Головною темою сьогодення у нашому суспільстві є децентралізація, що означає процес перетворення. У даному випадку йдеться про передачу значних повноважень та бюджетів державних органів влади органам місцевого самоврядування. Закономірно, що все нове викликає безліч запитань. А то й настороженість, нерозуміння: як воно має бути в житті?

Щоб показати журналістам втілення реформ децентралізації на теренах Одещини, Харківський прес-клуб за сприяння одеського пресцентру Paritet організував цікавий тур, у якому, пройшовши акредитацію, взяли участь представники ЗМІ із Дніпропетровської, Житомирської, Луганської, Полтавської, Сумської, Харківської, Терно-пільської та, цілком закономірно, Одеської областей.

Під час прес-туру журналісти відвідали Визирську територіальну громаду, побували у Доброславі, а повернувшись до Одеси, ознайомилися із першим в Україні учительським хабом «Вільний освітній простір» та з діяльністю благодійного фонду «Корпорація монстрів». Утім, все по порядку.

У порту, куди припливають дельфіни

Ми їдемо за 27 км на північний схід від Одеси — до Малого Аджалицького лиману (його портова зона входить у межі села Визирка), на березі якого розташувався «Трансінвестсервіс» (ТІС). Це потужний приватний морський транспортний вузол України.

Перше, що впадає у вічі, — могутність кранів, всіляких машин, іншої сучасної техніки, майданчики для гелікоптерів і бездонність води. І недарма. Адже ТІС — один з найглибоководніших та найтехнічніших портів держави. До всього цього дуже пасує і металева скульптура величезного робота, встановлена перед в’їздом у порт. Він — як оберіг, як символ впевненості, надійності, величі таланту й розмаху людської думки.

Компанія управляє інфраструктурою п’яти терміналів: ТІС-зерно, ТІС-міндобрива, ТІС-руда, ТІС-вугілля, ТІС-контейнерний, а також власною залізничною станцією. Маючи зв’язок із більш як 1500 портами світу, торік тут опрацювали рекордну для українських портів кількість вантажів — 33,17 мільйона тонн, встановлюючи рекорди швидкості їх обробки.

Заснували «Трансінвестсервіс» Олексій Ставніцер (нині покійний) та його партнер Олег Кутателадзе. Було це 1994 року. Тоді, після розпаду Радянського Союзу, в Україні гостро постала проблема відсутності чіткого управління процесом доставки морем вантажів у глобальному масштабі. Необхідно було створювати центри, які керували б рухом вантажів, шукаючи найраціональніші маршрути. А спільними зусиллями можна було залучити в Україну, в тому числі і в Одеську область, більше вантажопотоків, ніж працюючи поодинці. Й Олексій Ставніцер це добре усвідомлював. Не тільки розумом, а й серцем, душею прагнув до цього. Він чітко окреслив мету і впевнено та наполегливо йшов до неї, гуртуючи навколо себе людей та надихаючи їх власною невгамовною діяльністю, новими ідеями. Були труднощі, невдачі. Час від часу виникали проблеми. Багато що доводилося починати спочатку. Але команда однодумців не відступала. Ось це, по суті, і було головним у тому, що сьогодні на місці колись занедбаного перевалочного комплексу фосфоцидів з’явився логістичний хаб, один з найбільших національних інвесторів портової галузі, який протягом своєї діяльності вклав у портові активи понад 770 мільйонів доларів. Ну і, звісно, ТІС є найбільшим платником податків у бюджет Визирської ОТГ.

У подальших планах «Трансінвестсервісу», яким нині керують сини Олексія Ставніцера — Андрій та Єгор, а також Олег Кутателадзе із сином Віталієм, — будівництво нових причалів, вагоноремонтної ділянки, майданчика для автотранспорту, залучення нових вантажопотоків. І це ще не все. В умовах труднощів, які переживає нині держава, це виглядає як фантастика. «Та ні!» — кажуть спеціалісти ТІС (до речі, компанія створила близько чотирьох тисяч робочих місць). Озираючись на шлях, пройдений нею за 25 років, такі плани не здаються фантастичними. Як нам не здавалося казкою й те, що сюди, до самого берега порту, припливають дельфіни. Мабуть, їм теж цікаво, надійно і безпечно біля людей, захоплених своєю справою, які дбають про екологію морської стихії та про її мешканців.

Екоферма «Ластівка»

Наступна наша локація саме тут — в одному із приватних фермерських господарств Визирської ОТГ. Чому екоферма так називається, ми, захопившись побаченим, і не запитали. Відтак можна лише висловити припущення. Ластівки — перші вісники весни. Їх приліт — це пробудження навколишнього світу, очікування тепла, чогось нового.

Господарство і справді нестандартне. До нього входять екоферма, конюшня «Шевальє», арт-галерея «Світлиця», ландшафтні експозиції та фотозони. Власниця цього комплексу Олена Козьміна виявилася умілим гідом і цікавою співрозмовницею. У неї своя життєва філософія: у людини повинні бути здоровими і тіло, і дух. А для цього необхідно споживати екологічно чисту продукцію і розвивати свій внутрішній світ, розуміти прекрасне, відчувати та осмислювати кожну мить життя. Так і живе. Так і працює, дотримуючись правила, що виробник продукції не повинен ділити кошики на ті, які для себе, і на ті, що для людей.

Тварин, яких вирощують на фермі (корови, вівці, свині, кролі, птиця), утримують в ідеальних умовах, годують натуральними кормами без будь-яких концентратів. Вся продукція, зокрема молочна (молоко, сир, сметана, вершки, масло, бринза, ряжанка, кефір), сертифікована і користується великим попитом. Бо ще й дуже смачна. Завдяки гостинності господині в цьому ми самі переконалися. Має ферма і мед, свої овочі та фрукти.

Особлива гордість «Ластівки» — спортивні коні. Доглянуті, випещені, граціозні — так і хочеться до них доторкнутися, відчути їхнє тепло. У конюшні є все необхідне для їх правильного утримання. Добре продуманий і ландшафт території.

А ось і арт-галерея «Світлиця». Заходиш й опиняєшся у зовсім іншому світі. Там — турбота про бізнес, розв’язання назрілих проблем. Тут — світ духовний. Живопис, різноманітні скульптури, колекції українських костюмів, антикварні предмети національного побуту створюють енергетику творчості, натхнення. Ці дві половинки (практична і духовна), урівноважуючи одна одну, забезпечують внутрішню гармонію людини. Так було задумано. Таке відчуття посилюється при огляді дивовижного навколишнього ландшафту.

Олена Козьміна — співзасновниця Благодійного фонду ім. Олексія Ставніцера (покійного чоловіка), патронує дитячий центр творчості села Визирка, підтримує розвиток кінного спорту. А ще вона постійно тримає руку на пульсі часу, охоче ділиться набутим досвідом сімейного бізнесу з усіма зацікавленими.

Село, де хочеться жити

Хоч ми вже й відчули, образно кажучи, смак найліпших визирських родзинок під назвами «Трансінвестсервіс» та еко-ферма «Ластівка», було цікаво: а яке воно, саме село Визирка? Тож вирушили туди.

Дорогою, поприпадавши до вікон маршрутки, уважно розглядали місцеві краєвиди. Голова Визирської сільської ради Валерій Стоілакі, який супроводжував делегацію із самого початку подорожі, з готовністю відповідав на всі запитання журналістів. Підчас такої своєрідної пресконференції з’ясувалося, що Визирська ОТГ утворилася у червні минулого року і до неї увійшли Визирська, Першотравнева та Любопільська сільські ради із населенням 7532 особи. Процес був нелегким. Деякі села вагалися, не знаючи, до якої ОТГ приєднатися. Але зрештою визначилися. Нині у складі Визирської ОТГ 11 сіл. Люди не шкодують, що зробили такий вибір. Жителям громади надаються послуги з безкоштовного вивезення сміття, курсує безоплатний маршрутний автобус.

— А ось тут, — показує голова ліворуч за рухом маршрутки, — через рів ми прокладемо пішохідний міст. Внизу ж, використавши ландшафт, облаштуємо паркову зону…

Несподівано розповідь голови переривають звуки музики. Це на центральній площі Визирки, куди ми під’їжджали, гостей, тобто нас, зустрічав духовий оркестр «Визирські сурми» (до речі, один з кращих в Україні). Було приємно. У відповідь журналісти, заохочені запальною музикою та прохолодою від фонтану, пустилися в танок, що, судячи із радісних посмішок, музикантам теж дуже сподобалося.

Розмова продовжилася у будинку культури, де свою майстерність продемонстрував вокальний ансамбль «Визирчанка». Валерій Стоілакі поділився планами на майбутнє. А у спілкуванні із визирчанами ми дізналися, що вони люблять своє село. І є за що. Тут не стоїть питання, як у багатьох селах, про закриття школи чи дитсадка. Навпаки, кажуть, школу потрібно розширювати, збільшувати кількість місць у дитячому закладі. Кожен житель може знайти роботу. У Визирці числиться лише один безробітний, і той, швидше за все, тут тільки прописаний, бо його особисто ніхто не знає.

Хотілося подовше затриматися у Визирці — щоб побачити вечірні освітлені вулиці, поспілкуватися з юнаками та дівчатами, за наполегливим проханням яких у селі будуватиметься сучасний спортивний комплекс. Але час підганяв. Нас чекали у Першотравневому НВК.

«ПростоСвіт» — простір для креативу

Вчителі, як відомо, — народ законослухняний, який дотримується усіх правил і вимог. То й не дивно, що у Першотравневому навчально-виховному комплексі «ЗОШ І—ІІІ ступенів — ліцей» нас зустрічали не з оркестром та піснями, а медсестра у білому халаті, масці та рукавичках і з інфрачервоним термометром у руці. Це правильно. Адже тут навчаються діти. І хоч навчальний процес уже закінчився й у всіх температура була у нормі, директор закладу Тетяна Казак та завідувачка навчальної частини Наталія Кириченко провели нашу делегацію у шкільне приміщення не через центральний, а через запасний вхід — береженого, як кажуть, і Бог береже.

Тут навчаються 620 дітей, з яких 138 привозять з інших населених пунктів. Для цього НВК має три комфортні автобуси, за кожним з яких закріплені свій маршрут і водій. І для дітей, і для батьків це дуже зручно.

Перлиною освітнього закладу є хаб «ПростоСвіт», обладнаний за всіма сучасними вимогами. Це простір не тільки у фізичному розумінні слова. Це простір для навчання, для нового мислення, продукування нестандартних ідей. Своїм спрямуванням і можливостями хаб дає змогу реалізуватися усім.

З дітками 3—5 років проводять розвиваючі заняття. З ними працює вчитель початкових класів, який допомагає малечі призвичаїтися до нових умов, адаптуватися у соціумі. Знаходять педагоги теми за інтересами і для учнів початкових класів. До речі, малюки у післяобідню пору можуть поспати. Мабуть, їм сняться гарні, кольорові сни…

Цікавим є проект «Діти — дітям». Скажімо, учень 9-го класу сам організував для своїх друзів курси з комп’ютерних технологій. Згодом до нього потягнулася вся школа. Причому, ці заняття ніхто не контролює. Діти все роблять самі, допомагаючи одне одному.

У навчальному закладі працює психологічна служба. Відстежуючи взаємини учнів у колективі, вона застерігає прояви булінгу. Безсумнівно, це також зіграло важливу роль у тому, що шкільний колектив монолітний, згуртований, дружний.

Нікого не дивує і те, що до НВК щоразу поспішає і старше покоління — щоб навчитися володіти комп’ютером, самостійно проплатити комунальні послуги. Школа — це гордість села.

Навчаються і вчителі. Вони створили «проблемні лабораторії», напрацювали методику роботи нової української школи. Відвідуючи семінари та підвищуючи свій кваліфікаційний рівень на курсах при Одеській академії безперервної освіти, вдумливо підійшли до формування теоретичних основ дистанційного навчання. Тому до Першотравневого НВК з’їжджаються педагоги всього району — щоб перейняти досвід, почерпнути щось новеньке.

За запитаннями та відповідями, уважним спостереженням за тим, що з’являлося на екрані на підтвердження почутого, й не помітили, як сплинув час.

…А без музики у Першотравневому все ж таки не обійшлося. Прямо на вході у будинок культури, куди приїхали після відвідин школи, делегацію привітав народний колектив «Джерело». Він співав з таким запалом, з таким натхненням, що відразу стало зрозумілим: артисти засумували за сценою, за глядачами (бо ж карантин) і тепер виливали у піснях усю накопичену енергію.

Сама будівля культурного закладу теж справила найкраще враження. З’ясувалося, що цьогоріч її відремонтували зовні, на черзі — внутрішні роботи. Відразу привернула увагу глядацька зала. Велика за розмірами, гарно оздоблена (і це до ремонту), вона може конкурувати не з однією залою міського будинку культури.

Залишаючи Визирську ОТГ, ми пообіцяли, що згодом обов’язково повернемося. Бо дуже цього хочеться…

* * *

У маршрутці, якою здійснювали свої переїзди, — комфортно. Кондиціонер, м’які крісла із підставкою для ніг допомагали розслабитися. До того ж, ще й просторо, бо нас лише дванадцятеро. Доповнював атмосферу зручності і пан Ярослав, ввічливий, галантний водій, який добре знав маршрут і професійно виконував свої обов’язки. А харків’янка Людмила Доля та одеситка Юлія Сибір, супроводжуючи наш прес-тур, подбали, аби журналісти могли відпочити в готелі, не були голодні. Скажете, незначні деталі? Та ні. Це теж одна з ознак цивілізованості суспільства, європейського способу життя. У таких умовах не стомлюєшся. Маєш можливість спокійно поміркувати, зробити висновки. Та про це потім, бо попереду — нові враження.