Надходить час традиційних випускних вечорів. Час прощання з рідною школою, в якому сплелись воєдино і світлий сум розставання, й радість передбачуваної зустрічі з новим життям. Час, коли думки про ЗНО, про літо і все таке інше, включно навіть із тією загадковою, непередбачуваною «короною», заступають цілковито інші клопоти: про випускне вбрання, про місце, про витратний бюджет… Та все це, однак, минуще. Й лише карантин — як загадкова чорна діра в космосі нашого нинішнього життя. Чи не пощезне в цій чорній дірі музика випускного вальсу?..

Вальс… Вальс… Вальс…

Шурхіт розкішних, нафантазованих юністю суконь, одухотворені, сяючі лиця, завше прекрасні своєю молодістю та неповторністю, стрімка, як плин теперішнього життя, хвилююча музика… Кришталеві люстри вгорі чи ясний блават небес — неважливо… Тому що це — мить…

Це одна лиш мить — на ціле довге життя. Мить цілковитого захвату — наче з райських садів подарована — ким? Долею, життям, небом самим? Неповторна, чарівна ніч — до пробудження вічного світила, до першого пташиного співу, першого шелестіння шин по асфальту; ніч романтики, якої вже завтра не буде, бо нема її вже давно, й лишень дивом являється вона в цю ніч винятково для них. Бо нема вже романтиків, котрі вміли бачити всю красу життя. Пощезли вони, як мамонти, як динозаври з птеродактилями, натомість з’явилися прагматичні найманці віртуального світу. З очима без виразу та емоцій. З холодними серцями. Незворушними лицями… Чи пам’ятають вони ту прекрасну мить — одну лиш мить свого життя такої самої колись випускної ночі, коли воно ще лише відгортало перед ними завісу нових просторів?..

Що танцюють нині наші діти, онуки, правнуки? Та це й не важливо. Що б не танцювали вони, надходить час, і день, а разом з ним — та дивовижна ніч і її володар — його величність вальс, і понесе їх у фантастичний вир його стрімка, неспинна, чарівна музика — без різниці, коли і ким створена, але геніально зроджена саме для них — на всі часи… Вона понесе їх до зірок, і нехай світло від тих зірок залишиться в їхніх очах, у їхніх серцях назавжди.

Вальс… Вальс… Вальс…

Повертайтеся, випускні бали. Повертайся, романтико, бо життя стає прісним, як найвишуканіша страва без солі. Щоби знову кружляли у дивовижних своїх нарядах юні пари — недарма ж тренувались вони, рахуючи такти цього не зрозумілого для них загадкового вальсу, — часу було подостатком. Щоби, як з року в рік до них це було, вирушали вони світанком назустріч вічному сонцю. Ще всі разом, ще відкриті серця й душі чисті у всіх. І нехай понесуть вони з собою в життя те світанкове сяйво. Ту музику відкритих просторів. Те — в чарах цієї єдиної на все життя ночі — зачудування одне одним. Зачудування людьми.

Вальс… Вальс… Вальс…

Випускний бал на світанку життя, вже справжнього, самостійного, вже — відповідального. Не бал-маскарад — маскарад буде потім, потім… І маски — інші. І не всі маски буде знято. І не всі будуть в масках. На щастя.