ОДЕСИТ, ЯКИЙ УРЯТУВАВ СВІТ ВІД ХОЛЕРИ І ЧУМИ

15 березня cповнилося 160 років від дня народження Володимира Ароновича Хавкіна — видатного українського лікаря-бактеріолога, імунолога й епідеміолога, який створив вакцини проти холери та чуми. Нині, в розпал епідемії коронавірусу, особливо доречно і приємно згадати про нашого славетного земляка.

Народився Володимир 15 березня 1860 року в Одесі в сім’ї вчителя Казенного єврейського училища Арона Хавкіна і доньки вчителя того ж училища Розалії Ландсберг. У нього були дві старші сестри — Марія і Генрієтта та старший брат Соломон. Ще дві сестрички і маленький братик померли в ранньому віці. Мати померла у 40 років, за місяць до сьомого дня народження Володимира, що дуже вплинуло на все його подальше життя.

Юні роки Володимира пройшли у Бердянську, куди переїхала родина в пошуках кращої долі. В цьому приазовському містечку з 1872-го по 1879-й він навчався у чоловічій гімназії. Сьогодні — це Бердянський державний педагогічний університет. Саме на сходах цього навчального закладу встановлений перший і єдиний в Україні пам’ятник видатному бактеріологу Хавкіну.

З ранніх літ Володимир відрізнявся блискучими здібностями, надзвичайною працьовитістю, чіткою спрямованістю інтересів. Провчившись вісім років у гімназії, отримав атестат, де з усіх предметів стояла одна і та ж оцінка — «5». Вчорашній гімназист прагнув продовжити навчання, але у батька, що мав велику сім’ю, не було на це грошей. На щастя, після довгих переговорів десять рублів на місяць на час навчання погодився давати Володимирові його старший брат. Відтак хлопець одразу вступив на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету, а як незаможний студент почав ще й отримувати на обід від закладу по 20 копійок на день.

Володимиру Хавкіну потрібні були знання. Він сумлінно ставився до навчання, а після занять пропадав у лабораторії професора І.І. Мечникова, де кожен досвід, кожна новинка біології, відкрита в Російській імперії чи за кордоном, були предметом дискусій, а то й гарячих суперечок між викладачем і студентами.

У той час в університеті працювало багато знаних учених, які користувалися любов’ю і повагою серед студентів: видатний біолог Мечников, засновник школи російських фізиків Умов, професори Посников, Трачевський, Преображенський, Гамбаров та інші. Але були й нездари. 20 листопада 1891 року 60 слухачів першого та другого курсів зажадали звільнити за безграмотність доцента Чижова, який викладав філософію права. Відповідь від адміністрації надійшла через кілька днів: університетський суд наклав на 17 студентів різні стягнення, а трьох головних призвідників вирішили виключити, серед них і Володимира Хавкіна. Але за відрахованих студентів заступилася група викладачів, вчена рада університету більшістю голосів опротестувала рішення суду, і Хавкін повернувся до занять. Клопотав за нього сам Ілля Мечников.

У результаті цих перипетій багато викладачів потрапили на замітку жандармського управління, їхні дії викликали обурення міністра освіти Толстого. Почалося цькування демократичної частини професури, через що Мечников, Преображенський, Посников і Гамбаров змушені були покинути університет.

Тепер уже студенти стали на захист своїх викладачів і звернулися до ректора С. Ярошенка з пропозицією відмовитися від посади. Розправа не забарилася: сімох студентів, у тому числі майбутніх знаменитостей — хіміка-академіка М.Д. Зелінського, геолога-академіка М.І. Андрусіва, ректора Московського університету професора А.А. Мануйлова та В.А. Хавкіна, виключили, а 88 — оголосили догани.

Утім, Хавкін був не тільки активним учасником подій у стінах університету. Тоді серед молоді набули популярності ідеї народовольства. Ще восени 1879 року, після прибуття в Одесу, Володимир знайомиться з членами революційного гуртка «Народна воля» й долучається до його роботи. Й одразу ж потрапляє до списку політично неблагонадійних осіб жандармського управління. На початку 1880-го його заарештовують, але для першого разу обмежуються встановленням поліцейського нагляду, який постійно продовжувався протягом майже всього часу його перебування в Одесі.

3 травня 1881 року, з мовчазної згоди поліції та військових, в Одесі почалися єврейські погроми. І лише студенти університету вже 4 травня організували групи самооборони й дали відсіч погромникам. Після цього поліція активізувалася і заарештувала як погромників, так і тих, хто їм протистояв. Затримали й Хавкіна, і він тиждень провів у буцегарці.

15 лютого 1882-го Володимира знову заарештували за звинуваченням у державному злочині, й кинули до в’язниці. На допитах він не видав гуртківців, нічого не сказав про можливий замах на прокурора військово-окружного суду генерала Стрельникова, і його випустили за кілька днів до вбивства генерала, скоєного ранньою весною.

У чому-чому, а в боягузтві студента Хавкіна не звинуватиш. І все ж поступово він байдужів до «Народної волі». Вірному учневі Мечникова, проникнутому гуманними ідеями свого вчителя, було неприйнятне всяке кровопролиття. Постріл на Приморському бульварі та жорстку розправу над товаришами він сприйняв як катастрофу. Почався повільний, але неминучий його відхід від народовольства.

Отже, 1882 рік для Володимира Хавкіна почався вкрай важко. Його відрахували з університету, вже тричі заарештовували, він перебував під жорстким поліцейським наглядом і був позбавлений будь-яких засобів до існування. Але й у таких обставинах ставить перед собою мету здобути вищу освіту. Голодує, перебивається випадковими заробітками вантажника в Одеському порту та репетитора і щодня самостійно вчиться, готуючись до іспитів за університетською програмою. Відтак у березні 1884-го екстерном блискуче складає іспити й захищає дисертацію. Вчена рада Новоросійського університету одноголосно ухвалює рішення затвердити його кандидатом природничих наук. Але дуже скоро поліція й університетські чиновники «роз’яснили» молодому вченому, що його становище по суті не змінилося і не зміниться. Новоросійський університет не зарахував Хавкіна в число викладачів, взяли на роботу в невеликий зоологічний музей препаратором.

І Хавкін поринає в науку. У 1885-у паризький журнал «Аннали натуральних наук» публікує його дисертацію, присвячену найпростішим мешканцям Чорного моря — астазіям. Рік по тому той же журнал друкує нову статтю кандидата природничих наук з Одеси — про біологію зеленої евглени. Володіючи європейськими мовами, він постійно стежить за публікаціями в зарубіжних біологічних журналах, де почали з’являтися матеріали невідомої раніше науки — бактеріології. Саме в ці роки Луї Пастер знайшов засіб боротьби із сибіркою і провів лікування сказу за допомогою щеплень; Роберт Кох виявив мікроскопічного збудника сухот, а згодом відкрив холерну «кому».

Та в Росії тоді бактеріологічними дослідженнями займатися було неможливо, і В. Хавкін на запрошення І. Мечникова переїжджає до Франції, де влаштовується в інститут Пастера.

Навесні 1892-го вибухнула епідемія холери, і тільки за одне літо в Російській імперії захворіли 600 тисяч осіб, з яких близько 300 тисяч померли. Влітку того ж року холера впритул наблизилася до головних європейських столиць. Це і змусило В. Хавкіна почати досліди в надії отримати дієву вакцину, що попереджає зараження холерою.

Днем народження таких ліків вважається 18 липня 1892-го, коли після численних експериментів з піддослідними тваринами і птахами Володимир Хавкін ввів собі під шкіру першу дозу протихолерної вакцини. У ті ж дні погодилися зробити щеплення троє його друзів: Георгій Явейн з Петербурга, Михайло Томамшева з Тифліса і москвич Іван Вільбушевич. Усі троє були політичними емі-грантами, вимушеними втекти з Росії після розгрому народовольчого руху. Тільки-но стало зрозуміло, що випробування на людях пройшли успі-шно і вакцина є ефективним засобом, Хавкін повідомив про намір безоплатно передати Росії досвід її виготовлення й готовий негайно виїхати до Петербурга, щоб продемонструвати метод вакцинації.

Пастер і Мечников сердечно привітали молодого вченого з видатним успіхом. Про нього захоплено писали паризькі газети. Хавкін адресував листа принцові Ольденбурзькому, родичеві царя й керівникові боротьби з холерою, з пропозицією передати безоплатно свою вакцину, щоб зупинити епідемію. Але отримав відмову. За три місяці в Росії загинули близько 300 тисяч осіб. Утім, як виявилося, не тільки Росія, а й освічена Європа не була готовою до боротьби з епідемією. Від вакцини відмовилися в Парижі та Гамбурзі. Й тоді на прохання уряду Великобританії Хавкін поїхав на боротьбу з холерою в Індію.

У нетрях Калькутти, тодішньої столиці Індії, не минало дня без похорону чергових жертв епідемії. Хавкін працював по 12—14 годин на добу. За два роки він особисто зробив щеплення 50 тисячам осіб, одночасно навчивши цій справі багатьох своїх асистентів. Жителі сіл і міст, через які проходив маленький протихолерний загін доктора Хавкіна, буквально обожнювали «білого зцілювача». Знаменитий Ганді, лідер руху за визволення Індії, зустрівся з лікарем, вислухав його лекцію, попросив зробити щеплення і потім багато разів виступав на захист ученого.

Але тільки холерою справа не обмежилася. Несподіваний спалах чуми у Бомбеї змусив індійський уряд звернутися до Хавкіна з проханням спрямувати свій досвід на боротьбу з новою епідемією. Той з готовністю погодився, організував у Бомбеї протичумну лабораторію і буквально за три місяці створив першу в історії протичумну вакцину. Як і протихолерну, спершу випробував на собі.

Звичайно, з наукової точки зору все це було продовженням і розвитком досліджень Луї Пастера, але безсумнівна заслуга Хавкіна — практика перших у світі масових щеплень. За 22 роки роботи в Індії він і його соратники вакцинували чотири мільйони осіб. Щеплені хворіли в сім разів менше і вмирали вдесятеро рідше.

Володимир Хавкін зробив правильний життєвий вибір. Кидаючи бомби і стріляючи з пістолета, він навряд чи досяг би таких вражаючих результатів. Бактеріологічна лабораторія, яка пізніше була перетворена на Інститут Хавкіна, і зараз виготовляє мільйони доз вакцин та сироваток, рятуючи людей від холери, чуми, тифу, сказу, правця та інших недуг.

Коли Хавкін дізнався про черговий спалах чуми в Росії, знову запропонував безоплатно передати свій метод російським лікарям, навчити їх способу приготування вакцини. Але й цього разу його добру волю відкинули. Втім, у 1898-у в Петербурзі все ж таки створили лабораторію, де готувалася вакцина або, як вона тоді називалася, «лімфа Хавкіна», що врятувала тисячі життів.

Як стверджували сучасники, в Індії Хавкін був у статусі божества, якому поклонявся тамтешній люд. Зараз у цій країні в обігу є марки, присвячені вченому. У 1897 році королева Вікторія нагородила його одним з вищих орденів Британської імперії. Він, великий експериментатор, зробив переворот у науці. Допоміг людству успішно боротися з важкими інфекційними хворобами, продемонстрував усій планеті приклад громадянської мужності, безкорисливості, самовідданості. Завжди відмовлявся від винагород за свої відкриття, вважаючи, що найвища нагорода для нього — припинення епідемій, одужання людей. У цьому бачив сенс і мету свого життя.

Досягнувши пенсійного віку, Володимир Хавкін назавжди покинув Індію й оселився у Франції. Восени 1927-го побував на батьківщині, зокрема і в Одесі. Тут він відвідав до болю знайомі місця: будинок №38 на вулиці Коблевській, у якому мешкав, будучи студентом, і сусідній будинок, де колись розташовувалася одеська Пастерівська станція, а також університет.

Помер великий учений 26 жовтня 1930 року в Швейцарії, похований у Лозанні. Готельний номер, який багато років у різних країнах служив йому єдиним притулком, виявився і місцем його смерті. День смерті Хавкіна став для Індії днем національної жалоби. Так закінчилося життя самотнього мандрівника і похмурого відлюдника. Розчарування в революційних фантазіях, виснажливі блукання в індійських джунглях, життя в тіні — без сім’ї і дітей, без веселих приятелів — такий він, великий учений, про якого так мало знає світ.

Прикро, що в Україні й досі на належному рівні не увічнено пам’ять про видатного співвітчизника — світоча світової науки. Тільки в Бердянську є маленький музей при міській санепідемстанції та вулиці в тому ж Бердянську та в Одесі. В Ізраїлі, у районі Лісу Миру імені Кеннеді, закладено гай Хавкіна, а в Національній бібліотеці Єрусалима зберігається його архів: листи, документи, літературні нариси і щоденники, які він вів день у день, рік за роком, без пропусків і замовчувань — від стеження агентів царського Третього відділення до розпалу смертоносних епідемій у джунглях Індії...