«Консонанси» (співзвуччя) — так ємко і влучно назвали організатори виставку, яка відкрилася в Одеському літературному музеї. Тандем двох молодих креативних митців, членів НСХУ Величка — Носенко справді дуже гармонійний.

По суті це дві персональні виставки, що завдяки щасливим обставинам об’єдналися в одну. Обоє художників відомі своєю участю в обласних, республіканських та міжнародних проєктах. Обоє викладають на художньо-графі-чному факультеті Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, де у них спільна майстерня, що допомагає налагоджувати між собою містки у творчому і духовному сенсах. Дмитро Величко — заступник декана худграфу, викладач кафедри образотворчого мистецтва. Анна Носенко — доцент кафедри мистецтвознавства, свого часу захистила кандидатську дисертацію «Пленер у живопису Одеси другої половини ХХ — початку ХХІ століть» (2006, керівник — доктор мистецтвознавства О.А. Тарасенко). Тема, яка концептуально й цілісно до того ніким, по суті, не розроблялася.

За задумом куратора виставки, заслуженого художника України Сергія Савченка, якому належить ідея її проведення у такому форматі, два крила експозиції цілісно вибудовують авторський ряд її учасників. Експозиція формується вже з аванзалу. Усього представлено п’ятдесят два полотна. Експресивний фігуратив картин Анни Носенко, з його тяжінням до декоративності, плавно перетікає в переважно абстрактні площини медитативного абстракціонізму Дмитра Величка.

Зробимо акценти. В Анни, на мою думку, перед-усім привертає увагу досить цілісна паризька серія з видами на Сену в історичному серці французької столиці, поблизу острова Сіте, де людська уява, підкріплена історією, ще може воскресити дух древньої Лютеції.

Показова риса творчості художниці — наявність хвилювання, емоційність, експресія і водночас структурованість полотна. Її палітра складається переважно з чистих кольорів. М’які, насичені тони зі зближеними контрастами дальнього плану співіснують з різкими контрастами переднього. Вони врівноважуються у єдиній композиції, породжуючи неповторний образ денного чи вечірнього міста. Принагідно зазначу, що обидва художники всотали не лише досягнення південної, одеської, школи, але й світового мистецтва. Вони відкриті світу.

«Пишу відрадне, — перефразовує Анна відомий вислів Валентина Сєрова. — Живопис, у першу чергу, оперує світлом і кольором, втілюючи енергію. Абстрактні і декоративні мотиви, з огляду на специфіку матеріалу, у мене більше виражені в гобелені. Щодо паризької серії. Побувати в Парижі було моєю мрією, яка, врешті-решт, здійснилася. Види Парижа — це не роботи з натури. Були етюди, фото, але світлини холодні, безпристрасні. Я акумулювала свої враження, і коли писала, то занурювалася у свої відчуття, воскрешала те, що пережила під час подорожі. Мій Париж — це моя формула. Також дуже люблю Карпати. Гори створюють зовсім іншу світло-колористичну гамму, вони цілком інші».

В Анни — щасливий дар, бо в її творчості присутня рівновага розуму й почуття, що є необхідною умовою справжнього мистецтва. Власне, у цьому ж ключі витримані й твори її колеги та партнера по виставці.

Незважаючи на заявлену назву «Консонанси», на багато спільних моментів у творчості, ці живописці є єдністю протилежностей, що стає очевидним, коли порівнюєш окремо кожного учасника цього виставкового дійства. Дмитро — більш раціональний і манімалістичний. Він так само оперує чистими кольорами, доносячи самоцінність та їх приховану духовну енергію. Кольори на його роботах набувають флюмінісцентності — вони ніби світяться із середини. За допомогою контрастних ліній автор посилює їхнє звучання. Часом виникають музикальні асоціації. Це світ втаємниченого.

На мою думку, Дмитро Величко розвиває традиції одеського нонконформізму, найперше — групи «Мамай» (згадаймо твори В. Цюпка). Навіть абстракція в умовах півдня дозволяє нам зараховувати полотна одеситів до південноруської школи живопису з огляду на їх світлоносність. Клімат багато що визначає. Більшість абстракцій автора без назв — прийом, покликаний змусити глядача активніше сприймати мистецтво, домислювати невисловлене «вголос». Щодо флюмінісцентності кольорів Величка, то я пригадав, як ще у дитинстві спостерігав дивовижне явище, коли у сутінках частина бадилля, що тліло, фосфорично світилося. Подібний ефект спостерігається і в живопису.

Серед творів художника, які привертають особливу увагу, — велике полотно, де у серпанковій ніжності «звучить» блакитний колір, посилений чорними смугами, клаптиками стриманого фіолетового і трав’янисто-зеленого з украпленнями золотисто-оранжевих спалахів, — як знаків надії, як віконце в інший світ. Можливо, ця робота навіяна цілком реальним мотивом, коли у ранковій тиші загорається світло у віконцях квартир («Без назви»). Цей твір досить вдало організовує, «тримає» експозицію малого залу.

Окремо варто виділити пленерні роботи, переважно — етюди, які є своєрідною лабораторією живопису митця. Ще один напрямок, який культивує Величко, пов’язаний з імпульсивним, стихійним живописом, коли, головним чином, створюється колористична гармонія, покликана максимально передати емоцію. Емоція — як самоціль. Резюмуючи сказане, відзначу, що твори художника динамічні… у своїй статичності. Люблю парадоксальність.

Відповідаючи на поставлене на початку розмови з авторами виставки питання про їхнє кредо у мистецтві, Дмитро сказав лаконічно: «Оспівую життя. Я поза політикою…».

Становлення мистця, особливо на початковому етапі, визначається не лише його особистими устремліннями, а й наставниками. На художньо-графічному факультеті Дмитро Величко навчався у різних педагогів, але, зізнається, вирішальний вплив на нього мало творче спілкування з художником і педагогом Валентином Філіпенком. До слова, щодо композицій Д. Величка й А. Носенко дуже доречно процитувати вислів згаданого Валентина Володимировича, з альбому «Валентин Филипенко. Жизнь художника, рассказанная им самим» (2014): «…Из каждой группы цвета отбираются по разному количеству и наносятся согласно подготовленному рисунку. Не обязательно, чтобы в группах было одинаковое количество цветов. Есть главные цвета группы, а остальные, второстепенные, должны быть подчинены идее или превалирующему цвету».

Анна Носенко своїм головним наставником вважає Ореста Слешинського, чий авторитет як педагога, художника й особистості був беззаперечним. Вирішальний вплив на неї як майстра гобелену справила Зінаїда Борисюк, з якою вона тепер підтримує стосунки вже як колега по худграфу. Анна, як і Дмитро, педагогічну діяльність вважають покликанням, працюють на ідею, студентами дуже задоволені, бо вони працелюбні, допитливі, прагнуть пленерів і нових вражень. Як зазначив Дмитро Величко, «ми не стільки педагоги, скільки вихователі». Скоро весна, тож виїзди на природу не за горами.

Своїми враженнями від виставки «Консонанси» поділився автор ідеї, куратор проєкту Сергій Савченко:

«Якщо подивитися на загальноукраїнський контекст, то одеські живописні традиції відчутно позитивно звучать у його візуальному полі…

Стосовно нашого локального простору, в якому авторитет південноруської школи живопису тримає у своєрідному «полоні» самодостатності її естетики не одне покоління випускників спеціальних навчальних закладів Одеси, то дається взнаки наслідок певного герметизму, який ускладнює можливість відкритої практики діалогу з широким сучасним українським артпростором.

Спраглість на радикальні кроки в пошуку певної ідентичності до актуальних тенденцій нашої сучасності спонукає до уважного вияву всього, що представляє собою зрушення у творчих шуканнях виразних особистостей Одеси… Ці проблеми і навели на вибір для виставки мистців Дмитра Величка та Анни Носенко, малярство яких репрезентує усвідомлений шлях до ясного образу своєї екзистенції…».

Було б чудово, якби ця вдало сформована експозиція стала пересувною й побувала в кількох містах України, хоча й розуміємо, що це непросто, бо потребує великих фінансових, фізичних ресурсів і часу. На жаль, через об’єктивні та суб’є-ктивні причини повноцінний художній ринок в Україні так і не сформований. Справу рухають художники-пасіонарії.

НА ЗНІМКУ: Сергій Савченко, Анна Носенко і Дмитро Величко.