Цього тижня, 22 квітня, сповнилося 150 років від дня народження Володимира Ульянова (Леніна). В історії минулого століття не бракувало людей, завдяки яким лилися потоки людської крові, але тільки нечисленним прихильникам Леніна на цій крові вдалося побудувати режим, що проіснував сім десятиліть, а в якомусь сенсі існує в Росії і досі.

БІНАРНА ЗБРОЯ — ДИКТАТУРА І СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Масове знесення або знищення пам’ятників Леніну в Україні після Революції Гідності, так званий «ленінопад», можна зрозуміти. Це реакція на жорстокість, з якою ленінці будували свою Вавилонську вежу, знищуючи українську націю. Але згадаємо, чим закінчилася біблійна спроба. Творець вежу не руйнував. Він перемішав мови будівельників. Люди перестали розуміти одне одного.

На крах радянської імперії вплинуло, ймовірно, не тільки різке падіння цін на нафту. Не менший вплив до кінця минулого століття мало зникнення спільної мови. Мови, якою сімдесят років розмовляли будівельники комуністичної утопії. Цю мову Ленін не винайшов. Він просто вкрав її, як вкрав філософію Гегеля або економічну теорію Маркса. А від себе додав лише дещицю. Але це додавання багато в чому визначило історію ХХ століття.

Вірні ленінці, як правило, ні Маркса, ні Гегеля не читали. Незважаючи на мільйонні тиражі, якими в СРСР видавали твори вождя, вони, як здебільшого, не читали і Леніна. Використовувати мову Ілліча можна було, спираючись на стихійну жагу до соціальної справедливості і на спосіб — диктатуру пролетаріату, у який Ленін пропонував вирішити віковічну проблему.

Переказ історії минулого століття — не тема цього огляду. Скажу лише, що ніщо в світі не зникає без сліду. Пролетаріат як поняття соціологи зараз майже не використовують. Зате диктатура приваблива для полі-тиків у всьому світі, а особливо — на осколках колишньої радянської імперії. У поєднанні із жагою до соціальної справедливості диктатура, як бінарна зброя, становить для нас таку ж небезпеку, як за Леніна. Навіть більшу. Неможливо визначити, де найближчим часом вибухне.

Під час пандемії COVID-19 навіть у країнах з політикою ще донедавна стабільною і передбачуваною з’являються лідери, єдиним методом управління для яких є концентрація влади у власних руках. Як і під час катастроф ХХ століття, налякане до напівсмерті населення готове підтримати таких політиків, дозволити розпоряджатися своєю долею тим, хто проявить особливу рішучість і жорстокість.

Безглузді з точки зору епідеміологів заходи набувають чималої популярності і підвищують рейтинги майбутніх диктаторів. Обговорюючи, яким світ буде після пандемії, один з моїх друзів категорично заявив: справедливішим від того, що був раніше. Небезпека всіх зрівняла, і рівність в загальних рисах збережеться.

Аргументи, що пандемія загальну нерівність посилила, що соціальної справедливості у карантинах, розділених адміністративними заходами, розпорядженнями влади і державними кордонами, домогтися не можна, розбивалися за однією схемою: разом переможемо вірус, разом побудуємо майбутнє. Гаразд. Почекаємо. Як чекали, що побудуємо комунізм і кожен отримає по двокімнатній квартирі.

МИ ДО ЗМІН ГОТОВІ

Щоправда, в очікуванні дива доведеться закрити очі на те, що права громадян у нас тепер регулює не Конституція і законодавство, а поліція. І збиратися більш як удвох дозволено віруючим тільки однієї з християнських конфесій. А якщо хтось чимось не задоволений, висловлюйте невдоволення вдома, а не на вулиці. Пікетуйте на кухні, ставте намет на балконі. Можете поговорити з народним депутатом або чиновником по скайпу, по телефону, але не факт, що вони вам дадуть відповідь.

На мою думку, після перемоги над COVID-19 у світі загалом і в Україні зокрема соціальної справедливості не додасться. Зате під час карантину закріпиться, точніше — повернеться, звичай совкових диванних протестів. Хоча ручатися за мирний розвиток сюжету не можна. Крім пов’язаних з вірусом медичних і політичних проблем, існують ще й проблеми економічні. Відсутність грошей у гаманці і продуктів у холодильнику змусить будь-якого обивателя відірвати від дивана п’яту точку.

У засобах масової інформації натепер активно обговорюються теми впливу пандемії на макроекономіку, фінанси та бізнес. Але в політичних процесах більшу, а часом — вирішальну, роль відіграє мікроекономіка: бюджет сім’ї, елементарна здатність вижити, зберегти житло, здобути освіту. Українська держава за масового безробіття і падіння виробництва (незалежно від того, хто зараз перебуває при владі) не здатна надавати більшості простих громадян тривалу фінансову допомогу. Не витримає бюджет.

Роздача «тисячі» малозабезпеченим пенсіонерам вирішить для них проблему на кілька тижнів, зниження або тимчасове скасування податків на дрібний і середній бізнес відтермінує, припустимо, зубожіння якоїсь категорії праце-здатних громадян на місяць. А далі? Далі — все в тумані і залежить від здатності суспільства до регенерації.

Досвіди подібної регенерації існують. Це, наприклад, радянський НЕП або ближчий до нас перехід від планової радянської економіки до дикого капіталізму 1990-х. У тому й іншому випадках радикальні заходи дозволили більшості населення вижити. У тому й іншому випадках за ними міг настати період тривалого оздоровлення. Але сто років тому в економічному відродженні не були зацікавлені ленінці, а тридцять років тому цього не хотіли їх спадкоємці — мародери, які розграбували те, що народ створював потом і кров’ю.

Нині з табору оптимістів раз у раз чується, що криза, пов’язана з пандемією, — це ще й можливості. Проте, такі можливості двічі не реалізували. Буде прикро, якщо здатність нашого суспільства до регенерації і до відродження після глибокої кризи не вдасться реалізувати і зараз. Населення України готове до змін, а опирається змінам лічена кількість олігархів.

Подолати цей опір можна і треба. Варто тільки українцям, розмовляючи різними мовами, навчитися розуміти одне одного.