З кінця минулого століття вважали, що розпад світових імперій — процес незворотний і закономірний. Такий же, як і близька перемога ліберальних демократій у всьому світі. Перевірити це не можна, але передбачення в книжці Френсіса Фукуями «Кінець історії і остання людина» на читачів діють гіпнотично. Діють відтоді, як упав комуністичний режим у СРСР і закінчилася «холодна війна».

ІМПЕРІАЛІСТИЧНИЙ РЕНЕСАНС

Торжество ліберальної демократії в усьому світі відсувається надовго і чим закінчиться — не відомо. Але сюжет, пов’язаний з розпадом світових імперій, розгортається на наших очах. І не в тому напрямку, як раніше припускали. До двох основних центрів боротьби за владу і вплив на глобусі (США та Китай) от-от додасться третій і, можливо, четвертий. Ідеться про дві колишні імперії, які, не гребуючи нічим, намагаються «встати з колін», наступаючи на інтереси всіх, хто довкруж, у тому числі й на інтереси одне одного.

Про спроби путінського режиму відновити в якихось формах Радянський Союз написано багато. У короткому огляді розвивати цю тему нема сенсу. Менше відомо про спроби режиму турецького президента Ердогана частково відновити Османську імперію, що впала в результаті поразки в Першій світовій війні. Турецька Республіка на чолі з президентом Мустафою Кемалем (Ататюрком), що прийшла в 1922 році на зміну мусульманській монархії, була світською державою, орієнтованою на Європу.

Опорою світської держави стали військові, які в різні роки по-різному (аж до участі в державних переворотах) протистояли архаїчній релігійній провінції з її прагненням повернути назад історію країни. Втім, військові перешкоджали і розвитку парламентських форм демократії в Туреччині, підозрюючи, що європеїзоване населення великих міст не здатне впоратися з консервативною провінцією.

Нинішній президент Туреччини Реджеп Ердоган, лідер Партії справедливості і розвитку (із сильною мусульманською складовою) після спроби чергового військового перевороту зумів приборкати опонентів і переобрався на пост президента, створивши своєрідний гібрид релігійної ідеології, відносно вільної економіки та претензій на будівництво «тюркського світу».

Захищаючи інтереси «тюркського світу», Ердоган на геополітичному полі, певна річ, не міг обійти претензії на панування «світу радянського». Або «росій-ського», як його прийнято тепер називати. А нинішня війна Вірменії та Азербайджану стала полем битви двох колишніх імперій. Де життя людей, міжнародні правові норми і навіть правила ведення війни ніякого значення не мають.

Реджеп Ердоган беззастережно підтримує і збирається відкрито підтримувати Азербайджан. Направлятиме туди своє озброєння і військових. Володимир Путін те ж саме робитиме у Вірменії, незважаючи на розбіжності з президентом Ніколом Пашиняном. Але в Кремлі, швидше за все, не порвуть і зв’язків з Ільхамом Алієвим, поставляючи Азербайджану запчастини для проданого туди російського озброєння. Бізнес є бізнес. А в разі звинувачень з боку світової спільноти в дворушництві Москва включить знайому кнопку «настамнет».

Втім, світова спільнота, скільки б людей у Вірменії та Азербайджані не загинуло, обмежиться висловлюваннями занепокоєння, закликами припинити війну і жити дружно. Нам в Україні це добре знайоме.

МІСЦЕВИЙ БІЙ НА СТРАТЕГІЧНОМУ НАПРЯМКУ

Якщо сучасний Захід розглядати як імперію, нехай не єдину, але таку, що в політиці та економіці грає за спільними правилами, то Україна вже шість з половиною років існує на такому ж розломі світів, як Вірменія та Азербайджан. У нас є свій «Нагірний Карабах» — Крим і Донбас. Є залежність від зовнішніх сил. Є травма — полеглі, біженці та зниклі безвісти. Є рани, що кровоточать, не заживають.

Ще одна схожість — фактично віддані на відкуп посередникам українські «Мінські угоди» і вірмено-азербайджанське перемир’я, спостереження за яким ось уже вісімнадцять років веде «Мінська група ОБСЄ» у складі одинадцяти країн, включаючи Росію, США та нейтральні держави Європи. Як Азербайджан вважає Нагірний Карабах територією, окупованою Вірменією, так Україна вважає окупованими території, захоплені Росією в 2014-у.

Більше того, позиції Києва і Баку щодо іноземної окупації не тільки офіційні, а й упродовж багатьох років є основою зовнішньої та внутрішньої політики двох держав. Вони не підлягають перегляду. Тобто в обох випадках предметом переговорів (з посередниками чи без) є припинення бойових дій, обмін полоненими і загиблими. В окремих випадках — інші гуманітарні проблеми. В Україні і в Азербайджані, мабуть, не знайдеться представника влади, готового піти на поступки або на пом’якшення публічної риторики в цьому питанні.

А ще слід відзначити, що у внутрішній політиці України після окупації Криму і частини Донбасу Росією змістився настрій суспільства у бік центру і заходу. Цього не було з початку незалежності. Звільнення захоплених територій неминуче додасть нам мільйони проросій-ськи налаштованих виборців і, можливо, змінить політичну орі-єнтацію країни загалом. Зрозуміло, в який бік. І з огляду хоча б на це, тим, хто зараз при владі, поспішати з поверненням Криму і частини Донбасу в Україну не варто.

В Азербайджані подібної проблеми і подібних побоювань не існує. Спроби повернути Нагірний Карабах силовим шляхом не припиняться. Але не припиняться і спроби Росії підтримувати полум’я війни і воювати на стратегічному напрямку з Туреччиною чужими руками. Південний Кавказ для цього — ідеальне поле битви. З можливістю перекрити постачання газу і нафти з Прикаспію в Європу, обминаючи російські трубопроводи. З можливістю виключити транзит товарів коротким шляхом зі Сходу через Кавказ до Туреччини, а потім — до Європи.

Нема сумніву, що дві колишні, а, можливо, майбутні імперії невдовзі зіштовхнуться безпосередньо. А дві війни, сирійська і кавказька, стануть підготовкою до масштабного зіткнення.

Україні, у будь-якому разі, від цього зіткнення треба триматися якнайдалі.