Сталінська депортація у дитячому віці до Середньої Азії, 15 років у тюрмах та колоніях, 303 дні голодування та внесок у повалення Радянського Союзу, повернення до Криму та створення системи органів національного самоврядування, окупація півострова Росією та заборона в’їзду на Батьківщину, врешті-решт, статус живої легенди. Це — невичерпний перелік біографічних віражів лідера кримськотатарського народу Мустафи Джемілєва.

Я люблю приходити до Мустафа аг’а в гості додому, що перетворився на офіс, бо у цієї 76-річної людини енергії та оптимізму на декілька поколінь наперед, і за життєвими історіями та інсайдами, які він розповідає, перериваючись на каву, цигарки та партію шахів, можна не помітити, як промайнуло декілька годин. Сьогодні ми говорили з ним про Гавела, відлуння Празької весни у тодішньому СРСР та ситуацію у сучасному Криму.

— Мустафа аг’а, коли ви вперше почули про Празьку весну? Які сигнали ви бачили в ній для СРСР?

— Багато кримських татар, і в першу чергу практично всі активісти нашого національного руху, всі радянські дисиденти в міру можливостей постійно слухали заборонені західні радіостанції і, звичайно, були в курсі всіх важливих подій у світі та в самому СРСР. Крім того, до рук московських дисидентів, а через них — і до нас таємними шляхами надходили деякі друковані матеріали з Чехословаччини.

Так що Празьку весну ми відстежували з самого її початку в січні 1968 року. Тоді це було найважливішою подією у світі. Адже там йшла боротьба за зміну тоталітарної системи правління на «соціалізм з людським обличчям», за демо-кратизацію і, по суті, за демонтаж комуністичної форми правління.

З перемогою Чехословацької революції ми пов’язували надії на розв’язання і наших проблем, тобто повернення на Батьківщину і відновлення нашої автономії. Виходили з того, що перемога демократії в одній комуністичній країні рикошетом відіб’ється і на інших країнах. Але через пів року, в серпні 1968-го, в Чехословаччину вторглася 300-тисячна армада країн-членів Варшавського договору (за винятком Румунії).

— У ваших двох процесах фігурувало питання Чехословаччини. Як це відбулося? І чим це обернулося для вас?

— Як і слід було очікувати, відразу ж після окупації Чехо-словаччини посилилися репресії і проти радянських правозахисників, учасників національних рухів в СРСР. У нас вони тоді заарештували відразу 10 осіб.

Приходили гебісти і за мною, але, побачивши їх з вікна, коли вони входили в наш двір, я встиг з папкою своїх рукописів і самвидавних документів вистрибнути з іншого вікна і сховатися. Але виявилося, що я забрав далеко не всі наявні в будинку крамольні документи.

Після ретельного обшуку вони знайшли ще багато різних з їхньої точки зору антирадянських паперів і заарештували господаря будинку — мого зятя, одного з лідерів нашого національного руху Іззета Хаірова.

Через кілька років, уже після звільнення Іззета, пам’ятаю, моя сестра жартувала над чоловіком: «Взагалі-то гебісти приходили за Мустафою, але, побачивши, що він зник, вони прихопили з собою тебе — не повертатися ж їм до свого КДБ з порожніми руками».

— Але вони все-таки потім добралися і до вас…

— Так, мене вони заарештували через кілька місяців, коли я приїхав на процес наших 10 співвітчизників. Справу проти мене об’єднали зі справою проти доставленого до Ташкента з Москви поета-дисидента Іллі Габая та проти визнаного лідера правозахисного руху в СРСР генерала Петра Григоренка, який приїхав до столиці Узбекистану як громадський захисник на цей судовий процес.

Справу проти Григоренка пізніше виділили в окреме провадження, але судити його не стали, а відправили до спецпсихлікарні МВС на примусове «лікування», де він разом зі справді психічно хворими провів близько п’яти років.

Звинувачення проти нас в основному зводилися до трьох пунктів: наклеп на національну політику радянського керівництва, наклеп на радянську демо-кратію і наклеп на зовнішню політику СРСР. Тема Чехословаччини і була основним пунктом звинувачення в наклепі на зовнішню політику.

Посилаючись на пропозиції у вилучених у нас під час обшуків рукописах і віддрукованих на друкарських машинках статтях, вони звинувачували нас у тому, що введення «обмеженого контингенту» радянських військ до Чехословаччини з метою «надання допомоги братньому народу» ми називали «агресією та окупацією суверенної держави». Зокрема, на цю тему я звинувачувався в авторстві однієї рукописної статті та підписанні звернення з протестом проти арешту групи демонстрантів на Червоній площі в Москві з лозунгами «Руки геть від Чехословаччини!», «Свободу Олександру Дубчеку», «За вашу і нашу свободу!» та ін.

На наступному, вже шостому за рахунком, моєму процесі, в 1983 році теж було звинувачення в наклепі на зовнішню полі-тику КПРС і радянського керівництва. Але там, крім теми Чехословаччини, значилися також «підтримка японських реваншистів у їхніх претензіях на наші острови Курильської гряди», мої заяви і протести проти окупації Афганістану.

Щодо Чехословаччини, то я, зокрема, був звинувачений у тому, що підписав звернення під заголовком «Десять років потому», де говорилося про той безлад, що творили окупанти зі своїми маріонетками в цій країні протягом десяти років після окупації.

Цікаво, що одним з головних обвинувальних матеріалів на цьому процесі була вилучена у мене під час обшуку книга «Шість днів. Біла книга про судовий процес Іллі Габая і Мустафи Джемілєва», видана в США фондом «Крим». Це збірка всіх матеріалів і стенографічний запис попереднього нашого судового процесу.

А там, в моїй захисній промові і в «останньому слові» Габая, досить багато говорилося і про незаконну окупацію Чехословаччини. Тому за висловлення своєї точки зору щодо Чехословаччини мене судили двічі та двічі дали по три роки таборів суворого режиму. Щоправда, в Іллі Габая другого процесу не було: через кілька тижнів після звільнення з табору він у жовтні 1973-го наклав на себе руки, викинувшись з 11-го поверху своєї московської квартири.

— Як вплинула Празька весна та «Хартія 77» на національний рух кримських татар у радянські часи?

— У ті роки в національному русі кримських татар вже були окреслені два напрямки.

Один — консервативний — дотримувався думки, що всі наші звернення та документи повинні бути витримані в суто комуністичному дусі, необхідно концентруватися тільки на кримськотатарській проблемі, уникати відкритих контактів з московськими дисидентами та антирадянщиками, щоб не дратувати радянську владу, оскільки, мовляв, це підтверджуватиме радянську концепцію про кримськотатарський народ як налаштований антирадянськи і, відповідно, перешкоджатиме вирішенню питання про повернення до Криму.

Інший — більш радикальний напрям — начисто відкидав комуністичну ідеологію і виступав за тісну співпрацю з усіма демократичними силами в країні та світі, виходячи з того, що наша національна проблема може вирішитися тільки в умовах демократизації СРСР.

Тому Празька весна була потужною підтримкою демократичного напрямку нашого національного руху. Принципи ненасильства, яких дотримувалися лідери й активісти Празької весни, також стали підтвердженням правильності методів і принципів кримськотатарського національного руху.

Програмний документ «Хартія 77» і на його основі потужний суспільно-політичний рух на чолі з Вацлавом Гавелом, Іржі Гаєком, Яном Паточкою та іншими з’явилися через де-в’ять років після окупації Чехословаччини.

За формою цей документ невеликий, із трьох-чотирьох машинописних сторінок, з викладом основних порушень прав людини в Чехословаччині та декларацією своїх цілей і методів щодо покращення ситуації в цій сфері.

Для Чехословаччини «Хартія 77», звичайно ж, мала величезне значення як рух консолідації всіх демократичних сил країни, але говорити про якийсь її сер-йозний вплив на правозахисний рух в СРСР і на кримськотатарський рух не доводиться, бо ще за вісім років до «Хартії 77» у Москві була створена «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР» у складі 15 осіб. А сама ця «Ініціативна група» свою назву і принципи запозичила, як про це писала Людмила Алексєєва в своїй книзі «Історія інакомислення в СРСР» у національного руху кримських татар.

Так що тут, напевно, більш доречно говорити і про деякий вплив кримськотатарського руху на демократичні рухи в СРСР та Чехословаччині. Але сам по собі цей масовий рух у Чехословаччині проти тоталітарного режиму, звичайно ж, надихав усіх вільних людей в СРСР.

— Чи можна провести паралелі між актами самоспалення Яна Палаха і Муси Мамута (Муса Мамут — кримськотатарський громадський активіст, який в 1978 році покінчив життя самоспаленням на знак протесту проти заборони влади на проживання кримських татар на Батьківщині)?У чому принципова схожість у логіці цих дій?

— Безумовно, жертовні акції Яна Палаха і Муси Мамута майже ідентичні, оскільки в обох випадках рушійними мотивами було бажання звернути увагу країни і світової спільноти на існуюче беззаконня.

Взагалі-то і в ісламі, і в християнстві суворо засуджується самогубство або навмисне заподіяння шкоди своєму здоров’ю, оскільки вважається, що людина не має права зазіхати на життя, дане йому Всевишнім, і тільки Він може зупинити твоє земне існування на свій розсуд. Але акції Яна Палаха і Муси Мамута, певна річ, не можна віднести до розряду звичайних самогубств, їх однозначно можна розглядати тільки як воїнів, полеглих у битві за гідну справу.

Яна Палаха я згадував і в своїй захисній промові на Ташкентському процесі в 1970 році. Цитую за збіркою «Шість днів»:

«...Окупацією Чехословаччини радянські керівники, можна сказати, домоглися поставлених цілей: вони подавили свободу і поставили при владі слухняних їм людей. І мені б хотілося повторити слова Герцена, сказані ним з приводу придушення польського народного повстання і окупації Польщі військами царської Росії: «Це не та перемога, яка приносить честь і славу. Ця перемога покриє переможців ганьбою».

Честь і слава належить тим, хто не визнав окупантів, тим молодим людям, які з голими руками вийшли назустріч танкам і сказали своє рішуче «Ні!». Честь і слава Яну Палаху, який в знак протесту проти окупації своєї країни спалив себе заживо на Вацлавській площі в Празі і підняв тим самим розтоптаний прапор свого народу на недосяжну для варварів висоту!

Я схиляю голову перед мужні-стю і величчю душі цієї молодої людини і думаю, що народ, який має таких синів, як Ян Палах, ще може сказати своє слово…».

Минуло вже пів століття з дня цього процесу, але в Чехії і Словаччині про це не забули. При розгляді у 2016 році в Європарламенті резолюції щодо Криму і в зв’язку з забороною окупантами діяльності Меджлісу кримськотатарського народу кілька депутатів від Чехії, Словаччини, Польщі в своїх виступах нагадували, що кримські татари свого часу мужньо виступали проти окупації Чехословаччини.

У квітні 2017-го в Братиславі, куди я прибув для участі в одній міжнародній конференції, президент Словаччини Андрій Кіска відклав усі раніше намічені зустрічі і запросив мене в свій офіс, а потім у твіттері написав: «Я зустрівся з Мустафою Джемілєвим, який в роки радянського режиму протестував проти вторгнення в мою країну...».

Мені неодноразово, особливо після окупації Криму, доводилося у різних справах відвідувати Прагу і майже в кожен свій візит вважав своїм обов’язком прийти на Вацлавську площу і покласти квіти на меморіальну плиту, встановлену на місці самоспалення Яна Палаха.

— Що символізувало ім’я Вацлава Гавела на європейському континенті в 1960—1970 роках? Коли ви вперше почули про нього?

— 32-річний тоді Вацлав Гавел брав активну участь у Празькій весні, але він ще не був у числі лідерів і про нього тоді мало було відомо в Радянському Союзі. Але в 1975-у, тобто через сім років після окупації, коли з’явився, в тому числі в радянському «самвидаві» і радіоголосах, його відкритий лист першому секретареві ЦК КП Чехословаччини Густаву Гусаку з різкою критикою існуючих у країні порядків і особливо після появи в 1977-у «Хартії 77» і що настало потім, його арешту, звичайно, про нього заговорили в широких колах і він став одним з найпопулярніших людей у Чехословаччині.

Його популярність і симпатії до нього різко зросли після того, як він разом зі своїми однодумцями восени 1989 року створив «Громадянський форум», що став головною опозиційною силою проти комуністичного керівництва країни, очолив «оксамитову революцію», яка в підсумку привела до повалення комуністичного ладу в Чехословаччині.

А незабаром після цього його цілком логічно обрали першим президентом вільної Чехословаччини. Я повністю поділяю думку, що він був одним найкращих президентів на європейському континенті.

Україні у цьому випадку не пощастило. В’ячеслав Чорновіл, який за своїми діловими якостями і моральними чеснотами був майже ідентичний до Вацлава Гавела, на президентських виборах після здобуття Україною своєї незалежності отримав підтримку лише 25% виборців і через кілька років загинув в автомобільній катастрофі, яка, на думку досить багатьох дослідників, була невипадковою…

— Іноді з вуст політичних діячів, у тому числі з Чеської Республіки, звучить риторика про необхідність прийняття російської анексії Криму. Що б ви відповіли на це?

— Якщо говорити про Чехію, то мова, мабуть, йде про недалекоглядні висловлювання з приводу Криму президента Мілоша Земана, бо там, крім нього, ніхто таких дурниць не говорить. Причому відразу ж після його висловлювань зазвичай ідуть заяви МЗС Чеської Республіки про те, що ці висловлювання не відображають позицію чеської держави, а також критичні публікації у тамтешній пресі.

Суть його висловлювань, які повторювалися кілька разів, зводилися до того, що Росія вже Крим ніколи назад не віддасть, що краще з цим змиритися і попросити за це у Росії якусь грошову компенсацію.

Після першого такого його висловлювання в 2014 році на вулицях і площах Праги відразу з’явилися білборди з моїм портретом і словами чеською мовою: «За висловлення незгоди з радянською окупацією Чехословаччини в 1968 році я відсидів у в’язниці три роки. Зараз президент Чехії закликає змиритися з анексією Криму».

У серпні 2018-го я та ще кілька радянських дисидентів були запрошені до Праги на заходи, приурочені 50-літтю окупації Чехословаччини. Пам’ятаю, якими бурхливими оплесками реагували чехи на мітингу в ті дні біля посольства Росії в Празі, коли я, звертаючись до Земана, сказав, що «ви, пане президенте, мабуть, щось переплутали, бо Україна — це не та країна, яка торгує своїм суверенітетом і своїми територіями».

Наступного після того мітингу дня з адміністрації президента звернулися до Павла Литвинова, відомого дисидента, учасника демонстрації на Красній площі в Москві 25 серпня 1968 року, з пропозицією про зустріч радянських дисидентів із Земаном, але з побажанням, щоб на цій зустрічі не було Мустафи Джемілєва. У відповідь Литвинов послав кудись і Земана, і цю зустріч.

— Але є ж інші чеські політики, що засуджують окупацію...

— Так, власне. Добре пам’ятаю, як у Брюсселі на одній з конференцій Європарламенту щодо Криму в січні 2018 року депутат від Чехії Яромир Щетина попросив слова і, підійшовши до мікрофона, сказав, що він хоче вибачитися перед Джемілєвим і кримськотатарським народом за ганебні слова свого президента про Крим. Загалом, Чехія завжди активно підтримує в Євросоюзі та НАТО санкції проти Росії за окупацію Криму, реалізовує різні програми на підтримку кримських татар.

У багатьох країнах Європи, та й в усьому світі, були, є і будуть численні угруповання, періодичні видання, політичні діячі та цілі політичні партії, що лобіюють інтереси Росії. Величезні кошти, які витрачає Росія на ці речі, звичайно, дають якісь плоди, але вони поки що погоди не роблять.

— Поговорімо про сучасну ситуацію на півострові. Які ключові зміни відбулися за останні шість з половиною років у Криму?

— Усі ці роки Росія активно займалася мілітаризацією Криму, завезенням туди величезної кількості озброєнь, переселенням російських громадян на півострів, будівництвом нових військових об’єктів, доріг стратегічного значення, житла переважно для своїх військових і переселенців, придушенням будь-якого інакомислення і переслідуванням інакомислячих.

Економіка півострова провалилася, як то кажуть, нижче плінтуса. Сільське господарство в районах, які зрошувалися дніпровською водою, особливо в північній частині Криму, практично вбите. Завдано величезної шкоди й екології.

Зовнішньоторговельні обороти, що є одним з істотних показників стану економіки країни або регіону, зменшилися більш ніж у 20 разів. Бюджет Криму приблизно на 80 відсотків є дотаційним і взагалі півострів став для Росії, особливо після нашої продовольчої та енергетичної блокад, найбільш дотаційним регіоном.

Відбулися помітні зміни або протверезіння у мисленні тієї частини населення, яка висловлювала своє захоплення в перші дні окупації. Але висловлювати свої настрої і міркування зараз зі зрозумілих причин вони не можуть.

— Правозахисники фіксують понад 1500 випадків порушення прав людини, більшість з яких стосується кримських татар. Чому?

— Це цифра про порушення прав із застосуванням насильства, але думаю, що правопорушень у цілому було значно більше. Адже далеко не всі вони фіксуються. Дуже часто люди бояться повідомляти про вчинене проти них беззаконня і, тим більше, щоб їхні імена з’являлися у засобах інформації, оскільки не безпідставно вважають, що потім може бути тільки гірше для них.

Сумнозвісний приклад з 2014-го. Один наш молодий чоловік, студент вишу, був викрадений, а за деякий час його труп знайшли з ознаками катувань. Влада склала акт, що він загинув від… передозування наркотиків. І це про молоду людину, яка жодного разу в житті не курила і не пила спиртного. На похоронах, коли у його матері наші активісти запитали, чому вона мовчить, адже це явне вбивство, та зі сльозами на очах прошепотіла: «У мене є ще один син, я за нього боюся».

А те, що більшість репресій припадає на кримських татар, — цілком зрозуміло. Окупанти особливо зацікавлені, щоб корі-нний народ Криму висловлював радість з приводу захоплення їхньої Батьківщини, але оскільки цього не відбувається і не відбудеться, оскільки вони найактивніше бойкотують різні їхні «референдуми», «вибори» та інші заходи й проводять свої заходи, які не до смаку окупантам, то й маховик репресій розкручується дедалі більше.

Кожен кримський татарин, якщо тільки він не в числі незначної групи колаборантів, в очах окупантів — потенційний терорист, сепаратист, «меджлі-совець».

— Чи ми можемо говорити про існуючу стратегію деокупації Криму? На чому повинна сфокусуватися українська влада і якої тактики мають дотримуватися кримські татари, що живуть на півострові?

— Чітко розписаної стратегії у нової влади поки що нема. У перші місяці каденції нового Президента України (Володимира Зеленського. — Авт.) про Крим навіть трохи призабули. Але заради справедливості скажу, що приділялося достатньо багато уваги питанню звільнення наших політв’язнів шляхом їх обміну на російських терористів, що знаходяться у нас.

Цей метод я спочатку вважав хибним, бо таким шляхом ми не захистимо своїх співгромадян, котрі перебувають в окупації. Адже ми маємо справу не з правовою державою, і після звільнення подібним шляхом кількох десятків наших людей Путін може вчергове кинути в свої катівні у кілька разів більше заручників.

Взагалі, стратегія країни зі звільнення окупованої частини своєї території повинна базуватися на її реальних можливостях. Можливості ж у нашої держави зараз досить обмежені, тому основна надія — на посилення міжнародного тиску на окупанта.

Але сидіти склавши руки або робити кроки, щоб сподобатися Путіну і не дати йому приводу для нових агресивних дій щодо України та розраховувати на те, що хтось звідкись прийде і звільнить нашу територію, — шлях явно тупиковий. Адже допомагають тільки тим, хто сам щось робить.

Те ж саме можна сказати і щодо жителів окупованих територій. Ми з самого початку окупації дотримувалися і зараз дотримуємося думки, що наші співвітчизники не повинні залишати Крим, треба залишатися жити на своїй Батьківщині за будь-яких обставин. Але мається на увазі жити зі збереженням своєї громадянської та національної гідності, не схиляти голову перед окупантами. Якщо ж наші громадяни там, скуті страхом, будуть, як то кажуть, «тихі-ше води, нижче трави» або, ще гірше, своїми діями, висловлюваннями чи бездіяльністю сприятимуть окупантам у створенні якоїсь ідилії благополуччя і щастя в складі Росії, то користі від такої філософії «Жити в Криму!» ніякої нема, а навпаки — тільки шкода.

Зрозуміло, гідне життя на окупованій території пов’язане з ризиками, щонайменше, економічними та соціальними, як-от втратою роботи, бізнесу. Але коли в історії людства окупанти йшли із зайнятої території самовільно та без тиску?

— Ви говорите про те, що одним із ключових факторів процесу деокупації є активна участь міжнародної спільноти. Які саме кроки мають бути зроблені?

— Вважаю, що в першу чергу потрібно докласти максимум зусиль для створення міжнародної платформи для переговорів щодо забезпечення територіальної цілісності України.

Нещодавно, в кінці травня, віце-прем’єр-міністр України Олексій Резніков опублікував в американському Atlantic Council хорошу статтю, де йдеться про необхідність створення такої платформи на базі країн-підписантів Будапештського меморандуму 1994 року — те, про що ми говорили ще кілька років тому.

Росія, особливо спочатку, буде категорично відмовлятися брати участь у цих переговорах і буде повторювати свою мантру «Крым — территория России. Вопрос закрыт», але шляхом накладення в наростаючому темпі жорстких санкцій на агресора за невиконання ним рішень учасників платформи про покрокові заходи щодо захисту прав мешканців на окупованих територіях і деокупацію загалом можна добитися тектонічних зрушень.

— Мустафа аг’а, намалюйте вашу ідеальну картинку майбутнього Криму.

— В умовах окупації ніякого світлого майбутнього для Криму і його мешканців, не кажучи про кримських татар, звичайно ж, нема і бути не може. А яким буде Крим після деокупації, багато в чому залежатиме від самих мешканців півострова та України.

Упевнений, що Україна врахує помилки минулого і докладе зусиль, щоб Крим став процвітаючою кримськотатарською національно-територіальною автономією.

Алім АЛІЄВ,

координатор літературного конкурсу

та фестивалю «Кримський інжир», програмний директор Кримського дому,

член Українського ПЕН.

Джерело: https://www.ist-pravda.com.ua (друкується з деякими скороченнями).