Від початку Великої війни сучасний світ рятує не міжнародне право, не Статут Організації Об’єднаних Націй і не існування ядерних арсеналів, здатних знищити людство. З другої половини минулого століття і до останнього часу на чолі сильних і впливових держав стояли лідери з розвиненим інстинктом самозбереження.

НЕБЕЗПЕКА РІЗКИХ РУХІВ

Навіть таким безголовим полі-тикам, як Путін або Трамп, інстинкт самозбереження не дозволяє робити різких рухів. Таких рухів, які призвели б до незворотних наслідків. Локальні війни з цієї причини не переростають у масштабні, а «гарячі точки» остигають, не дочекавшись поливання багаття пальним. Утім, у кожному конкретному випадку може статися вибух. Закладених політичних мін більше, ніж навчених політиків-саперів.

Такий вибух міни нинішньої осені стався під час 44-денної війни між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах. Підсумок цієї війни зовні виглядає як перемога однієї сторони над іншою, де вигоду отримує третя (Росія зі своїми «миро-творцями»). Однак за видимим підсумком криється невидимий. Він полягає в тому, що силове вирішення конфлікту, ліквідація наслідків агресії, окупації, захоплення території МОЖЛИВІ силовим шляхом. І не у віддаленому майбутньому, а найближчим часом.

У нинішніх керівників колишніх республік СРСР інстинкт само-збереження трохи ослаблений. А «гарячих точок» у них під носом — хоч відбавляй. Наші керівники, керівники Молдови чи Грузії поки що усвідомлюють, до яких наслідків здатне привести військове вирішення територіальної проблеми. Але тільки поки що. Якщо криза всередині країни (політична, економічна, соціальна) переросте в бунт і почне загрожувати самому існуванню «еліти», силове звільнення окупованих територій повернеться до політичного порядку денного.

Війна, як відомо, найкращий метод вирішення внутрішніх проблем, а ціна питання при цьому значення не має. Цікаво, що в Україні про цю ціну саме зараз вирішили нагадати полі-тикам військові.

Цього тижня командувач Збройних сил України Руслан Хомчак, зустрічаючись з журналістами, сказав, що «суто воєнного вирішення питання на Донбасі» він не бачить. Не бачить його і Генеральний штаб ЗСУ.

По-перше, через військові дії в густонаселених районах буде багато жертв серед цивільного населення. І жодна цивілізована країна нас не підтримає.

По-друге, будуть серйозні жертви серед військових. Нарешті, по-третє: країна-окупант Росія «візьме кількістю», оскільки має більше ресурсів. Людські жертви, на думку генерал-лейтенанта, при просуванні на три-п’ять кілометрів будуть обчислюватися чотиризначними цифрами і нашим військам слід очікувати «ударів у спину», бо, мовляв, не скрізь місцеве населення підтримує українських військових.

«Ми можемо взяти, захопити раптово, завдати ударів й утримати цю територію, — сказав командувач, — але для цього потрібно, щоб склалися умови». Умови, мабуть, зовнішньополітичні. Приблизно такі, як в Нагірному Карабасі. Це, зрозуміло, не в компетенції Хомчака. Однак умови внутрішньополітичні його, як і всіх громадян нашої країни, зачіпають безпосередньо.

ВДАЛОСЯ НЕ ВСЕ І НЕ ПОВНІСТЮ

Мінські угоди, підписані за п’ятого Президента України, були кроком вимушеним, тимчасовим, паперовим запобіжником від розгрому нашої держави російським агресором. Не-офіційних виправдань «малої капітуляції» у Мінську від самого початку було два. Перше — за час дії угод передбачалося відновити боєздатність української армії. Друге — угоду у варіанті лютого 2015 року українська сторона виконувати (у російській інтерпретації) не збиралася.

Боєздатність армії якоюсь мірою відновити вдалося. Хоч і з труднощами, але за п’ять років лінію зіткнення українських збройних сил та сил агресора на Донбасі вдалося перетворити на лінію фронту. За допомогою місії ОБСЄ на частині захопленої території вдалося встановити частковий контроль над пересуванням важкого озброєння. Тристороння контактна група з мирного врегулювання ситуації на сході України (Росія, ОБСЄ, Україна) сяк-так вирішувала питання повернення полонених, відкриття пропускних пунктів для населення і ремонту життєво важливих систем уздовж лінії зіткнення. І все.

Ті, хто в Росії розраховував, що ТКГ вийде за ці рамки, помилилися. Нав’язати Україні піти на прямі переговори з терористами не вдалося. Як і не вдалося російським кураторам під дулами автоматів провести на окупованих територіях частини Донбасу вибори. Але не збулися і надії тих в Україні, хто з допомогою ТКГ і «нормандської групи» сподівався взяти під контроль український кордон з Росією та домогтися виведення незаконних збройних формувань. У 2019 році все йшло до того, що ОРДЛО перетворяться на вогнище глибокого політичного заморожування.

Але в нас змінилася влада і… нічого не змінилося. Виявилося, що «не стріляти» важливо, однак, не стріляючи, звільнитися від окупації не можна. Можна, щоправда, морочити в ТКГ людям голови, як роблять тепер Гризлов і Кравчук, пропонуючи зустрічні нездійсненні плани. Та над цими планами і в Києві, і в Москві, і, ймовірно, у всьому цивілізованому світі вже відверто сміються.

За спокійних обставин сміятися, певна річ, можна скільки завгодно. Та от за стрімкого падіння економіки ще й під загрозою посилення пандемії невирішена проблема на сході поглиблюється невирішеними проблемами в центрі, на заході і на півдні країни. І винуватець один — влада.

Але якщо на Донбасі в бідах справедливо звинувачують агресора, то хто винен у тому, що український уряд вперше за десять років не здатен виконувати зобов’язання за захищеними статтями бюджету і перейшов від законних норм до ручного управління фінансами? Хто винен у тому, що в найбільш невідповідний час змінили керівництво Національного банку України, посварилися з Міжнародним валютним фондом і довели становище до того, що ніхто не хоче давати нам грошей у борг? Кремль?

Чесне слово, Кремль! Це ви-пливає із заяви служби зі зв’язків з громадськістю Головного управління розвідки Міноборони. «Росія намагається дискредитувати вище державне і військове керівництво України». І як засіб використовує все і всіх. Тільки не тих, хто дискредитує країну насправді.