Хочу я гукнути знову й знову,

Закричати, скільки сили стане:

Забувайте українську мову,

Не марнуйте часу, громадяни.

Станіслав ТЕЛЬНЮК. 1960.

Без сумніву, всі вже чули про це, читали, знають. Згідно з путінською поправкою до конституції РФ ми всі, громадяни України, вкупі з білорусами, є носіями російської мови.

З якого дива — дотямити важко. Але, по-перше, ніщо там у них не робиться, як то кажуть, просто так, навмання, без далекосяжних намірів. От і ця поправка до конституції, вочевидь, також придумана, як мовиться, з дальнім прицілом. А по-друге, якщо носіями російської мови є не лише росіяни, а й українці (залишимо за дужками багатонаціональний етнічний склад РФ), то за їхньою логікою виходить, що ми — один народ. Цю байку ми вже чули. Як каже українська приказка: якщо не києм, то палицею, або ось ще одна: не дубцем — то лозиною (певна річ, російський відповідник ви знаєте).

Всі ми, назагал, все російське — всю культуру, науку, історію з географією тощо знаємо куди краще від рідного українського: добряче таки «чужому научались», бо своє все — питомо українське з давніх-давен, глибоко національне, своєрідне і неповторне — все те колонізатори нищили, крали, присвоювали, приховували, забороняли… А найбільш ненависною для них була українська мова, як за царизму, так і в новітній імперії під назвою СССР.

Чи думав поет, пишучи ці свої сповнені сарказму та гіркої іронії рядки, що вони можуть актуалізуватись навіть через шістдесят років?! Що ж, якби українці таки забули рідну мову (хоча таких у нас чимало, на жаль, і повно-повнісінько суржикомовних), це дуже влаштувало б наших сусідів. А може, нині на часі трохи переінакшити заклик поета? Здогадайтесь, як саме.

У цьому контексті вельми доречними видаються слова відомого й авторитетного письменника Юрія Андруховича з нагоди (якщо коректно буде так сказати) річниці безсумнівно дикунського Емського указу. Ось вони: «Росія і російське — це наша дуже шкідлива звичка, від якої варто відмовитися. Шкідливі звички переважно належать до найприємніших, я згоден. У кожному разі, їх тяжко й болісно позбуватися. Але ця така, що або ми її, або вона нас. І краще, щоб ми її».

Отже, якщо українці є носіями російської мови, то всі ми — відповідно — русскоязичниє, так само, як громадяни РФ. Що й треба було довести. Й одного зовсім не чудового ранку можемо прокинутися вже громадянами цілковито іншої країни.

Якщо вам це байдуже, якщо вам все одно, себто — без разніци, то починайте вже тепер забувати українську мову. Щоб не було потім проблем, як мовиться.

Коли ж ви не надто втішені такою перспективою, то чому ж тоді й далі не послуговуєтесь рідною, солов’їною? Чи можемо в розмові або ж на письмі зацитувати щось українське: поетичні рядки, якісь мудрі висловлювання, українські афоризми, якісь мистецькі аналогії? Тих же авторів Розстріляного Відродження… Запитання риторичне. Не знаємо ми того масиву. Не запі-зналися з ним упродовж цих майже тридцяти років, хоч усе воно давно відкрите: бери, читай… Діти в школі вивчають. За совковою ще звичкою послуговуємось чужим, бо так легше, бо воно тут ось, напохваті, одразу спадає на думку. Чому, вважаючи себе патріотами, не розмовляємо зі своїми дітьми, внуками рідною українською? А потім, виростаючи, наші нащадки долучаються до російськомовних громадян України. І черговий високий урядовець при черговій зміні влади скаже, що чинний закон про державну мову нібито утискує права інших… далі відомо. Тобто мовні права українців чомусь не турбують цього високого чиновника. Не кажучи вже про мовні права українців у тих країнах, котрі висловлюють невдоволення нашим мовним законодавством стосовно своїх діаспор в Україні…

І, нарешті, прислухаймося до себе самих: якою мовою ми спілкуємось у міському транспорті, в супермаркеті, відділенні банку (хоча в банках, як правило, шанують державну мову) тощо? Якою мовою квапимось догодити співгромадянинові, котрий упродовж майже трьох десятиліть не поквапився оволодіти нашою рідною — державною. А придивіться уважніше, якою мовою написані вивіски на крамницях рідної Одеси, а незрідка й вуличні таблички…

Рідну українську мову треба захищати: голосно, згуртовано, наполегливо… Навіть агресивно, як сказав один професор. Захищати Закон, який так важко дістався нам. Коли ж усі українці будуть послуговуватися державною мовою — ото й буде найкращим для неї захистом.