьківську справу). Царська влада позбавила Левка Платоновича права займатися науковою працею в державних установах та проживати у великих містах, тому він узявся за організацію приватного плодового розсадника. Але Альдона Емілівна не могла змиритися з хутірською тишею і виїхала з дітьми до Києва, де жила з ними взимку. Подружжя розлучилося, щоправда, на літо діти приїжджали до батька.

Сам Левко одружився з подругою дитинства Оленою Уваровою, яка ніби спокутувала свою вину перед судженим за те, що не розділила з ним долю, як це зробили дружини декабристів. Олена Олександрівна стала і дружиною, і господаркою, і ключницею, і касиром, і вчителькою. При цьому встигала бути скрізь й одночасно все робити, вважаючи за щастя звільнити коханого чоловіка від зайвих клопотів. Але в 1906 році любляча дружина після тяжкої хвороби раптово помирає. Перед смертю вона заповіла своїй подрузі, вчительці Мліївської школи Софії Хоришман не покидати Левка Платоновича, допомагати йому в домашньому господарстві та науковій діяльності. Так Софія Миронівна стала спочатку другом, а згодом і його дружиною, народила двох синів і доньку. Про це наприкінці 1960-х вона розповіла письменникові Григорію Гусейнову.

За роки творчої праці Левко Платонович зібрав у своєму розсаднику більше трьох тисяч сортів ягідних та плодових культур, до тисячі сортів троянд і понад три сотні хвойних порід, видав книжку «Кримське промислове садівництво» та перший том (а підготував до видання ще два) «Українсько-російської помології». Іще за життя його називали королем садівництва, він отримав почесні звання кількох іноземних товариств садівництва та багато інших відзнак.

6 січня 1920 року Левко Платонович Симиренко загинув від кулі чекістів. За загадкових обставин у 1919-у загинули і двоє його молодших братів — Микола й Олексій, які мешкали у Києві. Після жовтневого перевороту господарство вченого націоналізували, створивши на його базі першу в Україні Мліївську садово-городню дослідну станцію, нині це Мліївський інститут садівництва імені Л.П. Симиренка НААН України. Першим директором станції призначили сина Левка Платоновича — Володимира. У часи сталінських репресій Володимира Львовича звинуватити в участі в «антирадянській шкідницькій організації» й засудили до розстрілу. Вирок кати виконали 8 вересня 1938-го.

У часи комуністичного режиму влада намагалася стерти пам’ять про видатного вченого, але народ добре пам’ятав яблука, які любовно називав «симиренками». В Одесі до 150-річчя Левка Платоновича його іменем названа одна з найзеленіших вулиць міста. У науковій бібліотеці ОНУ є низка книжок ученого з його дарчими підписами. Життю й творчості видатного садівника присвятили свої дослідження одеські науковці та краєзнавці О.С. Мурашко, А.М. Де-Рибас, А.С. Гриськов.