У річницю давньої перемоги варто згадати про те, як радянський маршал Жуков ділився з американським генералом Ейзенхауером досвідом наступу через мінні поля. Потрібно наказати піхоті йти вперед, начебто мін нема. Піхота підірветься, загине. Зате утворяться проходи. Через них вперед підуть інші бійці.

ХТО ВИГРАЄ ВІД ІСТЕРІЇ

Досвід Жукова через 75 років став у нагоді у війні з COVID-19. Долати мінні поля зарази найлегше, уявляючи, що коронавірусу не існує. Так, хтось помре. Але у тих, хто одужав, в організмі утворюються антитіла. Люди з імунітетом виживуть і зможуть «взяти Берлін». Тобто оживити світову економіку, підняти літаки в повітря, наповнити холодильники і набити грошима спорожнілі гаманці.

У подібній версії майбутнього є очевидні недоліки. Як-от повторне зараження хворих, швидка мутація переносника захворювання, що ускладнює створення ліків та вакцини, а також байдуже ставлення громадян до серйозної небезпеки. Друга хвиля пандемії завдяки всьому цьому знову накриває міста і цілі країни. Але визнати поразку після того, як на «мінному полі» полягли сотні тисяч людей, ніхто не хоче.

Не захоче, коли з метро піднімуться тисячі заражених, коли на черговому піку захворювань виявиться нестача лікарняних ліжок і місць на кладовищах. Карантин всіх дістав, і вдруге загнати людей у тісні квартири не вдасться жодному уряду світу. Тим більше, що у можновладців з’являться свої турботи, перша з яких — зберегти владу. Який карантин, подумайте, якщо завтра вибори? Як проголосують за вас виборці, якщо з вашої вини закриті кафе і ресторани та перервані чемпіонати з футболу?

Перечитуючи свіжу пресу, переглядаючи новинні сайти соціальних мереж, не можна не відзначити тенденцію: відомості про поширення коронавірусу повільно, але впевнено відсуваються з перших шпальт навіть там, де й мови нема про відступ пандемії. Сьогодні їх місце займають новини про тотальну боротьбу з расизмом шляхом знесення пам’ятників колонізаторам всіх часів і народів та розграбування бандитами дорогих магазинів.

Коли з расизмом буде покінчено, а магазини розграбують, для підтримки істерії знайдеться щось інше. На зразок боротьби з корупцією до перемоги під гаслом «мільярдерів – на ліхтар!». Причому, організовуватимуть мітинги і виступатимуть на них президенти і самі мільярдери. Так відбувається зараз в Бразилії і менш цивілізованих країнах. У країнах більш цивілізованих, таких як Сполучені Штати, масові психози і фобії як інструменти збереження влади використовують грамотніше. Грубо кажучи, розділяючи суспільство за брендами «праві-ліві» або»демократи-республіканці».

Від такої політичної пандемії виграють дві групи гравців на світовій шахівниці. Перша – відморожені соці-опати, подібні до Дональда Трампа, друга – вожді тоталітарних режимів, творці хаосу і його провокатори. Такі, як Володимир Путін, Сі Цзіньпін або іранські аятоли. У грі цих різних людей об’єднує готовність пожертвувати всім для досягнення своїх цілей. Перефразовуючи великого письменника, скажемо: якщо питання полягатиме в тому, чи пропасти світу, чи їм чаю не пити, вони виберуть загибель світу, але чаю нап’ються.

ОСОБЛИВИЙ ПОГЛЯД НА ГУМАНІТАРНУ КАТАСТРОФУ

У випадку з Путіним йдеться, звісно, не про чай, а про кров. Наступ на Україну шляхом захоплення територій під час гібридної війни, загибелі п’ятнадцяти тисяч українців, а також вигнання зі своєї землі півтора мільйонів біженців не призвели до бажаного результату. Наша країна вистояла, на утримання «народних республік» Донбасу Росії доводиться витрачати величезні гроші, а Крим у руках окупантів з курортного півострова перетворився на оскалену літаками, ракетами і підводними човнами базу Чорноморського флоту РФ. Для функціонування цієї бази та інших військових об’єктів на півострові катастрофічно не вистачає води.

До російської агресії його на 85% забезпечував водою із Дніпра Північнокримський канал. Тепер канал перекритий, а окупанти почали галасувати про гуманітарну катастрофу, яка торкнеться цивільного населення півострова. Нахабство загарбників дійшло до того, що з вимогою про відновлення поставок води вони зверталися не тільки до «Києва» (так в Кремлі досі називають нашу країну), а й до Організації Об’єднаних Націй, її генерального секретаря.

Українським керівникам правильні-ше було б взагалі не реагувати на вимоги агресора або посилатися на те, що міжнародне право покладає вирішення проблем окупованих територій на окупантів. Так, наша влада і чинила при п’ятому Президентові України. Але при шостому все, наче за помахом чарівної палички, змінилося. Міністри і чиновники при Зеленському як по команді «подобрішали» і на різні лади взялися повторювати російські мантри про гуманітарну катастрофу, що насувається в Криму.

Ні, як можна, ми не поставлятимемо воду агресору на військові потреби. Але там залишилися наші громадяни, як їх залишити в біді, кажуть «слуги народу» публічно. А неофіційно, за чутками, ведуть переговори з російськими представниками про відновлення робіт з розчищення засохлого русла каналу. З кримського боку це русло вже закінчують чистити. Вочевидь, очікують швидкого вирішення проблеми. Не обов’язково мирного рішення, до речі. Зосередження російських військ і військової техніки поблизу адміністративного кордону АРК з Україною свідчить про те, що готується і «план Б». Воєнний. Із захопленням української території, включаючи Каховське водосховище.

Цікава реакція на ці чутки у світі і в нашій країні. У той час, коли про підтримку української держави із закликами повернути Крим під контроль України до Путіна звертаються лідери багатьох держав, починаючи з Державного секретаря США Майка Помпео, прем’єр-міністр Денис Шмигаль збирається з гуманних міркувань постачати жителям окупованих територій воду хоч у бутлях, хоч у цистернах. Мабуть, щоб чай пили досхочу і світ не пропав.

Даремно, думаю, український прем’єр метушиться. Чи пропадати світові, чи ні, вирішує, на жаль, не він і не президент Зеленський, а плішивий дядько у Кремлі. Або в бункері, де рятується від вірусу, якого «не існує».