«А ти знаєш, що таке війна, брате? Ні, це не романтичні історії кохання, про які ми всі мріємо. Це кров, що ллється рікою, це плач і відчай невинних людей. Війна — це діти без кінцівок, у яких на обличчі питання «за що?».

Так хвилююче і сильно про війну може написати тільки той, хто там був, пережив, зазнав фізичного й душевного болю.

Молодий автор з Івано-Франківщини Борис Гошко у свої двадцять два пізнав, що таке війна і як вона змінює людину, робить її не по роках старшою. Ті, хто побував під обстрілами, вже ніколи не будуть такими, якими були до того.

З перших сторінок роману «Тил» емоції переповнюють і вже не відпускають до останніх рядків. Здивування, гордість, сором, злість, любов, віра — все це поєдналося в цьому творі. Сльози котяться з очей самовільно, і їх не можливо зупинити, бо людські втрати — це завжди невимовний біль.

«Тил» — це філософсько-психологічний роман, роман-рефлексія, своєрідний щоденник воїна. Протягом усього твору головний герой Денис, який пішов добровольцем на війну, описує все, що з ним відбувалося в тилу і на передовій.

Борис Гошко оповідає хвилююче, щиро, відверто. Адже він сам учасник війни на сході України 2014—2015 років. З перших днів був у зоні проведення бойо-вих дій. Брав участь у боях за Дебальцеве. Щирість — одна з головних рис автора, яка приваблює читача і робить його ближчим до зображуваних подій, надає довіри кожному слову.

Читач разом з героєм переживає все, що відбувається в тилу і в місцях воєнних дій. Він захоплюється мужністю хлопців: «Я пишаюсь нашим військом. Цікаво, у якій країні прості цивільні люди полишать все і підуть воювати? Воювати без навчань, досвіду і навіть без звичайних засобів захисту?». Безкорисливий вчинок солдата, який за власні кошти купує тепловізор, викликає гордість. Справжня дружба та кохання теж тут є.

Роман приваблює своєю правдивістю. Автор не приховує і того, що «на війні заробляють на всьому — від солярки до різання рельсів — та економлять на солдатах і продають речі від волонтерів». А «сотні, а може, й тисячі захисників народу України, котрі на війні стали інвалідами, залишилися наодинці зі своїми проблемами».

Головний герой є воїном-філософом, він постійно намагається все побачене переосмислити, проаналізувати. В його роздумах народжуються глибокі думки, які стають афористичними: «Альтруїстичні вчинки завжди в тіні, а фальшиві — на показі», «Парадоксально, але саме той, хто воює, найдужче серед усіх прагне миру», «Нам час міняти систему кількості, якнебусті, когопопалості», «Боятися — це нормально, страх рятує нам життя», «Війна — це така штука, де навіть жодного разу не стрельнувши, людина все одно стає вбивцею», «Люди знають лиш про великі трагедії, про малі чомусь мовчать»…

Чи не найбільше хвилює автора збайдужіння та звикання до втрат: «Люди вже звикли до такого, і коли чують у новинах про кілька загиблих солдатів, вони, зітхаючи, переключають канал й забувають почуте. А для когось той нещасний — це син, чоловік, тато…».

Війна змінила кожного, хто воював. Хтось втратив здоровий глузд, хтось за місяць посивів, хтось почав пити, а хтось навпаки — кинув.

Зі слів письменника ми бачимо війну без прикрас: бліндажі, окопи, горілка, жуки, миші, дизентирія, нестача води на передовій, постріли, кров, епілепсія, повії… Та найстрашніше — це людські втрати.

Найбільш болючими є роздуми про друга: «Я лежав у ліжку, а Вітя десь на брудному столі у морзі. Я дихав свіжим повітрям, а він… він не дихав, люди!». На порохоні товариша «вздовж дороги люди стояли на колінах, а на землі лежали сотні запалених лампадок».

Почуття безмежного болю відчуваєш разом із головним героєм Денисом, коли йому відірвало праву ногу: «Всередині все пекло, я почувався жалюгідно, і сльози лились самовільно».

Читаючи роман «Тил», згадуєш твори Ернеста Гемінгвея та Еріха Марії Ремарка. Вони теж пережили жахіття і писали про «втрачене покоління». Так називали людей, які пройшли крізь випробування війни і втратили не лише здоров’я, а й віру в життя і в майбутнє. Біль і душевне сум’яття переповнювало героїв їхніх творів. У романі Еріха Марії Ремарка «На західному фронті без змін» один з них каже: «Війна зробила нас нікчемними людьми. Ми більше не молодь» . Подіб-не і в героїв книжки Бориса Гошка: «…мені двадцять років, а мислю наче в шістдесят».

Одна з глибоких думок звучить в уривку: «…я на хвилину зупинився й подивився вперед — туди, де ще півтора роки тому була Україна, а зараз невизнана республіка ДНР. Як таке могло статися? Хто за це має відповісти? Народ чи влада? Народ вітав і просив росіян, щоб врятували від ненажерливих бандерівців; влада, в свою чергу, була засліплена президентськими виборами…».

Так, нам є над чим замислитися і чого вчитися. Ми маємо бути об’єктивними, щоб бачити свої плюси і мінуси. Лише тоді зможемо рухатися вперед. Нам треба вміти говорити правду й відчувати спільну біду. Як писав Іван Франко: «Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

«Тил» — це один із найбільш хвилюючих та емоційно глибоких романів сьогодення, це ще одна сторінка історії України XXI cтоліття.

Водночас тил — це всі ми. Поки наші захисники борються на сході за територіальну цілісність України, ми мусимо берегти духовність і культуру на мирній території. Зробити все, щоб здійснився сон, описаний у книжці Бориса Гошка: «У майбутньому немає війни, народ щасливий, живе у своїй країні, де все гаразд. Заробітчани повернулися на Батьківщину, бо у нас краще. Ніхто не знає прізвищ політиків, бо вони наскільки добре виконують свою роботу, що про них перестали говорити».