За рішенням ЮНЕСКО, у березні наступного року у світі широко відзначатиметься ювілей — 150-ліття від дня народження нашої поетеси Лесі Українки. Нам, одеситам, годилося б уплести і свою яскраву квітку у вінок її пам’яті й шани.

Написане нижче свого часу, 25 вересня 2019-го, я виголосив на міжнародній науково-практичній конференції в Одеській національній науковій бібліотеці з нагоди 190-річчя цієї поважної установи. Гадаю, ці думки-пропозиції не втратили актуальності й дотепер. Ба більше: з огляду на наближення ювілею геніальної української поетки стали якраз на часі.

Леся Українка й Одеса. Тема доволі широка і цікава. Але звузимо її наразі до однієї проблеми. Вона, Леся Українка, не раз зазначала у своїх нотатниках: «довго збиралася до Одеси…». І таки приїздила сюди, не раз і не два. Гостювала у родині знаного бібліографа, критика й фольклориста, активіста «Просвіти» Михайла Комарова, лікувалася на куяльницьких водах, та й тоді, коли діставалася до Єгипту чи на Кавказ, дорога її пролягала через Одесу.

Але й ми, тутешні й сьогоднішні, також «довго збираємося» — все тільки роздумуємо: чиє ж ім’я присвоїти широковідомій, і не тільки на Півдні України, науковій бібліотеці в Одесі? Уже кілька років минуло відтоді, як з її фасаду знято прикріплене в часи комуністичного режиму ім’я Горького, цього, як означився він пізніше, «пролетарського поганяйла» в середовищі діячів культури, чий батіг не раз і не два шмагав тих, хто відступався від будування нового життя, хто у часи глухі й темні прагнув визріти із «малих та непримітних» до справжніх подвижників не лише у важкій фізичній праці, а й у тверезому несприйнятті держави, що поставала на крові. Багато з них у 1930-х зазнали пекельних мук-покарань. Наслухавшись від Генріха Ягоди, цього «диявола», очільника ОГПУ — НКВД (і водночас свого домашнього друга-співрозмовника), байок про засилля «ворогів народу», наш «літературний буревісник» був тоді, в часи небачених репресій того ж Ягоди, геть «сліпий та глухий», і доволі легко віддавав до рук катів-енкаведистів членів створеної ним же Спілки письменників. Тоді, із 1930-го по 1936-й, зазнали арештів понад два мільйони громадян країни, а більше 40 тисяч з них були розстріляні. У той же час Горький із захопленням відгукувався про успішне спорудження, в основному в’язнями, Біломорсько-Балтійського каналу, куратором якого був той таки Г. Ягода, за що одержав орден Леніна, забравши життя 12—13 тисяч «каналоармійців» — по 56 душ за кожен кілометр прокладеного каналу…

Отакий ось «ангел-куратор», вважайте, пантрував Одеську наукову бібліотеку. І чомусь ще донедавна не знайшлося людини, яка завимагала би, гостро й наполегливо, зітерти ту темну пляму зі світлого зовні й благородного всередині приміщення книгозбірні.

Знаємо, що були різні пропозиції, називалися імена багатьох достойників, які зробили вагомий внесок у розвиток економіки, культури, літератури, мистецтва і нашого краю і всієї України. Але згоди, як бачимо, не було досягнуто, про що свідчать безіменні стіни бібліотеки. Я ж осмілююся сьогодні наполягати на одному імені — Лесі Українки. Це — геній нашого народу, яку знають у всьому світі, а з нею і нас усіх. Це — трибун, поетка, людина глибокого розуму і високозвучного слова. Це ж вона ще у ХIХ сторіччі запалила для українців на їхньому життєвому шляху свої «Досвітні огні», які й нині кличуть нас до Свободи, Рівності, Братерства, на героїчний захист нашої суверенної держави від московського агресора…

В одній із публікацій «Чорноморських новин» знаменитого мого земляка-цебриківчанина Анатолія Авдієвського, колишнього керівника Хору імені Григорія Верьовки, нарекли «українським Орфеєм з Одеси». І цілком слушно: як улюбленець Зевса Орфей зачаровував своїм голосом богинь та богів грецького неба, так і Авдієвський полонив мелодіями українських народних і власних пісень у виконанні хору не лише нас, його співвітчизників, а й слухачів багатьох країн світу.

За цим пасажем — за аналогією з поверненням на Землю Орфея і його коханої Евридики — побачилася мені й невмируща Леся з її ім’ям та образом на нашій науковій бібліотеці. Цим дорогим для українців іменем ми ніби освятимо мільйоннотомове царство книжок і думок. А ще коли й поставимо побіля ошатної споруди книгозбірні елегант-ний мармуровобілий скульптурний образ Поетки, то мовби й справді повернемо з потойбіччя, як повернув Орфей свою Евридику, нашу улюбленицю Лесю на колись чарівний для неї чорноморський берег, у Південну Україну, де вона вже зацарює на віки вічні. Може, й наші часи мала на увазі Поетка, коли писала: «Потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною».

Повернення Лесі до Одеси, думки про яку ніколи не полишали її, матиме для нас невимірно велику вагу. Наше місто, скажемо так, мільйоннодуше, зросте іще на одну душу. І на яку! На геніальну Душу, яка нас і облагородить, і підніме на височину свого звучання у всеєвропейському багатоголоссі. І ми ще гостріше відчуємо Лесину присутність у нашому товаристві з її поезіями, поемами, драмами, бо ж в Одесі збільшаться-зростуть, і кількісно, і змістовно, наші зустрічі з нею не лише у бібліотечних читальнях і присвячених їй кімнатах-приймальнях, а й на уроках у школах, у театрах, на концертах, художніх виставках, диспутах, конкурсах її імені. От що означатиме для нашого зростання щира, як з гарячими обіймами, зустріч з геніальною Лесею у її любій Одесі.

Якщо душа нашого народу вічно жива у Слові, то і Лесина Душа, з її високим Словом, також постійно витатиме побіля нас. Почуймо й відчуймо її сьогодні і надаймо їй такий гарний, такий теплий, такий повний Добра і Світла Дім — нашу Одеську національну наукову бібліотеку.