«Щастя можна знайти навіть у темні часи, якщо не забувати звертатися до світла», казав професор Дамблдор Гаррі Поттеру. Коли мені бракує світла, я йду до заступника директора Інституту соціології НАН України Євгена Головахи. Відомий соціолог із багатолітнім стажем, філософ і психолог завжди добре знає середню температуру по українській палаті. Але дивним чином його точні діагнози ніколи не лунають як смертні вироки, залишаючи місце надії, що важко, повільно, задкуючи, ми все-таки рухаємося вперед. Головне — не здаватися й не опускати рук хай нечисленній, але все ще наявній у нас інтелектуальній еліті. І в це дуже хочеться вірити.

Із Євгеном Головахою ми говорили про мету оголошеного президентом Зеленським всеукраїнського опитування в день виборів, про сьогодення і майбутнє української та світової демократії, а також про те, чому більшість українців продовжують безтурботно ставитися до пандемії коронавірусу.

— Євгене Івановичу, президент Зеленський зініціював опитування у день виборів. Наскільки коректно складені і, взагалі, наскільки показові оголошені запитання? І яка мета, на ваш погляд?

— Мені здається, що це, взагалі-то, такий собі експромт, який не має під собою серйозної методологічної і змістової бази, як кажуть академічні фахівці. Питання суміщення виборів та всенародних опитувань складне і в різних країнах вирішується по-різному. Десь це заборонено, оскільки є підозри, що всілякі опитування можуть вплинути на результати виборів. Наскільки це правомочне в нас, мають відповісти правники. Але навіть якщо вони нічого негідного в цьому не знайдуть, то, перш ніж виходити з такою гучною заявою, думаю, годилося б проконсультуватися з соціологами як професіоналами в цій галузі.

По-перше. Зміст кожного запитання, винесеного на всенародне опитування, яке хоч і не має законодавчої сили, але має моральну, повинен ретельно обговорюватися. Перше ж запитання, озвучене президентом, викликає в мене сумніви, оскільки містить очевидну відповідь. У бідних країнах, які мають досвід тоталітарного правління і все ще перебувають у посттоталітарній стадії, у яких люди живуть дуже важко, вітатимуться будь-які форми жорстких покарань.

Запитання про довічне ув’язнення дуже дивне. В усьому світі така форма покарання практикується тільки за жорстокі, насильницькі злочини. Хоч би якими страшними були корупціонери, в нас просто забракне місць ув’язнення, аби всіх їх ізолювати від суспільства. Не робити цього після таких заяв — означає виставити себе на посміховисько. А якщо робити, то на місця ув’язнення для корупціонерів треба перетворити багато державних установ. Довічне ув’язнення — це особливі умови, що потребують від держави величезних витрат.

По-друге. Всі запитання дуже складні. Наприклад, про використання для медичних потреб канабісу. Більшість населення просто не знає, що таке канабіс. Якби людей запитали про легкий наркотик або марихуану, вони б зрозуміли і схильні були б відповісти «ні», бо в наших людей дуже насторожене ставлення до будь-яких наркотиків. Коли ж замість зрозумілих більшості людей слів використовуються медичні терміни, то це може пройти. Коли люди не цілком розуміють, про що мова, вони часто схильні відповідати «так», аби не показати свою некомпетентність. Про це неодноразово говорив Володимир Паніотто (доктор філософських наук, генеральний директор Київського міжнародного інституту соці-ології, професор кафедри соціології Києво-Могилянської Академії. — Прим. «ЧН».).

І так — щодо кожного запитання. Звісно, люди висловляться за вільні економічні зони, бо не розуміють по суті, що це таке. Все це — запитання, котрі потребують знань, яких більшість не має. Ці нюанси слід обговорювати з фахівцями. Бодай для того, аби зрозуміти: що ви робите, коли пропонуєте деякі запитання для всенародного опитування.

По-третє. Ще одна серйозна проблема полягає в тому, що на кожне з цих п’яти запитань всенародного опитування (котре нібито копіює референдум, але не є таким, оскільки не має юридичних наслідків) передбачається тільки дві відповіді: «так» або «ні». Але якщо всенародне опитування проводиться, аби дізнатися громадську думку й потім на неї спиратися, то треба залишати графу «важко відповісти», як це роблять грамотні соціологи. Якщо ж така графа не вводиться, то людину підштовхують до того або іншого, найчастіше — потрібного, варіанта відповіді. У цьому можуть коренитися певні маніпуляції.

По-четверте. Якщо опитування не має юридичної сили, то навіщо це робиться? Аби спертися на громадську думку? Я стверджую: сильний політик тим і вирізняється, що не обов’язково приймає рішення в унісон зі спільнотою. Так, буває корисно й важливо прийняти рішення з урахуванням громадської думки. Але якщо це перетворити на систему, сказавши, що народ так вважає, тому я мушу так робити, — то це вже буде не представницька демократія, а пряма. А в сучасному цивілізованому суспільстві прямої демократії як способу вирішення серйозних державних проблем, практично, бути не може. Навіть у Швейцарії, де регулярно проводять референдуми, з більшості питань виборні органи приймають рішення самі.

Тому від опитувань як способу управління і практики прийняття рішень, спираючись на громадську думку, я б усе-таки відмовився. Громадська думка насамперед завжди виражається в тому, що ми обираємо представницьку і виконавчу владу. Це і є громадська думка. Громадська думка в жодному разі не повинна вважатися законом, якого зобов’язаний дотримуватися полі-тик, приймаючи рішення.

— Тобто це — демонстрація слабкості влади?

— На жаль, так. Спроба перекласти вагу ухвалення рішення на плечі тих, хто й так ледве тягне на собі дуже важкий рік у бідній країні, в якій триває війна й економіка — на межі кризи.

Можна проводити опитування, можна враховувати їх результати. Але не треба перетворювати це на імператив.

Наведу такий приклад. Згідно з нашими опитуваннями, більшість населення України підтримує смертну кару. Якби людей запитали, чи підтримують вони смертну кару для корумпованих полі-тиків, котрі довели країну до жалюгідного стану, це запитання взагалі пройшло б на ура. Уявляєте, які можна ставити запитання і які при цьому отримувати відповіді? А якщо почати так діяти, виправдовуючи це тим, що так вважає народ? Цього — колесувати, того — четвертувати, третього — повішати й так далі. З такої слабкості влади може народитися дуже небезпечна тенденція.

Я вважаю, що ми все-таки мусимо дотримуватися концепції представницької демократії. Хай мінімалістської. Це поки все, що в наших умовах можливе. Умови для розвиненої, так званої партисипативної демократії, коли люди не тільки беруть участь у виборах, а й можуть впливати на владу, контролюючи її з допомогою інструментів громадянського суспільства, в нас тільки зароджуються. Коли-небудь це станеться. І тоді від мінімалістської представницької ми перейдемо до розгорнутої розвиненої демократії. Але відступати від цієї позиції не можна. Не можна спокушатися прямою демократією, яка зароджувалася в давньогрецькому полісі і яку великий мислитель Платон називав «владою заздрісних бідняків». А не менш видатний філософ Арістотель — гіршою формою правління, котра в результаті призводить до охлократії, а та, своєю чергою, — до повного хаосу й розорення полісів. Із прямою демократією слід бути обережнішими.

У Швейцарії все набагато складніше, ніж пряма демократія. Там є всі органи представницької демократії, дуже сильні й розвинені, які вміють контролювати пряму демократію.

— Ви сказали, що в нас мінімалістська модель демократії. Останніми роками вона якось просунулася у бік розвитку?

— Безумовно. Був такий видатний учений Йозеф Шумпетер, економіст і політичний соціолог, який, до речі, тривалий час працював у Чернівецькому національному університеті. Він обґрунтував концепцію мінімалістської демократії. Її суть у тому, що є багатопартійна система, є конкуруючі політичні сили і є виборні процедури, які у відносно чесній боротьбі дозволяють виявляти переможців. Але нема масової участі в демократичних процесах. Це просто процедурна демократія. У цьому сенсі Україна позитивно відрізняється від наших сусідів — Росії та Білорусі. В Росії Чубайс придумав керовану демократію. Потім Сурков придумав суверенну — що хочемо, те з демократією й робимо. У Китаї — демократія народна. Не знаю, як називав свою демократію Лукашенко. Назви різні, але у світовій практиці визначення в них одне — імітаційні демократії.

Мінімалістська демократія в Україні — дуже важлива відмінність, яка дає надію на те, що ми справді розвиватимемося. І ми потихеньку розвиваємося. Вже з’являються громадські організації, які поступово починають контролювати державу. На відміну від 1990-х, вони стають реальними. Це — перше.

А друге — схильність до контролю над державою за 30 років в українців істотно зросла. Це можна побачити в наших моніторингах. Якщо колись можливість контролювати владу люди оцінювали на три бали з п’яти, то тепер ця цінність зросла майже на бал. Істотні зміни відбулися після 2014-го, коли люди стали розуміти, що можуть впливати на владу, і це дуже важливо. Щось у нашій країні змінюється, в цьому смислі. Але дуже повільно й непослідовно.

— Самі волонтери можливість контролювати владу оцінюють не так оптимістично.

— Звісно, в них ніякого оптимізму нема. Їх — переважна меншість. Але вони хоча б з’явилися. Років з двадцять тому в нас були тільки незаможні громадяни та правлячий стан із його обслугою. Тепер усе-таки з’явилися незадоволені волонтери.

— Чому всі modus operandi, перевірені в інших розвинених і цивілізованих країнах, після перенесення на українську територію перетворюються із засобу вирішення проблеми на ще більшу проблему? Конкурси на займання посад, наприклад, дуже скоро перестають працювати так, як планувалося з самого початку, оскільки всім хутко стає зрозуміло, як сформувати комісію, щоб результат був таким, як хочеться, а не як має бути. Чому децентралізація в нас приводить не до оптимізації сус-пільства, а до кланізації, куркульства й феодалізму? Чому ми все псуємо, на ваш погляд?

— Згадайте «Важко бути богом» братів Стругацьких. Люди зі світлого комуністичного майбутнього потрапляють у феодальне суспільство іншої планети, щоб контролювати процеси й допомагати. Скінчилося все дуже кепсько. Виявилося, що перенести у феодальне суспільство світлі комуніс-тичні ідеали неможливо.

Це в літературі так. А я вам скажу, що неможливо втілити у постфеодальному суспільстві світлі капіталістичні ідеали. У нас класичне постфеодальне суспільство. З правлячим станом, який живе за абсолютно іншими законами, ніж решта населення. Причому феодалізм у нас був реальний. У царській Росії було станове суспільство (п’ять станів), яке трансформувалося в радянський феодалізм із трьома станами. Ми досі живемо у постфеодальному суспільстві.

Проблема України ще й у тому, що це — селянська держава. Аж до 1970-х років основну частину населення становили селяни та селянські громади зі своїми традиційними відносинами, в яких центральне місце займає кум, тобто родич. Українці досі по-справжньому довіряють тільки родичам. Ну ось, правда, тепер ще — армії й волонтерам. І це добре.

Проте психологія нашого традиційного селянського суспільства, насильницьки урбанізованого в 60–70-х роках минулого століття, залишилася. Станові забобони феодального суспільства плюс патерналістські забобони традиційного селянського суспільства з кумівством як головним принципом — це дуже важкий ґрунт для проростання розвиненої демократії. Завдяки тому, що історично в нас був досвід військової, козацької демократії, ми зуміли зберегти бажання впливати на владу, змінювати її. А в Росії й Білорусі цього нема. Тож, у цьому смислі, ми, навпаки, передові. Ну, а що погано приживається — то так буде ще довго. Однак зміни поступово відбуватимуться. Так, повільно. Нинішньому поколінню у світлому капіталістичному суспільстві жити, на жаль, не доведеться.

(Далі буде).

Джерело: zn.ua.