2017 року сталася подія унікальна. І на неї не звернуто увагу нашого заклопотаного сьогоденням суспільства. А подія ця — вихід у світ «Словника української мови VI століття» Івана Ющука, професора, відомого автора численних шкільних та університетських підручників з української мови, шевченкознавця, політичного та громадського діяча.

Це не просто словник, це видатне, шляхетне відкриття, якого мовники наші чекали, думаю, століттями. Але хто вже справді не чекав цього — то західноевропейські та слов’янські мовознавці. Варто пригадати, як вони дружно напали на Степана Смаль-Стоцького (1859-1930), коли той у 1913 році разом із Теодором Ґартнером у граматиці нашої мови насмілився сказати про відсутність спільної колиски для трьох східних мов! Він не просто констатував, що «праруська спільність не могла розпастися, бо її ніколи не було», він це чітко довів.

І наші чесні, непродажні мовознав-ці ціле століття намагалися це підтверджувати, доводити, особливо після унезалежнення України, але

давалося це ой як тяжко! Бо ж усі за-хідні мовознавці не помічали україн-ської мови або й відкидали її, як оті біблійні будівельники — легендарний камінь. Та виявилося, що «Камінь, якого будівничі відкинули, той наріж-

ним став каменем, від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!» (Пс. 117:21-23). Так і з нашою мовою сталося — вона є наріжним каменем!

Іван Ющук першим додумався, догадався зробити цього словника, базуючись на мовах, які не сусідять з нашою! А саме — цитую з анотації: «У словнику зібрано понад 13 тисяч слів української мови слов’янського походження, які повністю або частково звучанням і значенням збігаються зі словами верхньолужицької (7,5 тис. слів), чеської (10,8 тис. слів), словенської (9,3 тис. слів), сербської й хорватської мов (10,2 тис. слів), території яких не межують з Україною. Можна з повною підставою припускати, що їх наші предки вживали ще до розселення слов’ян — у VІ й попередніхстоліттях, а не запозичили пізніше. Ці слова є переконливим свідченням про побут, звичаї й життєві турботи наших далеких предків».

Себто, носії тих мов вийшли з прабатьківщини ще у V та VI століттях і зберегли багато наших слів, одночасно виробляючи і створюючи нові, свої слова. Ось чому я так високо оцінюю книгу Івана Ющука, бо це чітко свідчить про нашу мову у VІ, V, ІV століттях!

І дуже радує мене, що першим поціновувачем словника став наш невтомний і проникливий, мудрий Дмитро Павличко, бо ж він написав до цієї видатної книги Івана Ющука передмову, де є отакі чудові слова: «Його лексикон української мови увійде до найґрунтовніших наукових, філологічних доказів того, що наша мова формувалась у перших століттях нової ери, а в VІ столітті вже була присутня в процесі створювання слов’янських народів».

Маючи, образно кажучи, за спиною таку вагому річ Івана Ющука, хочу запропонувати читачам свої роздуми про долю нашої мови, які виникали у мене впродовж роботи над «Новим кореневим словником нашої мови», яка триває уже понад чотири десятиліття, з часу мого перебування у концтаборі №36 на Пермщині (1972—1977 рр.).

На срібнім березі Дніпра

Слов’янства золота столице,

Світанку мови і добра,

Вікно у світ стооке

і столице…

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ. «Київ».

ДЖЕРЕЛО (те, що дає початок чомусь, звідки постає, на чому ґрунтується щось), ОСНОВА, ПОЧАТКИ, ОСЕРЕДОК рідше, ЗАРОДОК рідше, НАЧАЛО [НАЧАЛА] книжн.

В юності ми з Миколою Вінграновським іноді їздили в Ясинушку. Це на нашому рідному Богополі, такому трикутнику між Богом і Синюхою, де колись панувала Польща, а за Синюхою володарювали козаки, а за Богом була Туреччина. Де «На три держави півень тут співав…». Тепер усі три частини об’єднані і зовуться Первомайськом. А чарівна Ясинушка лежить у степу, лишень туди, далі, у бік Голованівська.

Хтось із друзів садовив нас на мотоцикл, і через півгодини ґрунтова сільська дорога приводила нас на берег Бога. Нас зустрічав чудовий зелений, гарненький байрак, що починався за сотню метрів од берега і впадав до нашої священної річки БОГ! А навколо — степ і ниви, і небо — над нами. Ми розбивали намет на моріжку, ловили рибу, їли юшку та відпочивали.

І там, у яру-байраку, було гарненьке джерело. Його око ніколи не завмирало, воно пульсувало, билося, виривалося із нірки, а далі вода текла собі рівчачком, струмочком по байраку до річки Бог, метрів сто… Яка насолода була упасти на землю, припасти ротом до отого пульсуючого ока і губами пити й пити ту чудову свіженьку, оживлюючу водичку!

Я на той час уже знав і всім товкмачив, пояснював, доводив, що наша річка є центральною, головною для нашого народу, що прабатьківщина наша була від Карпат до Дніпра-Дону, що названо річку Богом недаремно! Вона була Богом для нашого роду-народу. Микола згоджувався, підтримував мене, але він уже перейнявся Дніпром, бо жив у Києві. І писав отак:

Клекочучий Дніпре!

В якому народі,

В якому народі народжений ти?

Немеркнучий Дніпре!

В якім переброді

Народ переходить

в майбутні світи?..

Ти в мого народу течеш біля мрії,

Течеш біля серця

безсмертям своїм,

Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії

Все кличуть тебе

крізь степи та гаї?..

1960.

А я своє твердив:

Між річками, як між руками,

Бог вигойдував Богопіль,

Уквітчавши його садками

І дібровами доокіл.

Найсолодші відкрив джерела,

Найп’янкіші пустив вітри,

Напуваючи спраглі зела,

З неба хлюпаючи дари…

Вода у джерелі справді солодка, чиста-чистісінька, бо вона ще ні з чим не стикалася, не єдналася, а через 20-30 метрів у струмку уже ростуть билинки, плавають якісь жучки, он жабка стрибнула, скаламутила воду. А далі там упав листочок з дерева… А ген далі вже й Бог приймає у своє лоно цього струмочка. Тут вода уже не така чиста, бо ввібрала у себе із сотень кілометрів, із тисяч сіл, хуторів, містечок багато і джерельної води, і всіляких домішок… Чиста джерельність бореться зі сміттям аж до самого моря. Поки що перемагає джерельність, раз живуть у ріці риби… не гинуть.

Я часто згадую оте джерельце у Ясинушці, оту чисту-чистесеньку воду… Чистісіньку… Чистюсіньку…

Особливо нині, коли висиджую цілими днями над своїм кореневим словником, коли докопуюсь походження наших слів. Коли вивіряю їх на звучання, як оте чистісіньке.

Бо ж, справді, дивлюсь на чистоту — джерельну! — наших слів: три, ріка, берег, Рим, а згадую, порівнюю з польськими тши, жека, бжег, Жим… Хм, що ж це таке? Перепрошую, де ж колишнє прадавнє р? Цілком ясно, що воно перемінилося на ж. А ось замість тиха вода — ціха вода. Де першозвук т? Перемінився на ц,

як, до речі, і в білоруській мові.

Знайшов давній свій запис про перший урок польської мови у нас в університеті:

«Сашко реготав так щиро і весело, що всі навколо стали усміхатися.

— Як-як? — у перервах між приступами реготу питався Сашко, а Левко повторював знову польські слова: «Тши, Жим, жека…».

— О Господи! Тши! Жим!! Жека!!! — знову і знову вибухав реготом Сашко і показував пальцем на Жеку, який, почувши своє імя і нічого не розуміючи, підійшов до групи, запитально посміхаючись.

— Жека! Ти значиш по-польску «ріка»!

— Як ріка? — дивувався Жека=Женька=Євген.

— А ось так! Поляки не можуть вимовити нормальне р, та й кажуть тши замість три, Жим замість Рим, жека замість ріка».

Цікавий запис тим — як уперше стрічають мовні відмінності чи перекручення. Але згодом звикають і на-віть не помічають такої неоковирності. Хіба ж не так московити стрі-чають наше чергування звуків у словах аптека — в аптеці, муха — мусі. «Зачєм ето? Муха — мухє! Всьо просто», — кажуть.

Мова польська дуже красива, особливо в устах Рени Рольської, яку я слухав у 60-х роках, коли запрошував її в університет, на наші курси польської мови. Як гарно звучало:

І долі циганьскєй

на жадном не змєні

Баляда шерокіх

пшестшені.

Отоді я й полюбив оце звучання слів шерокіх пшестшені, себто широких просторів. Але гризло мені оте ж замість прадавнього р.

Слухаю білоруську пісню. Яка красива мелодія! І раптом — що це?

Пакажы, Альона, броды земляку,

Дзе тут пераехаць на канi раку.

Що це за дзе? Було ж колись де? Яка рака? Було ж ріка!

Янка, мой саколiк, памажы хутчэй,

Ой плыве, знiкае рушнiчок з вачэй.

З вачэй? Це ж прадавнє око, а у множині має бути з очей...

Ще далі на північ — Московія… Чудові пісні Володі Висоцького, без жодних матюків, якими так щедро просякнута московська і мова, і сві-домість, як пісок водою на березі моря… Чудовий Михайло Лермонтов («Пращай, нє митая Расія, страна рабов, страна гаспод…»)… Але ж як ріже козацьке вухо оце акання… 75 відсотків наших о звучать як а. Чому? Чому пишеться Москва, Росія, господ, а вимовляється Масква, Расія, гаспод? Чому страна, коли прадавнє слово сторона? Що за пайдьом? Є ж гарне слово підемо, підем, як ось у Андрія Малишка:

Ми підем, де трави похилі,

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

А чому замість доказ чи вступ там сконструйовані такі довгі доказ-а-тєль-ство і вступ-лє-ні-є?

Гуморист і мовознавець Сергій Коваль має повне право отак ось жартувати:

«Стривайте, та ж більшість прикметників жіночого роду в російській мові створені із самодостатніх укра-їнських слів «добра», «зла», «велика», «мала», «печальна», «весела», «мудра», «дурна», «молода», «стара», «давня», «крайня», «зимня» і т. ін. Доту-літь до наведеної низки слів по літе-рі «я» і отримаєте «руські-є» слова.

Зайвість, пародійність прийому яскраво підкреслюють «яя» в словах, де «я» вже присутнє в слові україн-ському: «давня-я», «крайня-я», «синя-я», «зимня-я».

Однак ось як оцінюють свою мову її носії — ультрапатріоти, представники здавна одержавленої московської церкви: «Соврємєнний жаргонно-опошлєнний руській язик, котрий дажє язиком-то нє назовьош, для целєй богослуженія іспользовать нє возможно, потому что в ньом много зла...» («Аргументы и факты», 1999, №11).

На півдні від України мешкають серби і хорвати. Вони під час великого переселення народів здобули нову батьківщину на Балканах, переселившись туди з українського Прикарпаття. Нове довкілля, нові сусіди стали причиною того, що не вдалося їм зберегти чисте прадавнє, збережене у нас, сон чи день. Вони кажуть: сан і дан. Замість серб кажуть срб, замість вовк — вук… Замість Белград — Београд. Лек-сика сербів і хорватів відрізняється значною кількістю турецьких елементів.

Ще більше зруйновано колишню джерельну чистоту мови у болгарів — тут вплив турків ще помітніший…

Цікаво. Я був написав, що не знаю, з чого почати. А виявилося, що я почав правильно — з джерела. Наша земля, наша мова є джерелом для усіх навколишніх народів і їхніх мов, так званих слов’янських. Наша мова є першоджерельною, навколишні мови — похідні від неї. Але вони були викочені, виструмлені з нашої землі на інші терени, змішані з тамземцями і тому у їхніх мовах відбулися певні зміни.

Наша мова зберегла в майже недоторканності усі прадавні звуки і форми слів — і звук р, і всі пречудові о, і сон, і день, і ріка, і око-очі-очей… А ця дивина з дієсловами — ходити, пити, кусати, копати. Церковнослов’янською мовою і нашою пишеться однаково і читається однаково. А в тих, неджерельних, мовах буде: моск. — хадить, пить, кусать, капать; білорус. — пайсці, капаць, кусаць; польськ. — chodzic, pic, gryzc, kopac. Де ділося закінчен-

ня — ти? І в сербській, і в хорватській — така ж зіпсутість. Слова стали на один склад коротші. А ми зберегли з тисячоліть давню кінцівку!

Детальніше про все, збережене нашою мовою, можна прочитати у моїй книжці «Спадщина тисячоліть. Чим наша мова багатша від інших?», яка витримала уже кілька видань. І скоро побачить світ ця ж книга з оновленим заголовком «Чому наша мова багатша за інші?». Саме оця збереженість і свідчить про древ-ність й автохтонність нашого народу, про значення річки Бог, яка у нас починається і тече по нашій землі.

Тому наша мова є джерельною чи, якщо хочете, першоджерельною, для усіх так званих слов’янських мов. І хай вони не ображаються на нас за отаку правду, бо це таки правда…

Ось, приміром, що пише про нашу мову поляк Михайло Красуський 1880 року, тоді одесит… Я, до речі, спочатку і сам поставився скептично до його тверджень. Та вся моя подальша праця над порівнянням мов змусила мене прийти до того ж висновку, що й Михайло Красуський.

Подаю початок його статті у перекладі В. Довгича з київського науково-популярного вісника «Індо-Eвропа» (ч. 1 за 1991 рік), де вперше після тривалого часу оприлюднили працю М. Красуського «Древность малороссийского языка», що була дозволена цензурою 1879 року і вийшла мізерним накладом в Одесі. Мені здається, що ця брошура була написана навсупереки царистам саме після Емського указу (30 травня 1876-го російський імператор Олександр ІІ у німецькому містечку Емс підписав таємне розпорядження про повну заборону українського письменства. Указ доповнював основні положення Валуєв-ського циркуляра 1863-го. Він мав на меті витіснення української мови з культурної сфери).

Михайло КРАСУСЬКИЙ

ДАВНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(ПЕРЕКЛАД З РОСІЙСЬКОЇ)

Займаючись довший час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за усі слов’янські, не виключаючи й так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоевропейські).

Одначе, ця обставина не завадила нашим та чужоземним мовознавцям відкрити дійсне джерело давніх мов. До того ж останнім часом заграничні вчені почали переконуватися, що колискою арійських племен не була Середня Азія, а так звана Сарматська (або Слов’янська) долина. На цій рівнині й понині живуть українці та колоністи на півночі, що походять від них: новгородці та взагалі росіяни. Відомо, що новгородський говір російської найбільш подібний до української мови.

Взагалі визнано, що цивілізація сильно впливає на псування та зміну початкових мовних форм, тому французи та італійці вже не розумі-ють латини, а німці — ґотської мови. Таким чином, і давня індійська циві-лізація з першинної мови виробила санскрит, котрий уже зовсім не вважається як раніше «батьком усіх арійських мов». А позаяк культура мало вплинула на українську мову, то не дивно, що вона збереглась краще, ніж інші. Так, від українського слова ходити походить находити, знаходити, а по тому й знахар, або той, що знає, де що знайти, як взятися за справу та інше. Звідси нове слово знати, санскритською пишеться gnatum, вимовляється — джнатум (знати). З цього бачимо, що первісне українське з перероблене на g (дж); у латині на g, у німецькій та англійській на k, в італійській та французькій на c, наприклад: conoscere, connaitre (знати). У тому ж, що й знахар та знати походять від знаходити (по-поль-ському znachodzic), неможливо сумніватися. Так само точно від латинського venire походить invenire, але ці форми вже є порівняно нови-ми, а тому у слов’ян їх уже нема. Польське invenciya вже взяте з латини після прийняття християнства.

Гадаю, досить цитувати Михаила Красуського.

Праця проф. Івана Ющука є більш ґрунтовним доказ(-а-тєль-ств-)ом першоджерельності нашої мови. Саме вона є праматір’ю усіх сло-в’янських мов.

І неспроста Микола Вінгранов-ський напише оті свої знамениті слова про Київ — «…слов’янства

золота столице, // Світанку мови

і добра…».

PS. Кого зацікавило порушене у цій статті питання, пишіть мені на е-мейл: oleksariz@ukr.net, і я додам багато інших доказів.

О.Р.