Нещодавно побачила світ чергова книжка літературно-художніх нарисів про вчених літературознавчої та мовознавчої шкіл Одеси, письменників, випускників філологічного факультету ОНУ ім. І.І. Меч-никова «Береги нашої пам’яті» (Одеса, «Чорномор’я», 2020) авторства кандидатки філологічних наук, доцентки Любові Ісаєнко.

Світлої пам’яті відомий літературознавець, професор, також випускник ОНУ, Володимир Панченко, відгукуючись на роботу Любо-ві Миколаївни над цим виданням, написав: «Я дуже шаную працю Л.М. Ісаєнко. Адже вона слугує такій соціально значимій місії, як збереження пам’яті, пошанування гідних, увага й повага до окремо взятого життя тих, хто присвятив себе науці, слову, мистецтву. Ця книга наближуватиме до нас обличчя тих, хто був і є невід’ємною часткою Одеси».

Серед таких облич — Святослав Йосипович Караванський, нарис про якого з «Берегів нашої пам’яті» пропонуємо увазі читачів «ЧН».

Ми на Україні хворі Україною,

Ми на Україні в пошуках її.

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ.

Представлятиму Людину, якою пишається Одеса й має гордитися світ, бо це Людина, безмежно віддана рідному слову, своїй Батьківщині.

«Фокусом його життя була Україна». Так названа стаття Володимира Кудлача в «Чорноморських новинах» (2.II.2017), а це слова голови Фундації Українського вільного університету, колишнього очільника Світового конгресу українців Аскольда Лозинського на відхід українського пасіонарія. Заслужений журналіст України, талановитий письменник Роман Кракалія у цьому ж числі газети статтю-роздум назвав «Час дає багато, людина в часі — безмірно більше». Це все — про Святослава Йосиповича Караванського. Прочитайте, і ви збагатитеся знаннями про видатного (без перебільшення) українця. Він був (на жаль, кажемо «був»... але залишається його Слово, значить Він є!) чудовим поетом гордості, мудрості та мужності; глибоким, серйозним мовознавцем; видав книжки поезій. Щаслива, що маю словники С.Й. Караванського, два з них подаровані мені Іриною Олексіївною Меліховою з бібліотеки її чоловіка — поета Валентина Мороза.

Вечір пам’яті під назвою «Караван іде» відбувся в Києві 24 січня 2017 року, а в Одесі, в обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Михайла Грушевського — 27 січня. Впевнена, що такі ж зібрання справжньої елі-ти нації відбулися в багатьох містах і селах нашої країни. То були сороковини від дня смерті Святослава Караванського й вечори вшанування па-м’яті українського патріота.

Святослав Караванський народився 24 грудня 1920 року в нашій славній Одесі в українській родині. Батько, Йосип Григорович, був доцентом кафедри «Теоретична механіка» Одеського політехнічного інституту (про нього тепло згадують Інеса Сакін-Тарусіна та Ганна Михайленко в книжці Олекси Різниченка (Промінь з Одеси: Ніна Строката в поезії, документах і спогадах (до 2-их роковин смерті). — Одеса: Друк, 2000. — 268 с.). Навіть протягом 1960 — 1970 років Йосип Караванський читав лекції українською мовою!

У книжці С.Й. Караванського «Секрети української мови» (К.: Кобза, 1994) на третій сторінці надрукований вірш, який без хвилювання не сприймаєш, — «Хрест батькові», написаний у концтаборі в Барашевому:

Нехай усі, хто звик до обелісків,

З паперу цього, як з плити, читають,

Що ти весь вік беріг у серці іскру

Лихому злу не датись на поталу;

Що покладався весь свій вік

на працю,

Що чесний був за всякої умови,

Що, попри всі погроми розбишацькі,

Любив і пісню рідну, й рідне слово.

Що ти не був жорстокий,

заздрий, мстивий,

Що не вдавався ніколи до диктату,

В очах же злих, неситих і чванливих

Був «диваком»,

«святим», «простакуватим».

Святослав закінчив Одеську середню школу № 119 в 1938 році й вступив до індустріального інституту, а на початку 1939-го став ще й студентом інституту іноземних мов заочної форми навчання. Рано почав римувати, писав оповідання, деякі публікували в піонерській пресі, пробував перекладати.

У 1940 році за власним бажанням залишив інститут (незадоволений майбутньою спеціальністю, бо мріяв про філфак університету, про літературу) і пішов в армію. У липні 1941-го частина, в якій служив Святослав, була оточена німцями в Західній Білорусії. Дивом пощастило уникнути полону, і Караванський пробирається до Одеси, в яку приходить на початку 1942-го, де сходиться з нелегальним гуртком української молоді, зв’язаної з ОУН, стає її членом.

Маючи псевдо «Бальзак», Святослав відкриває українську книгарню «Основа», що розташовувалася на Грецькій площі, а гроші від продажу передає на потреби українського театру й гуртка. У книгарні збиралося одеське під-пілля… Здавалося, що тоді сама система гуртувала українство: молодь читала й розповсюджувала самвидав серед свідомих людей, студентства. С. Караванський зазнає переслідувань від румун.

У 1944-у виїжджає в Румунію, звідки в липні того року нелегально повертається у звільнену Одесу, але на третій день, при спробі встановити зв’язок із колишніми однодумцями, був заарештований. Ніяких акцій проти радянської влади за дні перебування на звільненій території не здійснив. Під час слідства йому обіцяли звільнення, якщо погодиться доносити про настрої студентської молоді, але Караванський відмовився. 7 лютого 1945-го військовий трибунал Одеської області засудив його до 25 років позбавлення волі. Відбував покарання в багатьох таборах Півночі та Сходу. Будував залізницю на Печорі, рубав ліс біля Магадану, добував золото на Колимі, прокладав магістраль Тайшет — Лена, шив спецодяг у Мордовії.

Після смерті Й. Сталіна умови в таборах трохи пом’якшали. Святослав Караванський береться за літературну діяльність: пише поезії, віршовані казки, п’єси, перекладає. Послані з таборів твори навіть друкують у «Літературній газеті». У 1954-у починає велику роботу над словником української мови.

У час нетривкої хрущовської «від-лиги», відбувши 16,5 року строку, був звільнений 19 грудня 1960-го за амністією: строк йому зменшили наполовину — до 12,5 року. Повернувся до Одеси, де його чекала Ніна Антонівна Строката. Жінка складної долі, яка ще в часи румунської окупації разом із Святославом брала участь у підпільній боротьбі ОУН. Явкою українських патріотів залишалася книгарня «Основа» на Грецькій площі.

У 1961-у вони одружуються: йому було 41, їй — 36. Звичайно, мріяли про щасливий сімейний куточок. Могли мати все: він — талановитий поет, перекладач, мовознавець — шлях до Спілки письменників, до визнання; вона — лікар-мікробіолог, уже завершена кандидатська дисертація… Але треба було б забути про ідеали юності й мрію про вільну й щасливу Україну…

Подружжя вибирає шлях активної роботи заради процвітання рідної країни.

У 1962 році Святослав Караванський вступив на заочне відділення філологічного факультету Одеського державного університету. Вчився успішно. Його поважали студенти, шанобливо ставилися викладачі, але всі пам’ятали про його минуле.

Марія Максимівна Фащенко, випускниця філфаку ОДУ 1956 року, до вересня 2015-го — доцент кафедри української мови рідного університету, як завжди цікаво романтично-лірично згадує: коли працювала на кафедрі україн-ської мови ще лаборантом (філфак розташовувався у провулку Маяковського, 7, це були 1961—1963 рр.), на кафедру часто заходив Святослав Караванський пограти в шахи, зокрема з доцентом Іваном Єфремовичем Грицютенком (1914 — 1995; тоді — завкафедри української мови). А ще, каже, «побоювалася» Святослава Йосиповича, бо він був високого зросту, сер-йозний чоловік, знаний на факультеті як поет і мовознавець, завжди строго (так здавалося молодій співробітниці) запитував у неї, чому на кафедрі немає журналів «Основа» та «Киевская старина». (Тоді на кафедрах були невеликі бібліотеки спеціальної, професійної літератури, підшивки періодики. Лаборанти вели картотеку літератури, яка надходила до наукової бібліотеки університету. Один день на тиждень був бібліотечним й до обов’язків лаборанта входило інформування викладачів про нові надходження. Але рідкісних видань старовини на кафедрі не було)...

Щоб мати заробіток, Караванський закінчив курси механіка з ремонту лічильних машин, працював слюсарем облавтотресту, старшим механіком фабрики механізованого обліку, механіком сектора обслуговування лічильних машин, книгоношею. Якийсь час працював на пошті, перекладачем у редакції обласної газети «Чорноморська комуна» (нині — «Чорноморські новини»), позаштатним кореспондентом журналу «Україна», організатором передплати «Союздруку», ведучи одночасно велику просвітницьку діяльність за відновлення прав нашої мови й за розширення прав України як держави — однієї із засновниць ООН. На кілька місяців виїжджав на заробітки в Інту (Комі АРСР). Часта зміна місць пов’язана з тим, що йому не раз вдавалося знайти тільки тимчасову роботу, або з тим, що його звільняли, довідавшись про табірне минуле.

Святослав Караванський (коли сам, а коли з побратимами) ходив по квартирах, роздавав газети (частіше це була «Чорноморська комуна»), агітував читати та передплачувати українську пресу, мав завжди з собою квитанції, щоб одразу оформити передплату охочим. А ще по інститутах і технікумах збирали українські книжки для пересилання нашим співвітчизникам, які мешкали на Кубані, загнані туди під-ступністю російського царату. Зі столиці Кубанського краю Краснодара молодим людям щиро дякували, адже там не було жодної школи з українською мовою викладання, а в бібліотеках не було українських видань…

Можна тільки подивуватися, звідки бралися сили, й порадіти інтенсивності літературної праці: закінчив розпочату в таборі роботу над словником рим української мови (1000 друкованих сторінок), здійснив багато перекладів англійських поетів, підготував книжку «Біографії слів», часто публікував у журналах і газетах мовні поради (вів рубрики в журналах «Україна», «Знання та праця», газетах «Сільські вісті», «Українське життя» та ін.), підготував для видавництва «Маяк» збірку гуморесок і фейлетонів, друкував мікроінтермедії. За договором із видавництвом «Дніпро» перекладав роман англійської письменниці Ш. Бронте «Джен Ейр».

«Замість довгих романів про здобутки колективізації та індустріалізації, окремі негативні прояви «культу особи» з неодмінним славослів’ям на адресу «мудрої партії»… Караванський пише короткі й різкі, мов постріл, статті, листи, звернення про порушення прав випускників українських шкіл при вступі до вузів, про нищення української мови й культури. Про те, що «культівська» практика й далі продовжує існувати поряд з парадними промовами про «розвінчання культу», — робить висновок Галина Могильницька у статті «Життя, віддане Україні. На сороковини Ніни Строкатої» (див.: Олекса Різниченко. Промінь з Одеси: Ніна Строката в поезії, документах і спогадах…).

Святослав Караванський звертався з розгорнутими пропозиціями до громадських і державних установ щодо всенародного відзначення ювілею Миколи Лисенка, організації дублювання всіх фільмів українською мовою та створення при кіностудіях рад глядачів, щодо поліпшення торгівлі українською книжкою і т. п. А чи не актуальні майже всі ці звернення для нашого сьогодення? Хотілося б, щоб ці питання не залишилися риторичними.

Розповсюджував серед свідомих українців і передрук праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, роботи академіка Андрія Сахарова, поетичні твори…

4 вересня 1965 року, коли в Україні йшли арешти, у квартирі Караванських провели обшук, але нічого недозволеного не виявили. Наступного дня Святослав Йосипович розіслав в офіційні організації та в газети категоричний протест проти безпідставного обшуку, а трохи пізніше вручив консулам Польщі та Чехословаччини в Києві листи, де йшлося про порушення ленінських норм національної полі-тики в Україні та про арешти серед української інтелігенції в серпні-вересні 1965-го.

За все це ввечері 13 листопада того ж року С. Караванський був заарештований в Одесі, на вулиці в районі Аркадії (доля відвела йому чотири роки свободи). Ніні Строкатій тільки другого дня повідомили, що її чоловік у КДБ, дозволили побачення на пів години. Оскільки не було жодного формального приводу для суду над Караванським, на подання КДБ генеральний прокурор СРСР Руденко оскаржив звільнення Караванського в 1960-у. Його ж постановою, без слідства та суду, того ж дня Караванський був засуджений до 8 років і 7 місяців таборів суворого режиму (строк, що залишився до повних 25 років).

На знак протесту він оголосив голодування. Наприкінці листопада 1965-го був відправлений до найстрашнішої «критої» в’язниці у Владимирі.

«Ця в’язниця, а точніше — «учреждение ОД-1/ст.-2 г. Владимира», — як згадує Олекса Різників у статті «Реабілітація Святослава Караванського», — уже бачила таких в’язнів, як Василь Сталін, Гревілл Уінн, В.В. Шульгін, колишній член Державної Думи, Пауерс, американський льотчик, С.С. Мамулов, заступник міністра внутрішніх справ СРСР, навіть Рауль Валленберг. Виявилося, що навіть такій суперв’язниці Святослав Караванський не по зубах. Він зумів і звідси передати кілька листів і повідомлень через різних людей».

У таборі Караванський написав ряд клопотань в офіційні організації та представникам громадськості, за що його двічі садили в шізо (штрафний ізолятор) на 10 діб щоразу, а 8 жовтня 1966-го посадили на півроку в табірну тюрму — БУР, формально звинувативши в невиконанні виробничих норм (які не виконувала більшість в’язнів). У шізо та тричі у БУРі Караванський оголошував голодування, вимагаючи зустрічі з прокурором. Всього від часу арешту він п’ять разів оголошував голодування, які на дев’яту-десяту добу переривалися засобами примусового годування.

3 січня 1967 року в дружини Караванського в Одесі зроблено обшук. Серед вилучених матеріалів — чернетки її заяв щодо незаконного арешту чоловіка та рукопис його вірша «Спадкоємцям Берії». Табірна адміністрація позбавила С. Караванського на 1967-й передбаченого законом побачення з дружиною, робила все, щоб ізолювати від світу. Його постійно тримали в карцері, позбавляли побачень, права на отримання посилок, на листування.

І тоді на світ з’являється документ, який ще має бути осмислений істориками українського визвольного руху. Дружина політв’язня звертається до радянського уряду й до газети «Юманіте» із заявою: якщо її чоловік є злочинцем, але позбавлений права навіть на ту подобу людського життя, що забезпечується в’язневі законом, то вона вимагає його розстріляти. Це був акт відчаю, крик душі, якій болить доля рідної людини. Цей страшний, моторошний за змістом документ сколихнув міжнародну громадськість своїм трагізмом і привернув світову увагу до долі в’язнів радянських концтаборів.

Святослав тоді написав дружині:

Ми з тобою — грози краплина,

що розбились на дві об камінь,

дві — одного єства — клітини.

Дві — єдиної суті — грані.

Невеличка помешкання Караванських (на Люстдорфській дорозі, 56-а, кв. 47) стало тим осередком-центром, довкола якого гуртувалося життя в Одесі 1960—1970-х. Сюди приїздили друзі й однодумці з Києва, Львова, Харкова, Івано-Франківська... Тут одесити вперше зустрілися, а хтось особисто познайомився з Василем Стусом.

За короткі проміжки часу, коли не сидів у шізо та БУРі, Караванський закінчив перекладати «Джен Ейр»

Ш. Бронте та написав ще декілька зошитів для книги «Біографія слів».

«В’язнівська фаховість» Караванського допомогла йому відчути найболючішу нервову точку імперії, таємницю КПРС, замасковану брехню, яка повторювалася багато років. Це була «катинська справа»: розстріл 15 тисяч польських офіцерів, інтернованих 1939-го під час розділу Польщі між Німеччиною та СРСР. Їх знищили в березні-квітні 1940-го неподалік Смоленська.

Цю таємницю «осмілився розкрити світу» Святослав Караванський у 1969-у. Він дізнався про в’язня-адвоката Бориса Георгійовича Меньшагіна (надзвичайно засекреченого, 22 роки тримали в одиночці, забороняли листуватися й спілкуватися з будь-ким), який був бургомістром Смоленська за часів окупації і якого німці возили до Катинського лісу на ексгумацію трупів польських офіцерів у квітні 1943-го. Наш земляк зібрав чимало матеріалів про державну таємницю (дізнався й про лісника-зека Андрєєва з Катині, який теж сидів у Владимирській тюрмі). Через дружину та інших людей почав передавати на волю цей компромат на радянську імперію, на компартію…

15 вересня 1969 року Святослава Караванському арештували (тобто в тюрмі ще раз арештували й шість місяців вели слідство про його «антирадянську агітацію та пропаганду»), а 23 квітня 1970-го оголосили вирок: з урахуванням ще не відбутого терміну дали 10 років позбавлення волі. На суді виступила Ніна Строката й рішуче стала на захист чоловіка та його права говорити й писати все, що він вважає за правду. Бо так вимагає загально-прийнята Декларація прав людини.

Владимирський обласний суд виніс щодо Ніни Антонівни окрему ухвалу, адресовану Одеському медіну, де вимагав «общественного воздействия» на неї з метою «воспитания у нее чувства высокого патриотического долга гражданина СССР». «Воздействие» провели: обговорили ухвалу на засіданні вченої ради й звільнили з роботи.

6 грудня 1971-го дружину Караванського заарештували, а 4 травня 1972-го Одеський обласний суд під головуванням В. Котенка почав роз-гляд справи підсудних Ніни Строкатої, Олексія Притики, Олекси Різникова, звинувачуючи їх у проведенні агітації та поширенні самвидаву. 19 травня виголошено вирок: засуджено відпові-дно до чотирьох, двох та п’яти з половиною років таборів.

Дорогою стався неймовірний, фантастичний випадок. Ніну Антонівну Строкату-Караванську везли до Мордовії, де утримувалися жінки-полі-тв’язні. Святослава Йосиповича після трьох років «критики» перевозили в мордовські табори (табір № 11, Явас). Сталося так, що у столипінському зек-вагоні він раптом почув і пізнав голос своєї дружини. Вона була в сусідньому купе, теж за ґратами… Чи можемо собі уявити, що відчували вірні одне одному люди, які неймовірні почуття переповнювали їхні душі?! Так, мабуть, і з’явилася поезія «Мить». Хвилююча зустріч, яку влаштували вартові під час етапу. Це була лише мить: їхні погляди зустрілися, але вони не могли виявити радості зустрічі — ні звуком, ні порухом, ні жестом…

Ніна Антонівна вийшла на волю 1975-го і ще чотири літа чекала закінчення строку свого чоловіка. Поселилася у підмосковній Тарусі .У неї був жахливий побут і режим: не мала права відлучатися з дому після 20-ї години, її постійно тероризували перевірками й обшуками, після яких передавали на суд про порушення режиму й безробітну жінку штрафували. Стійкість Ніни Строкатої під час всіх поневірянь — гідна подиву. Її впливу боялися, тому не дозволяли повернутися до рідної Одеси. Приїхала до міста тільки в серпні 1977-го на похорон батька Антона Тихоновича (економіста, вченого, викладача, який співав в Одеській опері). Поховали його на Другому цвинтарі поряд з могилою матері, яка померла набагато раніше.

Подружжя одеситів Караванських було депортоване тоталітарним московським режимом із Таруси в листопаді 1979 року (вирішувалося все на найвищому рівні — президента США та генсека компартії СРСР). Про від’їзд повідомили майже всі основні радіо-станції світу.

Поселилися вимушені емігранти в містечку Дентон, штат Меріленд, США. Там звели одноповерховий будиночок, взявши в банку позику 30 тисяч доларів. Вони знайшли свій прихисток далеко від рідної країни, своєї Одеси, друзів, але продовжували проводити патріотичну роботу. Їхня нога більше не ступала на українську землю, але весь час усі свідомі українці відчували їхню потужну творчу присутність. Вона підсилювалася колосальними словниками Святослава Йосиповича, актуальними статтями, які чи не щономера друкували «Літературна Україна» та «Чорноморські новини», всією його незламністю й безкомпромісністю, жорсткою критикою української влади.

Святослав Караванський — постать культова. Його сила — у вірі в правду, в українське слово та українську ідею. Він був жерцем українського слова, великим правдолюбцем!

Словники та мовознавчі книжки Святослава Караванського — це безцінні видання на ниві словесності. Вони не тільки пізнавальні, а й часто читаються, наче художня література. Вони потребують більшої популяризації, особливо серед філологів нашого славного факультету. Втім, популяризаторами мають бути всі свідомі громадяни нашої країни.

Хочу навести цікавий лист-подяку у зв’язку з 95-літнім ювілеєм Святослава Караванського:

«26.XII.2015. Дорогі друзі й колеги, українки та українці! Щиро дякую за привітання з моїм ювілеєм. Я й сам дивуюсь на мій ювілей. Живу один. Даю собі раду в усьому сам. Ходити — ходжу мало. Більше їжджу на скутері. Місто дає раз на тиждень авто й шофера — їхати на закупи. Писати — пишу на комп’ютері. Маю свою теорію довголіття. Я багато голодував у таборах, бувало й по місяцю. Лишалася шкіра й кості. А тоді наростало нове тіло, нові клітини. Коли прийшла старість, ці молоді клітини не хочуть вмирати і не дають вмирати й старшим клітинам. Тому й живу і, мабуть, ще буду жити. Надія Савченко, так я думаю, теж буде довго жити, хоч вона голодувала молодою. Я голодував у 50 років. Це зовсім близько до сьогодні. Виходить, що нема див на світі. Хоч, правда, є диво: Україна. Встає з колін. Це найголовніше. Слава Україні! Св. К.».

…За своє українство Святослав Караванський відбув 31 рік у таборах ГУЛАГу, третину свого життя провів у засланні й лише третину — в рідній Україні, а пішов із життя 17 грудня 2016-го у Дентоні (США). Він помер на 96-му році життя від саркоми в лікарні Балтимора й був похований на цвинтарі св. Андрія (штат Нью-Джерсі). Похорон був скромним, як і сам покійний. Витрати взяв на себе Злучений український американський допомоговий комітет.

Ніна Строката-Караванська відійшла у вічність 2 серпня 1998-го на 72-у році життя, теж у м. Балтиморі, в шпиталі серцево-судинних хвороб. Серце полум’яної правозахисниці зупинилося внаслідок інфаркту міокарда. (Саме поруч з її могилою на тому ж цвинтарі в Савт-Бавнд Бруку упокоївся і її чоловік, однодумець, соратник Свято-слав Йосипович).

Патріотична Одеса пишається своїми славними земляками, великими подвижниками української справи. Якнайширшої підтримки варта ідея про звернення до органів влади з пропозицією присвоїти ім’я Святослава Караванського одній з установ нашого міста. Рідна вулиця Караванського — Велика Арнаутська, Строкатої — Середньофонтанська, 53/55, спільна — Люстдорфська дорога, 56-а. Маємо порушувати й питання про встановлення меморіальних дощок на будинках, де жили наші земляки, чи, скажімо, на школі № 119, в якій навчався Свято-слав Йосипович.

Віримо, що й там, на небесах, Вони моляться за Україну, вболівають за її долю. Вони — із когорти тих, хто до самозречення, до останніх днів служив Вітчизні.