З різних приводів, але дедалі частіше згадується жарт: «вхід — рубль, вихід — десять». Насамперед це стосується заходів щодо послаблення карантину. Але не тільки. Ми кілька разів спробували увійти в широко розчинені двері демократії, не розуміючи, що ці двері можна зачинити як із середини, так і ззовні. А за вхід, як і за вихід, доведеться заплатити.

ЧЕРКАСЬКИЙ СИНДРОМ

Цими днями тема виходу з карантину химерним чином поєдналася з особливостями української демократії у Черкасах. 30 квітня міський голова Анатолій Бондаренко оголосив там про пом’якшення обмежувальних заходів, пов’язаних з карантином. Незалежно і незадовго до того, як поді-бну політику для всієї країни розробив український уряд.

Як на місцевому, так і на державному рівні, як не прикро, тепер доводиться вибирати між збереженням здоров’я та життя громадян і збереженням українського бізнесу в прямому сенсі. З такою дилемою зіштовхнулися уряди більшості країн світу. Поки не розроблена вакцина і ліки від наслідків COVID-19, суворого карантину слід дотримуватися якомога довше. Заради ж бізнесу обмежувальні заходи варто скасовувати якнайраніше.

У цивілізованих державах таку проблему вирішують по-різному, але будь-яке рішення ґрунтується на застосуванні законодавства. В Україні ж — не так. У нас карантин регулюють не закони, а постанови уряду. Реалізація повноважень центральної влади та органів місцевого самоврядування як у цій сфері, так і в багатьох інших, не узвичаїлася. Процес децентралізації не завершений.

Міськвиконком на чолі з Бондаренком цим скористався і «заради соціальної справедливості» на території Черкас дозволив відкрити магазини непродовольчих товарів, майстерні, перукарні, ринки — одне слово, «воскресив» дрібний бізнес. Ніякого спалаху захворювань у зв’язку з цими послабленнями в Черкасах не сталося, але «самоуправство» розлютило Зеленського, його оточення і головного міліціонера Авакова.

Пояснити це легко. Президент України, його офіс і керівництво силовиків на чолі з Арсеном Борисовичем сподіваються використовувати карантин для подальшого зосередження влади в своїх руках. А місцеве самоврядування, незалежно від політичних уподобань, вони розглядають як конкурента на цьогорічних місцевих виборах. Для «слуг народу» подібна недалекоглядність може призвести до тяжких наслідків.

Мери українських міст, швидше за все, об’єднаються і не допустять, щоб їх «зробили» разом з народом, як це сталося двічі торік. Поки що таких людей, як міський голова Львова Садовий, міський голова Дніпра Філатов, міський голова Харкова Кернес і той же Бондаренко, котрий підтримав на виборах Зеленського, розділяє ідеологія. Але щодо місцевого бізнесу, їхньої опори, симпатії мерів єдині. Децентралізація, хоч і незавершена, через місцевий бізнес надала міському самоврядуванню чималі ресурси.

Частина цих ресурсів, без сумніву, буде спрямована в політику. Конкретніше — на місцеві вибори. Чи прокачають ці кошти через структури «старих партій» — велике питання. Чи створять мери власну партію — залежить від багатьох факторів. Зрозуміло одне: від муніципального пирога «слугам народу» дістанеться менший шматок. Якщо взагалі дістанеться.

РЕВОЛЮЦІЯ НЕ ЗАВЕРШЕНА. КРАПКА ЩЕ НЕ ПОСТАВЛЕНА

У суботу, 2 травня, минуло шість років з дня єдиної битви за межами Києва, в якій захисники України здобули беззастережну перемогу. «Одеська народна республіка» не відбулася, а частина радикально налаштованих сепаратистів загинула під час пожежі в Будинку профспілок на Куликовому полі. Застосовувати загальну мірку, хто в цій трагедії винен, під час революції безглуздо і шкідливо. Якщо ж застосовують, значить, революція не завершена. І за рубль при вході при виході доведеться, як уже мовилося, заплатити десять.

Звертаючись до населення з нагоди роковин подій в Одесі, шостий президент України Зеленський заплатив таку ціну. І навіть більшу. Питання, хто винен в Одеській трагедії, тісно пов’язане з питанням, хто винен у Революції Гідності. І ширше — хто винен у виборі шляху, яким Україна йшла після Майдану.

Якщо досі неясно, хто винен, можна, незважаючи на закон про амністію, переслідувати тих, хто стояв на барикадах і захищав себе від «Беркуту». Можна, нарешті, за кремлівськими лекалами ставити під сумнів легітимність української влади після Майдану в цілому і діяльність президента Порошенка зокрема. Скажи «державний переворот» — і роби, що хоче великий палець лівої ноги.

У словах шостий Президент України поки що обережний. Але на практиці все йде до того, щоб переглянути підсумки Революції Гідності та полі-тики опору російській агресії. Главою Офісу президента, незважаючи на корупційний скандал, залишається Андрій Єрмак, який не відмовляється від затії в тій чи іншій формі втягнути нашу країну в прямі переговори з терористами ОРДЛО.

У виступі по відеозв’язку на конференції, органі-зованій американським Atlantic Council, глава Офісу президента заявив, що треба надати нового імпульсу переговорам Тристоронньої контакт-ної групи в Мінську. І хоча план створення консультативної ради (з представниками «ЛНР/ДНР» — Л.З.) залишився в минулому, є інші способи зрушити переговори з мертвої точки. Планується, зокрема, посилити представництво нашої країни в ТКГ, призначивши Леонідові Кучмі у ролі співголови делегації віце-прем’єра Олексія Рєзнікова, а в кожну підгрупу — представника на рівні міністра.

Зауважу, що в делегації РФ ніяких змін статусу представників ТКГ не відбулося. З боку Росії не пропонується взагалі жодних змін. Там тупо повторюють, що Україна зобов’язана виконувати Мінські угоди в кремлівській інтерпретації. Відновлення контролю над державним кордоном — останній пункт. І крапка. Для нашої країни вести в таких умовах переговори на рівні міністрів означає згоду на приниження і капітуляцію.

Є, щоправда, надія, що карантин перетворить імпульс Єрмака на мильну бульбашку. А українські міністри вмиють руки з милом, зберігаючи здоров’я.