«Оригінальна графіка. Скульптура. Традиції модернізму. Одеська естетика» — під такою розгорнутою і багатообіцяючою назвою 13 жовтня у Літературному музеї відкрилася ретроспектива абстрактного мистецтва, що охоплює півстолітні часові рамки. Унікальність виставки у тому, що вона поєднує чотири творчі генерації одеських митців (часом не стільки вікові, скільки еволюційні), які віддають перевагу абстрактним формам і мінімалістичному способу вираження. Експозиція фактично виключає фігуратив, що робить її цілісною і дозволяє зосередити увагу саме на феномені абстракціонізму — мислення і вираження у його еволюції через індивідуальну практику.

У виставці взяли участь відомі сучасні майстри, стрижень якої складає група «Мамай». Представлена також творчість Люди Ястреб (1945 — 1980) — однієї з лідерів «другого одеського авангарду», яка, власне, свого часу і дала новій, антагоністичній до офіційного мистецтва, художній течії назву «нонконформізм». Сьогодні, зрозуміло, це вже не авангард, а хрестоматійний модернізм — одна з яскравих форм образотворчого вираження, яка співіснує з реалістичним мистецтвом, постмодернізмом та іншими «ізмами». Персональний склад учасників: Валерій Басанець, Віктор Маринюк, Володимир Стрельников (Німеччина), Олександр Стовбур (1943 — 2019), Сергій Савченко, Василь Сад, Світлана Юсим, Віктор Ігнатьєв — перша і друга генерації; Лука Басанець, Оксана Здоровецька, Тетяна Маслова, Степан Рябченко, Денис Савченко (Австрія), Анастасія Худолій — третя і четверта. Як бачимо, четверо молодших учасників уже належать до художніх династій.

Концепцію виставки озвучив її куратор й учасник Сергій Савченко: «Ми запросили художників, які десь із середини 1970-х сформували нову естетику, а також молодих мистців, а це, фактично, чотири генерації. Ця обставина говорить на користь того, що традиції кінця 1960-х — 1970-х років уже закріплені в нових поколіннях. У цьому ідея виставки, а концепція — оригінальна графіка, яку, на мою думку, Одеса прищепила Україні. Ми знаємо багато прикладів малювання змішаною технікою, але затвердити нову естетику, новий, самодостатній вид творчості як авторський жест в оригінальній графіці вдалося саме цій групі художників, до якої я також належу. Ми ставили за мету показати творчість тих, хто зараз активно працює, в тому числі митців старшого поколін-ня, які є стовпами цієї естетики. Доля звела мене спершу зі Стрельниковим, пізніше — з Маринюком, а потім ми вже стали групою. Наголошую, експозицію складають твори абстрактні, бо навіть «голівки» Маринюка носять досить умовний характер».

Можливо, тому ми не побачили пластику Миколи Степанова, у якого модерністське мислення органічно поєднане з фігуративним мистецтвом. Скульптура займає незначне місце, однак вигідно акцентована у виставковому просторі. Це компактна група, яка тяжіє до архаїчних геометричних та аморфних форм: торжествують вертикалі розфарбованих, вкритих знаками дерев’яних стовпчиків із чергуванням овальних та ромбічних елементів у Сергія Савченка (що символізують, на мою думку, поступальність розвитку і безкінечність). Вони сусідять із зразком серії «носатих» голівок Віктора Маринюка — як на мене, своєрідна мініатюрна лірична репліка на ідолів острова Пасхи. Поряд — монолітні антропоморфні форми Валерія Басанця, ніби ремінісценція на святилище Стоунхенджа.

Перше враження від експозиції — багато світла та домінація простору, і це величини не стільки фізичні, скільки образно-смислові. Світло і простір перетворюють середовище, надають йому нових смислів і гармонії. Діє ясна асоціативна форма, породжена плямою і лінією. У кожному конкретному випадку ці найпростіші складові композиції індивідуально вмотивовані. Це — художній жест автора: зовні статичні, але наділені внутрішньою експресією, навіть драматизмом, майже монохромні у кольорі прямокутники Оксани Здоровецької, утворені ущільненим плетивом ліній і ніби спонтанних плям; медитативні, «плаваючі» чи такі, що колишуться у світлоносному середовищі як клітинні органі-зми, прості форми Сергія Савченка; це й «гра у безкінечність» ірраціонально трактованого простору і рухливих геометричних мікроформ у комп’ютерній графіці Степана Рябченка. Ще одна учасниця проєкту, Анастасія Худолій, також захоплюється експериментами у цьому відносно новому виді творчості, суміжному з дизайном і тепер вже «офіційно» визнаному.

З митців нової генерації приємно вразила своєю вітіюватою, вишуканою і виваженою абстракцією, наближеною до органічних форм, Тетяна Маслова. Побудовані на домінанті чорних форм стабільно перебувають у сфері депресивного чи меланхолійного роботи Віктора Ігнатьєва. Зовсім інше образне навантаження чорного у Дениса Савченка, який обережно вводить його у золотисто-коричневу, теплу гамму геометричних чи хвилястих форм. У його композиціях — відчуття рівноваги і спокою. Денис може бути різним, є у нього і предметні, монументальні композиції з панорамним поглядом на світ, які поза концепцією цієї виставки.

Примарний, зникаючий у темряві світ абсурдних, інертних форм з неспішним рухом у «нікуди», що утворюють «закономірний хаос», бачимо на «космогонічних» і медитативних композиціях Світлани Юсим («Вільний лет» та ін.). Хоча творчий імпульс авторка могла отримати від споглядання цілком реального явища, наприклад, зсуву схилу тощо.

Не вдаючись до вичерпної характеристики всіх творів, що вибудували експозиційний ряд виставки, обмежуся містким і багатозначним поняттям: вони — екзистенційні. Це приклад існування людської свідомості поза фізичним світом на грані небуття… Можливо, позитивіст, практично націлена людина назве це театром абсурду, а спробу пояснити ірраціональне — іронією чи розвагою. Як знати, адже мистецтво — це, перш за все, гра, створення вільного від догм паралельного середовища.