Подумаєш, одна книга! Та ж заборону на поширення книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» легко обійти. «Літературна справа» ще й послужить книжці рекламою. Це видання придбають люди, які багато років нічого не читали. Не знали, що існував чудовий поет, закатований в радянському концтаборі…

ДО ЧОГО ПРИЗВОДИТЬ ЛОГІКА ЗАБОРОНИ

Так або приблизно так кілька моїх знайомих коментували рішення Дарницького суду, яким частково задоволено позов Віктора Медведчука до автора і видавництва «про захист особистих немайнових прав шляхом визнання інформації недостовірною і заборони поширення інформації».

Не посилаючись на тих, хто має іншу точку зору (а серед них — парламентський Комітет з питань свободи слова та Офіс президента, який опублікував офіційну заяву), варто відзначити дві обставини.

Книга «Справа Василя Стуса» є збірником документів, що висвітлюють судовий процес, де Віктор Медведчук виступав у ролі державного адвоката. Він — не персонаж книжки, а документально підтверджений учасник процесу.

Нечисленні і короткі оцінки діяльності Віктора Медведчука в цьому процесі не можуть бути предметом судового розгляду, оскільки є не інформацією (достовірною або недостовірною), а думкою автора видання. Тобто 19 жовтня 2020 року Дарницький суд під головуванням судді Заставенко взяв на себе повноваження органу цензури, що прямо суперечить Конституції України.

Зауважу, що громадська думка в Україні давно і практично одноголосно визначила роль Медведчука в «процесі Стуса» як роль нав’язаного «органами» адвоката, який фактично виступав на боці обвинувачення. Тобто причетного до засудження поета і до передчасної його смерті в радянському концентраційному таборі. Таку думку не може спростувати жоден суд.

На цьому можна було б зупинитися, але в даному випадку має значення прецедент. Як камінчик з гори, що спричиняє лавину, найближчим часом можуть посипатися судові заборони на поширення книг, статей і постів у мережі на задоволення позовів не згодних з оприлюдненням документів і пов’язаних з оприлюдненням коментарів. Причепитися можна до будь-якої неточності, описки, відсутності чи присутності лапок тощо.

Ми свідки того, як за допомогою абсурдного законодавства і сумнівних судових рішень упродовж декількох років російську періодичну пресу, а в окремих випадках — авторів книг і книговидавців, навчили «любіть родіну» і заборонили «перепісивать історію». Ще недавно думали, що в демократичній Україні таке неможливе.

Ще і як можливе! Тільки можливості інші. Не за допомогою сили чекістів, а за допомогою грошей українських олігархів та російських «братів». Напередодні виборів до органів місцевого самоврядування в Україні центральні телеканали буквально окупували прихильники вже згаданого Медведчука та його промосковської партії. Підеш від телевізора в мережу — і на «Эхо Москвы» також висить їх реклама. В умовах війни така пропаганда завдає нам великої шкоди. Треба шукати і знаходити їй протиотруту. Але, захищаючи країну і народ, не можна забороняти книг. Цензура завдасть Україні ще більшої шкоди.

ХТО ПРИЙДЕ

НА ЗМІНУ «ЗЕЛЕНИМ»?

У фантастичній повісті «Важко бути богом» Стругацькі помітили, що після перемоги «сірих» їм на зміну зазвичай приходять «чорні». У нас процес схожий, тільки кольори інші. На зміну «зеленим», які перемогли країну півтора роки тому, з великою імовірністю попервах прийде союз прихильників миру за будь-яку ціну і міцних господарників. Під умовною назвою «Яка різниця?». У цьому союзі не буде ідеології, не буде чіткої орієнтації по компасу «схід-захід», але, слід сподіватися, на якийсь час залишиться пам’ять про незалежну Україну.

Проміжний етап, однак, триватиме недовго. Нашим дітям і онукам так чи інакше доведеться згадати, що відбувалося на Майдані в 2013—2014 роках. І стати на якийсь бік барикад. Зробити важкий вибір. Такий вибір, звісно, можна зробити і зараз, 25 жовтня. Не на площі, не на фронті, а біля виборчих урн. Але дезорієнтація населення в період правління Зеленського зайшла так далеко, в такій павутині застрягли партії і полі-тичні лідери України, що навіть за допомогою податкових декларацій не розібратися, хто якого кольору. І хто як поведеться тоді, коли Батьківщину доведеться захищати особисто.

Не приховую, працюючи над оглядом, хотілося в прогнозі спертися на твердий ґрунт, почути, як керівники держави бачать найближчі завдання і перспективи розвитку України. Про це в кінці року зазвичай говорять цифри бюджету. Але, всупереч регламенту Верховної Ради, 20 жовтня до зали під куполом бюджет не надійшов. Напередодні через відсутність кворуму профільний комітет не прийняв відповідного рішення.

Депутатам, втім, нудьгувати не довелося. Шостому Президентові країни здалося замало в рекламних цілях організувати «всеукраїнське опитування». За п’ять днів до голосування на місцевих виборах він вирішив за необхідне виступити перед депутатами із запізнілим щорічним посланням. У посланні, як і слід було очікувати, не містилося нічого, крім намірів і декларацій. «Закон про народовладдя», як вирішення проблем корупції, нічого, крім скепсису, не викликає. Голосування онлайн на виборах президента країни — коли ще буде і чи буде взагалі?

«Не допущу скорочення витрат на армію» і «безвізовому режиму нічого не загрожує» ми чули вже тисячу разів і стільки ж разів цим заявам не вірили. У парламентській фракції «Слуги народу» про скорочення витрат і чисельності Збройних Сил говорять постійно, а країни Європейського Союзу (з візами чи без) через спалах коронавірусу закрили кордони для українців. Пошуки платформи для обговорення деокупації Криму, певна річ, завдання важливе, але це завдання, всі розуміють, Зеленському не вирішити.

Здавалося б, у щорічному посланні глави держави до парламенту ні на чому конкретному не можна зупинитися. Аж ні. У ньому є два слова: «Де посадки?». Президент, виявляється, всі наради з керівниками правоохоронних органів починає цими словами. Півтора року (уявляєте?) він радиться. А досі не зрозумів, у якій країні живе і з ким має справу.