Художня виставка портретів, етюдів, ескізів «Одеса. Порт. Люди», на перший погляд несподівана у такій, здавалось би, віддаленій від мистецтва структурі — Сервісному центрі морського та річкового транспорту, стала, проте, цілком логічним наративом у сучасному контексті.

Унікальність цієї виставки в тому, передовсім, що вік цих робіт вже давно перейшов півстолітню межу. Як і в тому, що вони перебувають осібно від панівного тоді методу соцреалізму, а в контексті особистості художниці сприймаються як вияв творчої розкутости, самостійности та неабиякої особистої мужности.

А ще — і це, мабуть, найважливіше — що створила їх на самім початку свого творчого поклику славетна мисткиня, художниця-монументалістка, майстер живописного жанру, авторка ескізів національних строїв, активна учасниця руху опору, отже — шістдесятниця, Людмила Семикіна.

«Одеському порту я присвятила 12 років мого творчого життя, це був мій вибір і моє велике натхнення. Створені мною картини — пейзажі, портрети — поступово розійшлися по музеях, приватних колекціях, чимало пішло за кордон. З усього лишилася невеличка серія етюдів і портретів, представлених у цьому каталозі. Проте головне — для мене — лишилася сокровенна пам’ять про людей, які працювали на заводі ім. Андре Марті». Це слова з передмови самої художниці до каталогу виставки.

Вона народилася в Одесі, місті волелюбних людей — українське, значною мірою козацьке походження справжніх корінних, здавен, одеситів не викликає сумнівів. Коли б не політика тотального зросійщення всіх поспіль мешканців міста, а передовсім — українців, ми б знали художницю Людмилу Семикінь — таким було родове прізвище, яке, не питаючи згоди, переінакшили на російський штиб.

З Приморського бульвару, яким ходила у Воронцовський палац студіювати малярство, наше море та порт увійшли в її творче єство усіма своїми барвами та багатоголосим звучанням, портовою графікою кранів і кораблів з їхніми щоглами та надбудовами, дивовижним плетивом заводських перегуків, що не стихали навіть вночі. Увійшли, щоби згодом, невдовзі, бути трансформованими творчою уявою на папір, картон, полотно, — в одеському училищі імені Грекова під керівництвом вмілих і чуйних педагогів-наставників Євгена Буковецького, Михайла Жука, Теофіла Фраєрмана… А по закінченні училища — в Київському художньому інституті. І щоразу, щойно приїхавши до Одеси на канікули, вона йшла малювати порт, він був на всіх її курсових, з ним вона йшла й на захист диплому, який ледь не закінчився творчим зламом. Це було як перша любов, яка довго не забувається, часом залишаючись на все життя.

«Змістом презентованого каталогу є серія етюдів, пейзажів, портретів робітників заводу ім. Андре Марті, створених мною ще у студентські роки, на самому початку мого творчого шляху». (З передмови до каталогу).

На аркушах паперу чи картону, на полотні бачимо звичайних, як ми звикли тепер казати, людей, рядових трудівників 50-х років минулого століття. Та чи таких вже «звичайних»? Мисткиня побачила в цих обличчях, поглядах, у цих поставах їхню внутрішню сутність, прочитала їхні думки — про життя і про себе в тодішньому тому житті, про пережите, віднайшла дійсну мудрість простих людей — оту, що звемо її житейською мудрістю. Ми бачимо колоритні українські типажі. Їхні лиця виказують інтелект, а водночас — примиреність із життям, нема на них позитивних емоцій «будівників комунізму», якоїсь віри у «світле майбутнє», як характеризували тоді «робітничий клас». Вони позбавлені того натуралізму, яким часто грішив нав’язуваний мистцям творчий метод соцреалізму.

Найголовніше, найсуттєвіше у цих роботах — людина. І, хтозна, це знайомство, може, пізніше стало для неї одним з імпульсів до правозахисної діяльности? Та не лише про людей розповідає нам художниця. Вона хоче, щоби ми звернули увагу на красу праці і на людину в цьому середовищі. І на красу індустріального краєвиду. Ну а про те, як Одеса бачиться їй з моря, годі й говорити.

«Порт — це вихід до безмежного простору світу, так кажуть поети і філософи… … найважливіше в ньому — людина, яка може втілити мрію в реальність». (З передмови до каталогу).

Ці люди з її портретів — вони знають, що таке мрія. Ось цей учень-практикант, і молодий робітник Коля, і моторист Іван Андрійович Герасименко, й електрозварювальниця Галя, і ветеран-робочий (все це — оригінальні назви робіт художниці)… У кожного була, звісно, своя мрія, але кожен мусив працювати задля своєї родини чи задля себе самого.

Давно нема заводу ім. Андре Марті, інакше виглядають сьогодні портовики, судноремонтники, та й сам порт зазнав кардинальних змін. Лише люди його, ті, кого запопала художниця для своєї праці безпосередньо на їх робочих місцях або ж у хвилину перепочинку, зостались на цих аркушах як свідки тієї епохи.

«Ці малюнки завжди були мені дорогими — не як досягнення творчого успіху та професіонального мистецтва, а як історія життя унікальних людей, знайомство з якими подарувала мені доля. Це люди високої моралі, люди високої професійної гідності, люди відданої героїчної праці. Бажаючи підкреслити їхні значущість і цінність, я не стала обмежуватися авторським підписом і датою під кожним портретом, а вирішила зазначити імена та прізвища портретованих, професію та посаду, щоби позначити їхні особистості, їхнє персональне значення, значення робітників заводу ім. Андре Марті». (З передмови до каталогу).

Мабуть, малювала вона тих, кого їй «радили» у парткомі чи профкомі (чи нинішня молодь знає про це бодай щось?), та, попри це, то направду були сумлінні, чесні трудівники. А проте, художниця віднайшла в кожному за зовнішньою оболонкою їхні найкращі риси. Кожну таку роботу характеризує психологія образу, глибокий внутрішній зміст. Вони не мали часу на те, щоби позувати художниці, дівчиську, яке прийшло на завод, щоби зобразити їх для вічности. І не всім, можливо, подобались їхні власні непарадні портрети. Лише час може оцінити творчість мистця. І він мовив своє слово, свідченням чого є цікавезна виставка художниці.

Час, у якому їй випало жити й творити, був жорстоким, він знав, як убгати талановитого, мислячого мистця у тісні ідеологічні рамки, та так, щоби аж кості тріщали. Уся творчість Людмили Семикіної раннього періоду — а це час навчання в училищі, студентські роки в інституті — присвячена Одеському порту. То було найщиріше зізнання в любові рідному місту, як про це каже сама художниця. А любов, як знаємо, найвірніший помічник творчости, їх стимулятор. Талановита мисткиня була в інституті на видноті. Була гордістю майстра, улюбленого педагога, відомого україн-ського художника Олексія Шовкуненка, в минулому — викладача Одеського училища (1926—1935).

І раптом — біда. Відмінницю, самобутню й оригінальну і вже майже сформовану художницю, змусили поміняти тему дипломної. Її роботу «Одеський порт. Будівництво морського причалу» не допустили до захисту. Полотно не вписувалося у тісні рамки соцреалізму. Тяжко переживши цю драму, Людмила Семикіна створила іншу картину — пересилюючи себе, затиснувши в жмені власне серце. І це не був конформізм: художниця й надалі залишалась сама собою. Вона продовжила малювати Одеський порт, створюючи великі полотна у не властивій під ту пору творчій манері.

Згодом Людмила Семикіна стає однією з активних учасниць протестного руху українських мистців проти тодішніх ідеологічних канонів у мистецтві, за свободу творчости, яка набувала образу нової естетики. Вона — у колі, в якому творили Іван Дзюба, брати Богдан та Михайло Горині, Євген Сверстюк, Лесь Танюк… Молоді люди, пізніше названі шістдесятниками, формулювали образ нового мистецтва, творили нові реалії культурного життя в столиці. У 1960 році Людмила Семикіна — в числі організаторів столичного Клубу творчої молоді, тодішнього осередку найбільш відважних, по-сучасному мислячих мистців.

«Возвеличу малих отих рабів німих» — Шевченків рядок став як би девізом художниці на все її подальше творче життя. Ці слова винесла в заголовок вітражу, у творенні якого, разом з нею, взяли участь художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук і Галину Зубченко. З нагоди 150-річчя Тараса Шевченка вони встановили вітраж у вестибюлі Київ-ського університету, який щойно отримав це високе ім’я. Тодішня влада одразу ж зненавиділа цей твір, його було знищено, і вона бачила це. По короткім часі Людмилу Семикіну та Аллу Горську виключили зі Спілки художників України — «за ідейно-порочний твір, який дає викривлений образ Т.Г. Шевченка». Це означало втрату бодай якогось заробітку, який можна було отримати через замовлення в Художньому фонді, відлучення від виставок; також були спроби відібрати у неї майстерню. Епізод зі створенням і знищенням вітражу увійшов в історію українського образотворчого мистецтва ХХ століття.

Як і художній фільм «Захар Беркут» геніального Леоніда Осики з такими видатними акторами, як Василь Симчич, Іван Гаврилюк, Антоніна Лефтій, Кость Степанков, Броніслав Брондуков… Людмила Семикіна працювала на фільмі художником з костюмів. Стрічка, що згодом увійшла до скарбниці української кінематографії ХХ століття, з’явилася в прокаті 1972 року. Вповідають, що після прем’єри можна було побачити на Хрещатику модників у подібному одязі. Вбрання для персонажів картини, виготовлене за ескізами Людмили Семикіної, було позбавлене вульгарного етнографізму та примітивної стилізації, в ньому герої фільму приваблювали не барвистістю одягу, а своїми індивідуальними особливостями, рисами характеру.

Відтак аж до 1997 року художниця працювала над історичним вбранням, через що її творче реноме асоціюється, передовсім, саме з творенням українського костюму. Створила серії «Княжа доба», «Скіфський степ», «Високий Замок», «Ретро», «Модерн», «Поліська легенда»…

1997 року Людмила Семикіна удостоєна тоді ще Державної премії ім. Т.Г. Шевченка…

Виставка «Одеса. Порт. Люди» як культурно-мистецька акція — це лише частина арт-проєкту, просвітницькі заходи якого відбуватимуться упродовж року. Кожна така подія буде пов’язана з річницею роботи центру «Моррічсервіс» в Ізмаїлі, Херсоні, Маріуполі. Мета проєкту — ознайомлення з історією міста-порту й морськими традиціями з допомогою мистецьких творів українських майстрів різних часів.