26 квітня 1986 року — день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-у реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду.

За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Від радіаційного забруднення сильно постраждала і Росія. Потужний циклон проніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше — Німеччини, Нідерландів, Бельгії.

Понад 30 років минуло з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися. Злочинні дії влади щодо приховування інформації з одного боку поглибили непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого — спричинили активізацію національно-демократичного руху, що в підсумку привело до розпаду СРСР. Приховування інформації владою спричинили активізацію екологічного і національно-демократичного рухів.

ЧОРНОБИЛЬСЬКА КАТАСТРОФА В ЦИФРАХ

1977 року запустили перший блок Чорнобильської АЕС.

2 роки пропрацював четвертий енергоблок ЧАЕС — на повну потужність його запустили 1984-го. Це був «наймолодший» і найсучасніший реактор.

2 дні світ нічого не знав про вибух.

30 співробітників АЕС загинули внаслідок вибуху або гострої променевої хвороби протягом кількох місяців з моменту аварії.

500 тисяч людей померли від радіації, за оцінками незалежних експертів.

8,5 мільйона жителів України, Білорусі, Росії в найближчі дні після аварії отримали значні дози опромінення.

90784 особи було евакуйовано з 81 населеного пункту України до кінця літа 1986-го.

Понад 600 тисяч осіб стали ліквідаторами аварії — боролися з вогнем і розчищали завали.

2293 українських міст і селищ із населенням приблизно 2,6 мільйона забруднено радіоактивними нуклідами.

200 тисяч квадратних кілометрів — на таку територію поширилася дія радіації. Із них 52 тисячі квадратних кілометрів — сільськогосподарські землі.

10 днів — з 26 квітня до 6 травня — тривали викиди з пошкодженого реактора на рівні десятків мільйонів кюрі на добу, після чого рівень знизився у тисячі разів. Фахівці називають цей період активною стадією аварії

11 тонн ядерного палива було викинуто в атмосферу внаслідок аварії на 4-у енерго-блоці ЧАЕС.

400 видів тварин, птахів і риб, 1200 видів флори продовжують існувати в «зоні відчуження», де через істотне та катастрофічне забруднення повітря, ґрунтів і вод заборонено проживати людям.

26 квітня–жовтень 1986 року — Чорнобильська АЕС не працювала. У жовтні 1-й та 2-й енергоблоки знову ввели в експлуатацію, у грудні 1987-го відновив роботу 3-й.

1991 рік — на 2-у енерго-блоці сталася пожежа, внаслідок якої була заблокована робота цього реактора.

Грудень 1995-го — підписання меморандуму між Україною та країнами «Великої сімки» і Комісією Європейського Союзу, відповідно до якого почалася підготовка програми повного закриття станції.

15 грудня 2000-го — ЧАЕС зупинено повністю.

Вересень 2010-го — закладка фундаменту під новий саркофаг над зруйнованим 4-м енергоблоком, у квітні 2012-го стартувало будівництво арки, що мала накрити «Укриття».

29 листопада 2016 року завершили насування арки над 4-м енергоблоком.

ЩО СТАЛОСЯ ПРОТИ НОЧІ 26 КВІТНЯ 1986 РОКУ?

25 квітня на Чорнобильській АЕС мали експериментально зупинити четвертий енерго-блок, щоб вивчити можливості використання інерції турбогенератора в разі втрати електроживлення. Попри те, що технічні обставини не відповідали плану випробування, його не скасували.

Експеримент почався 26 квітня о 01.23. Ситуація вийшла з-під контролю. О 01.25 з інтервалом у кілька секунд прогриміли два вибухи. Реактор повністю зруйнувався. Спалахнуло понад 30 вогнищ пожежі. Основні погасили через годину, а повністю ліквідували загоряння до 5-ї ранку 26 квітня. Проте пізніше виникла інтенсивна пожежа у центральному залі 4-го блоку, з якою боролися з використанням вертолітної техніки аж до 10 травня.

На момент аварії в приміщенні 4-го енергоблоку перебували 17 працівників. Під завалами загинув старший оператор реакторного цеху Валерій Ходемчук. Удень 26 квітня від опромінення помер наладник Володимир Шашенок. 11 працівників одержали дози опромінення. Від променевої хвороби всі вони померли до 20 травня 1986-го в московській лікарні

№ 6. Ще 14 осіб із персоналу станції одержали дози, що спричинили променеву хворобу 3-го та 4-го ступенів.

Наступного дня після аварії урядова комісія ухвалила рішення про негайну зупинку 1-го і 2-го енергоблоків та евакуацію населення Прип’яті (так званої 10-кілометрової зони).

У повідомленні КДБ вказується, що станом на 8.00 28 квітня рівень радіації на 3-у і 4-у енергоблоках становив 1000–2600 мікрорентген на секунду, а на окремих ділянках міста — 30–160. У цьому місці на документі Володимир Щербицький, перший секретар ЦК Компартії України, зробив свою, тепер уже відому, примітку — «Що це позначає?». Це промовисто свідчить про те, що навіть найвищі посадові особи до кінця не усвідомлювали небезпеки.

На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців. Першими на місце катастрофи прибули кілька десятків солдатів та офіцерів полку цивільної оборони Київського військового округу із приладами радіаційної розвідки й армійським комплектом дезактивації техніки, мобільний загін хімічних військ та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки. Загалом у ліквідаційних роботах брали участь військові хімічних, авіаційних, інженерних, прикордонних родів, медичні частини Міністерства оборони СРСР, Цивільної оборони (ЦО) та МВС СРСР. Влітку залучили військових запасу та вільнонайманих. За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли.

Пожежники прибували «з голими руками», без жодних засобів захисту, скажімо, спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме вони зупинили ще одну потенційну катастрофу — водневий вибух. Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30—40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйона людей.

КОЛИ ПОЧАЛАСЯ ЕВАКУАЦІЯ?

Перше офіційне місцеве повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС з’явилося лише через 36 годин — опівдні 27 квітня: на прип’ятському радіо оголосили про «тимчасову евакуацію» мешканців Прип’яті — найближчого до ЧАЕС міста з населенням близько 50 тисяч.

Місто розділили на п’ять секторів. У кожному призначили відповідальних. Працівники штабу обійшли квартири. Рекомендували зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили. Зі спогадів Людмили Харитонової: «Трагічним було прощання з домашніми тваринами: котами, собаками. Кицьки, витягнувши хвости, заглядали в очі людям, нявчали, собаки вили, прориваючись до автобусів. Але брати тварин категорично заборонялося. В них була дуже радіоактивна шерсть».

Аби зменшити кількість багажу й не спричинити ажіотажу, людям сказали, що через три дні вони зможуть повернутися додому. О 13.50 жителі зібралися біля під’їздів будинків, а від 14-ї почали прибувати автобуси. О 16.30 евакуацію населення закінчили. Вивезли 44,5 тисячі осіб. У Прип’яті залишилося 5 тисяч, які були залучені до невідкладних робіт.

Увечері 1 травня вітер з Чорнобиля повернув на Київ. У місті почав стрімко підвищуватися радіаційний фон. Та попри це, парад відбувся. 2 травня радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення із 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС — на 6-й день після аварії.

До 6 травня евакуювали понад 115 тисяч осіб із 30-кілометрової зони навколо станції. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського районів Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Прип’ять), а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами.

Більшість людей виселяли до сусідніх районів Київщини. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986-го почали будувати наймолодше місто України — Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни — перші мешканці оселилися в 1987—1988 роках.

КОЛИ З’ЯВИЛОСЯ ПЕРШЕ ІНФОРМАЦІЙНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ?

Інформаційна політика в перші тижні після катастрофи посіяла недовіру до влади. Вона, разом із центральною та республіканською пресою, телебаченням зберігали мовчання про аварію аж доки про неї не заговорити за кордоном і стало зрозуміло, що приховати аварію неможливо.

Отже, перше в СРСР офіційне повідомлення під тиском міжнародної спільноти було зроблено аж 28 квітня. Тоді головна телевізійна програма новин «Врємя» о 21.00 лаконічно повідомила: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію». Зрозуміти справжні масштаби трагедії із цього повідомлення було важко.

Так само вкрай скупими на подробиці були перші повідомлення українських ЗМІ. Наприклад, газета «Правда Украины» 29 квітня на третій шпальті розмістила повідомлення Ради Міністрів СРСР: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджений один із атомних реакторів. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія».

Наступного дня газети подали дещо розлогіші, втім, не більш інформативні повідомлення. Перші поради щодо самозахисту людей від впливу радіації з’явилися в «Правде Украины» 9 травня. Стаття «Рекомендовані заходи з безпеки» переписувала радіоінтерв’ю із тодішнім міністром охорони здоров’я Анатолієм Романенком, у якому йшлося: «Головний наш ворог — пил, як можливий носій радіоактивних речовин… В останні дні на вулицях та у дворах стало менше дітей, що грають. І це правильно. Хоча прямої небезпеки опромінення сьогодні практично нема, давайте будемо берегти їх у першу чергу від пилу».

Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов звернувся щодо аварії на ЧАЕС 14 травня! Наступного дня його заяву передрукували й українські видання.

ЩО ПРИХОВУВАВ КДБ?

Будівництво Чорнобильської атомної електростанції розпочалося в травні 1970 року. Від початку будівельних робіт у місті енергетиків Прип’яті було створено міський відділ Управління КДБ при РМ УРСР по м. Києву та Київській області. Поява структурного підрозділу радянських спецслужб була зумовлена стратегічним статусом новобудови. Об’єкт одразу поставили на особливий контроль радянського керівництва.

До відома. Перші аварії на ЧАЕС сталися ще в 1978–1979 роках, відразу після запуску першого енергоблоку. Були також витоки радіації у 1982-у, 1983-у, 1984-у. В архіві Комітету державної безпеки містяться документи про спорудження ЧАЕС, її запуск у кінці 1970-х, аварію та ліквідацію її наслідків. Документи доводять, що від самого початку спорудження цієї атомної електростанції було безліч порушень і крадіжок, будівельно-монтажні роботи виконувалися неякісно, технологічна дисципліна порушувалася. Все це врешті-решт призвело до аварії.

«На окремих ділянках другого блоку Чорнобильської атомної електростанції зафіксовано факти відходу від проектів і порушення технології ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків», — зі звіту КДБ від 17 січня 1979 року.

Тільки від 1983 по 1985 роки на станції сталося п’ять аварій і 63 відмови обладнання. Останній подібний інцидент перед великою аварією був у лютому 1986-го.

Інформацію про техногенну катастрофу, спричинену вибухом і подальшим руйнуванням 4-го енергоблоку ЧАЕС, партійно-державне керівництво СРСР і радянські спецслужби відразу віднесли до категорії таємної. Звісно, чи не найобізнанішим щодо ситуації на Чорнобильській АЕС був КДБ УРСР. На момент аварії його очолював Степан Муха, а згодом — Микола Голушко. Як свідчать архівні документи, КДБ УРСР негайно взявся розробляти та впроваджувати комплекс спеціальних заходів із засекречування відомостей про аварію на режимному об’єкті. Це цілком відповідало практиці тоталітарного режиму.

В одному з перших повідомлень Управління КДБ по м. Києву та Київській області, надісланих до КДБ СРСР 26 квітня, зазначалося: «З метою недопущення витоку інформації, розповсюдження неправдивих та панічних чуток організований контроль вихідної кореспонденції, обмежений вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку».

У перші дні після аварії керівництво КДБ УРСР, нехтуючи необхідністю інформувати населення про екологічні наслідки ядерного лиха, більше переймалося «перевіркою версії про можливий диверсійний намір», залучивши до оперативних заходів 67 агентів і 56 довірених осіб. Багато радянських людей вперше почули про надзвичайну подію з «ворожих голосів» із Лондона, Вашингтона і Мюнхена.

До відома. 27 квітня о 23.00 данська лабораторія ядерних досліджень зафіксувала на Чорнобильському атомному реакторі аварію категорії МПА (Максимальна проєктна аварія). Тоді ж різке зростання радіаційного фону зареєстрували і в Швеції. Наступного дня шведська влада мала дані про джерело забруднення і звернулася до Москви із вимогою надати пояснення.

29 квітня начальник УКДБ УРСР по м. Києву та Київській області видав розпорядження «про посилення роботи міськрайорганів у районах міста Києва та Київської області на підприємствах та установах для припинення спільно з партійними та радянськими органами фактів розповсюдження провокаційних та панічних чуток…». Так, наприкінці квітня у травні оперативники райвідділів КДБ УРСР розшукували «базік» і «панікерів» — осіб, які збирали інформацію та поширювали «плітки» щодо подій на ЧАЕС (Документ 1).

Уряд СРСР розумів, що населення все одно слід інформувати, але мав усі інструменти, аби зробити це маніпулятивно, в дусі тоталітарної держави. Так, дозовано говорити людям про подію почали з повідомлення Урядової комісії, яке затвердили на першому засіданні оперативної групи Політбюро ЦК КПРС 29 квітня. На її засіданнях регулярно розглядали і схвалювали тексти урядових оповіщень для радянської преси й урядів зарубіжних країн.

(Далі буде)

Джерело: Український інститут національної пам’яті (https://uinp.gov.ua).