Ще донедавна головною подією у «великій політиці» нинішнього вересня вважалася 75-а річниця заснування Організації Об’єднаних Націй і сесія Генеральної Асамблеї ООН, присвячена цій події. Але ювілейна сесія почалася — і нічого цікавого не відбулося. Винуватицею тут, якоюсь мірою, стала пандемія коронавірусу.

РЕФОРМА ООН, СКОРІШ ЗА ВСЕ, НЕ МОЖЛИВА

Через страх заразитися до Нью-Йорка не прибули керівники держав-членів ООН. Вони виступили зі своїми заздалегідь заготовленими заявами з допомогою відеозв’язку. Це унеможливлювало проведення повноцін-них дебатів, миттєвих реакцій на промови друзів та опонентів. А для когось перетворювало «виступ» з високої трибуни на можливість радити людству, що треба робити зараз і негайно.

Промова президента США на екрані тривала недовго, головним джерелом лиха був Китай, а Сполучені Штати на чолі з Тампом виглядали джерелом миру, підкріпленого силою. Про проблеми Європи, Росії й України Трамп взагалі не згадав. А щодо глобальних проблем зауважив, що політикам слід займатися своїми країнами на благо своїх громадян.

У цьому сенсі промова Трампа вигідно відрізнялася від виступів інших лідерів, у яких вчувалося бажання обігріти Всесвіт і реформувати ООН. Реформувати дощенту. Через те, що Рада Безпеки не може навести порядок у бурхливому світі, а в багатьох випадках не здатна до активних дій через право вето, яке мають постійні члена Радбезу — Росія, США, Великобританія, Франція та Китай.

У різних частинах світу зараз справді не припиняються війни, але чи повинен Радбез ООН втручатися в них і на чиєму боці — велике питання. Тільки раз в історії — у 1950 році — Об’єднаним Націям вдалося сформувати власні війська і запобігти світовій війні. Це сталося, коли радянська делегація замість того, щоб застосувати вето, вдалася до бойкоту і покинула засідання Радбезу.

Твердження, що організація Об’єднаних націй, і Рада Безпеки зокрема, під час «холодної війни» були інструментами для підтримання миру, теж докорінно неправильне. Такими інструментами була наявність ядерної зброї і приблизний паритет володіння нею у США та СРСР. ООН же та Радбез були й залишаються зручним майданчиком для переговорів. А їх резолюції застосовні, коли перемовини ведуться успішно.

Слід зауважити, що Статут ООН, конвенції та угоди, які складають міжнародне право, є законами тільки для урядів, готових їх дотримуватися. Однак таку готовність проявляють не всі. Росія, один з постійних членів Ради Безпеки, після нападу на Україну вийшла за межі правового поля і без вагань застосовує право вето, перешкоджає прийняттю рішень, за допомогою яких можна припинити війну в центрі Європи.

Позицію Росії або Китаю (які співпрацюють з агресивними авторитарними режимами і порушують права людини у себе вдома) змінити шляхом умовлянь чи красивих промов неможливо. Тому виступи лідерів цивілізованих країн на ювілейній сесії Генеральної Асамблеї ООН сміливо можна пропустити повз вуха. Як, до речі, і гарну промову англійською мовою президента нашої країни Володимира Зеленського. На світову полі-тику вона вплине набагато менше, ніж відео, як над Києвом і Чорним морем пролітають американські важкі бомбардувальники Б-52.

ПРАВО НА СВАВІЛЛЯ

Однією з подій тижня, що минає, стала підготовлена потай і не оголошена заздалегідь інавгурація Олександра Лукашенка, який вважає себе обраним президентом. Подію цю очі-кували і в очікуваннях не помилилися. Зачищені від перехожих вулиці, що ведуть до президентського палацу, кам’яні обличчя присутніх на церемонії чиновників і депутатів, затримання більше двох сотень протестувальників... усе, як зазвичай.

Як довго протримається це «зазвичай» не — знає ніхто. Навіть Олександр Григорович. А здогадується одна людина — Путін. Розбурхана Білорусь — невбитий козир у грі Кремля із Заходом. Причому, гра ще не почалася. Чим менше країн визнають Луку чинним президентом, чим менше урядів погодяться зі статус-кво у Білорусі, тим більше шансів у фюрера «всія Русі» очолити не паперову, а реальну союзну державу.

Із спільною армією та підпорядкованими Москві силовиками. Із спільною економікою та полем для грабіжницької приватизації. Із спільними фінансами та спільною валютою. І, ви будете сміятися, зі спільною системною опозицією. Нею стане частина протестувальників, які визнають, що Путін — «мудрий керівник». Інша частина з вулиць білоруських міст зникне. Не питайте, куди. Місця багато. Союзна держава простягнеться на схід до Магадану. Лукашенко при цьому залишиться президентом.

В Об’єднаних Націях, в ОБСЄ і скрізь, де належить, представники Білорусі голосуватимуть і, чим чорт не жартує, стануть коли-небудь членами Ради Безпеки, опонентами Заходу і надій-ними партнерами Росії у всьому, що стосується міжнародного права. На якій-небудь сесії Генеральної Асамблеї ООН Лукашенко, можливо, виголосить промову. І ніхто в залі не згадає, як у Мінську силовики били і калічили сотні людей.

Не згадає. Бо небажання віддавати верховну владу, утримувати її будь-якими методами і за будь-яку ціну поширюється в світі, як зараза. Ця хвороба перепливла океан. Вона торкнулася одного з найміцніших демократичних інститутів — інституту верховної влади у Сполучених Штатах. Якихось кілька днів тому Дональд Трамп відмовився дати гарантії, що в разі програшу на виборах передасть владу мирно.

Голосування поштою, яке проводять на президентських виборах у деяких штатах, він назвав катастрофою і заявив, що «ніякої передачі влади не буде. Буде її продовження». Претендент на пост президента США Джозеф Байден зауважив, що в такому випадку Білий Дім від Дональда Трампа звільнять військові. Однак військові ніколи не опинялися в такій ситуації і невідомо, як себе поведуть.

Один із знайомих, що живуть у США, вперше за багато років упевнений: президентські вибори без потрясінь не обійдуться. І невесело зауважив: може, краще палицями? Як у Мінську. Я зі знайомим категорично не згоден. Голосувати і протестувати завжди і скрізь краще поштою.