Прочитавши весь цей текст, хтось із моїх шанувальників полегшено зітхне: слава Богові, вона ще з нами! А хтось з нотками осуду скаже:

— Бувають же такі невгамовні, нетерплячі! Ніби це тільки їм болять наші хронічні проблеми. Безгрошів’я й безправ’я і нам болить, але ми терпимо і чекаємо світла в кінці тунелю…».

Ось такі ми, українці, різні й водночас однаково довірливі, сердобольні й терплячі. За різних режимів.

Але є й особлива порода людей. Їм конче потрібна влада! Доповзти, догребти, долізти до неї, а то й купити за мільйони, які потім повернуться вдесятеро чи й устократ, бо влада у нас — то найуспішніший бізнес.

Серед нас ще тисячі й тисячі вихідців з Радянського Союзу, кому є що згадати і з чим порівняти. Я зовсім не адвокат колишнього СРСР, але правди нікуди діти. Бо тоді на наших теренах вирувало життя: будувалися заводи і фабрики, великі виробничі комплекси із замкнутим циклом, причому самотужки, без кооперації з міжнародними структурами чи на їхні гроші. І як надійна база для цього — широко розвинена система профтехучилищ, по суті ціла армія юних робочих рук і кузня для перепідготовки професійних кадрів. А ракетобудування! А кораблі й літаки вітчизняного виробництва, аналогів яких не знав світ!..

Соромно, боляче і принизливо за нинішню Україну. Режими п’ятьох президентів розвалили всю її економіку, довели людей до зубожіння й необхідності шукати роботу з гідною платою десь по закордонах. І чи не парадокс? У найбіднішій у Європі країні — найбільша кількість захмарно багатих співвітчизників, доларових мільярдерів, і передусім — саме з вищих ешелонів влади?..

Й ось наш новий, шостий, президент. Може, хоч у нього є якась козирна карта, той локомотив, який витягне з болота нашу Батьківщину?

Здаля глянути — зовсім свій, наш, ходить упевнено, природно розмахує руками, часто без охорони…

Сам — з акторів. З юних літ доля посміхалася йому. Очільник, а точні-ше — засновник творчого колективу «95-й квартал», став улюбленцем театральної публіки, а, зігравши у кінофільмі роль дуже позитивного, народного президента (не те що наші недолугі) — й улюбленцем усієї країни.

Мабуть, уже відтоді зародилася в нього думка: мо’, й собі ризикнути? Хоча й були сумніви: чи по Савці та свитка?

Таки ризикнув — і виграв. І не стільки за свої заслуги на сцені (хоча кіношний образ президента Голобородька таки багатьом припав до душі) скільки через те, що народу вже несила було терпіти режим Порошенка, зловживання владою, повсюдне цинічне порушення конституційних прав простих громадян, підкилимні домовленості з колегами-олігархами. Буйним цвітом процвітало кумівство, призначення на високі посади своїх, довірених і перевірених… Історична заслуга Зеленського, на мою думку, якраз у тому, що він ви-пхав з найвищого крісла клептократа, «кришувальника» різних корупційних схем Петра Олексійовича.

Минув перший рік президентства Володимира Зеленського. Не в добрий час почалася нова сторінка його життя: зруйнована економіка, занепалі заводи й фабрики, а отже — безробіття. Уже п’ять років після гарячої триває окопна війна з російським агресором. А тут ще й всесвітня пандемія коронавірусу. Таки нелегко новому президенту. І все ж…

Як не прикро, а пресконференція з нагоди річниці президентства Зеленського не додала йому плюсів. Навпаки, репутація успішної людини захиталася, про що й засвідчила ця пресконференція.

Не сказав, як покінчити з війною, а це найважливіше питання кожного українця. Не сказав про стратегію — який курс обирає Україна, куди йдемо, що будуємо.

Почав з іншого: мовляв, в Україні не може знайти кадрів навіть на найважливіші державні пости, як-от міністрів енергетики, культури тощо.

Ті, хто слухав ту пресконференцію, і я з таких, здивовано принишкли: невже в Україні нема професійних кадрів? Як же вона без них у недалекому минулому прославилася своїми ракетами, небаченими у світі літаками й кораблями?!.

Володимире Олександровичу! Вас обрали президентом усієї України, багатомільйонної, освіченої, а не вашого «95-го кварталу». А ви тільки з того кутка поставили на керівні державні посади більше двадцяти осіб. Випадкових, не перевірених на професійність, людську порядність і відданість дорученій роботі. А чому не побачили яскравих представників серед тих мільйонів, які довірили вам найвищу в державі посаду?

Друга ваша помилка — стосунки з Міжнародним валютним фондом. Ще до президентства ви були начувані про цю фінансову структуру, яка дозволяє собі не властиві для неї функції — прагне керувати Україною, нав’язуючи їй нові й нові вимоги. У фільмі президент, роль якого ви виконували, не став з нею чванитися і просто послав МВФ у дупу. Цю фразу чули всі, хто бачив фільм… До речі, так вчинили десятки інших країн, не даючи обдирати себе як липку…

Не байдужа мені і так звана медична реформа. Це ж погибель, передусім — для села, де нині закриваються лікарні, ба навіть фельдшерсько-акушерські пункти. І це в той час, коли село насамперед необхідно підтримувати, будувати там переробні підприємства, щоби з нашої пшениці самим виробляти і продавати за кордон ті ж таки макарони з їх доданою вартістю. Відкриття переробних підприємств — це ж і тисячі робочих місць, і надходження до бюджетів різних рівнів…

Отож думаймо, людоньки, кого обираємо у владу. Тільки від нас залежить доля України — чи оберемо кращих з кращих і чи доскіпливо контролюватимемо їх, не терплячи роками, а виганяючи і караючи за зловживання. Бо ж не можемо втратити ще 30 років, як оце зараз. Ми мусимо плекати, виховувати молоде покоління, щоб воно зростало не шахраями, казнокрадами, а будівничими, бійцями із залізним державницьким стрижнем у серці.