Один з моїх приятелів звернув увагу: вітрина терору, гільйотина, революційні трибунали у великих французьких містах не зрівняти з хаосом, який під час Революції вирував у провінціях і від якого загинула велика кількість людей. Висновок — більшовики і нацисти не винайшли нічого нового. Вони давали зелене світло терору, а масові репресії і вбивства відбувалися за законами інерції.

ІНЕРЦІЯ ТЕРОРУ

Зауваження про інерцію терору правильне, але правильне наполовину. Форми державного терору з часом змінювалися і вдосконалювалися. У двадцятому столітті, наприклад, масові репресії поступово перетворювалися із засобів залякування на засоби управління людьми та економікою. Сталінські чекісти забезпечували не тільки покірність населення й одностайне голосування на виборах. Сорок п’ять відсотків радянської економіки на початку 1950-х були під управлінням карателів.

Протягом останніх п’ятдесяти років ХХ століття страх населення перед тотальним насильством з боку держави зберігався. Він поступово слабшав, але не зникав. Це дозволило перейти від масових репресій до вибіркових переслідувань, а потім — до «точкових» посадок дисидентів, не згодних з комуністичним режимом. Цікаво, що залишки страху у свідомості населення пережили крах радянської імперії і досі забезпечують збереження влади «еліт» у нібито незалежних країнах.

Наочним прикладом є режим, сформований чекістами в сучасній Росії. Коли смішні за сталінськими стандартами терміни, грошові штрафи і загроза втратити роботу змушують мільйони громадян «любить Родину и Путина» до втрати свідомості, втрати моральних орієнтирів і хоч якось уявлення про добро і зло. Берія погрожував підслідним, що перетворить їх на табірний пил. Російська пропаганда заявляє, що в Кремлі достатньо натиснути на кнопку, щоб світ накрити радіоактивним попелом.

Сімдесятирічний терор більшовиків, зрештою, трансформувався, став ядерною «валізкою», набув нової якості. Загальносвітової. Лідери цивілізованих країн не хочуть злити Путіна, бояться стати на його шляху, які б злочини проти миру і безпеки людства не відбувалися ім’ям Російської Федерації.

У багатьох випадках страх перед Росією на Заході прикривають міркуванням про необхідність зберігати діалог. Без цього нібито може бути ще гірше. Хоча уявити «гірше» з кожним роком, місяцем і днем стає дедалі важче. Діалог з приводу грузинської війни 2008 року закінчився фактичною окупацією Абхазії і Південної Осетії. Діалог з приводу анексії україн-ського Криму та окупації частини Донбасу, схоже, дасть аналогічний результат, діалог щодо Сирії повернув владу над країною недоумкуватому Асаду.

Діалогу Заходу з Росією щодо Білорусі зараз взагалі не можна уявити. Ця країна незалежна тільки формально, а політично й економічно давно з’єднана з Росією міцними узами. Які «Мінська весна» у будь-якому випадку не розірве і розривати не збирається.

ДІАЛОГИ ТА УЛЬТИМАТУМИ

Для нас, звісно, важливий не весь спектр «діалогів» Заходу з Росією, а той, що, стосується України. Ефект ядерної «валізки» присутній і тут. Більше того, цей козир викладений на стіл Росією ще до війни й анексії Криму. З Кримом, як вважають у Кремлі, «питання закрите», діалог неможливий і жодні санкції Заходу ні на що не вплинуть. Але є окупована частина українського Донбасу. А щодо неї розмовляти можна.

Європейцям та американцям така розмова потрібна. Час від часу лідерам демократичних держав вона приносить полі-тичні дивіденди, дозволяє демонструвати миролюбність, прагнення відстоювати міжнародне право, проявляти конструктивні підходи до проблеми і таке інше. Але щоразу в рамках «нормандського формату» або поза цими рамками при діалогах Заходу з Росією виникає підозра, що остаточне рішення «щодо Донбасу» в Європі і за океаном готуються прийняти за спиною і за рахунок України.

Такі підозри виникають в основному щодо впровадження в діалог відомої «формули Штайн-маєра», яка передбачає покрокове виконання «Мінських угод-2» з наданням у підсумку окремим районам Донбасу особливого статусу і проведення виборів на цій території. Позиція України в цьому питанні добре відома. Вона полягає в тому, що допоки не зроблені перші кроки, не виведені з ОРДЛО незаконні збройні формування та озброєння, надані Росією, про ніякий особливий статус і вибори на окупованій території мови бути не може. Особливий статус Донбасу, крім того, не може бути закріплений у Конституції України, оскільки суперечить самій суті унітарної держави.

З наближенням дати місцевих виборів в Україні розбіжність російської позиції (близької до «формули Штайнмаєра) і позиції української із сфери теорії та юридичних суперечок перейшла в практичну площину. Виборче законодавство допускає проведення місцевих виборів тільки на територіях, контрольованих українською державою і з дотриманням українського законодавства. Росія вимагає це законодавство змінити і проводити вибори в ОРДЛО одночасно з виборами у всій Україні. Причому ця вимога ультимативна.

У рамках політичної підгрупи Тристоронньої контактної групи (Росія, Україна, ОБСЄ) переговори після російського ультиматуму, зрозуміло, зайшли в глухий кут і погрожують підірвати роботу всієї ТКГ, включаючи підгрупи з гуманітарних питань і питань безпеки. А від роботи цих підгруп залежить вирішення завдань водопостачання, енергопостачання, не кажучи вже про нормальне функціонування пунктів переходу лінії поділу. Питання безпеки, щоправда, ще важливіші.

Домовитися про припинення обстрілів по всьому фронту і про дотримання режиму «повної і всеосяжної тиші» з 27 липня було так важко, що здавалося фантастикою. І фантастика може закінчитися, якщо провокаційні обстріли терористів призведуть до нових жертв серед українських військовослужбовців. Міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба з метою запобігання провокацій може, звичайно, зателефонувати до Москви Сергію Лаврову. Але ризикує нарватися на ввічливе «настамнет».

І це кінець діалогам.