БІЛИЙ СВІТ ЗМАЛІВ, ПОМЕНШАВ НА ОДНУ ЛЮДСЬКУ ДУШУ — МЕСРОПА ХАЧАТРЯНА

Колись, давно-давно, рушаючи у доросле життя із гірського вірменського селища Шамлуг, він сам себе переназвав Едіком. Модно. Красиво. Так його і називали усі знайомці, і земляки-вірмени також, хоч він ніколи не забував, якого кореня, був пов’язаний із своєю праземлею тою кореневою системою, яку і не побачиш, і не зрозумієш навскид.

Якось мені розповідали, що, проводжаючи земляків на єреванський рейс в аеропорту, це було в давні дев’яності, він співав їм навздогін пісню про Аястан, так вірмени називають свою землю, і плакав-тужив за Батьківщиною. Потім, коли ми станемо друзями, я запитував: чи так було? Він підтвердив.

Він був сином своєї землі. Але став і таким українським патріотом, таким українцем, яких нам катастрофічно бракує, у яких маємо велику нужду-потребу.

Месроп був зовсім не найбагатшим в Одесі, але мало хто із багатіїв зрівниться із ним у щедрості. Мене й звело із ним незвичне для дев’яностих років співчуття до людської бідности. В ресторані, на якому іще висіла вивіска «Кавказ», він годував людей, які в нашій незалежній опинилися якщо не зайвими, то точно голодними. Якщо не помиляюся, число їх було близько трьох сотень. Він накривав для них обідній стіл, а із собою — продуктовий набір. Це число ставало більшим чи меншим, але протягом усієї нашої новітньої історії він допомагав бідним. Про нього, як колись про Чехова, справедливо було б сказати — хлібосольний, як магнат. Хоч я не певен у магнатській щедрости. А Месропу її не бракувало.

Свого часу у «Печескаго», із тим, «кавказьким», корінням, завідував виробництвом пан Самвел, поза очі — Буржуй. На питання, як ідуть справи, він гірко зітхнув: як можуть іти справи, коли Едік-джан щодень запрошує на обід двадцять-тридцять душ? Який прибуток? Який бізнес це втримає?

Це свята правда. Месроп-Едік, зовсім не збочений на вишуканій їжі і напоях, ніколи не сідав за стіл сам, звично — і двадцять, і більше душ, завжди із земляками, які знаходили у нього прихисток і роботу, завжди із гостями із столиці чи інших міст, як вже він їх знаходив — не знаю, кожен обід був дискусією — політика, культура. Він ніколи не шукав «вигідних» зна-йомств, але мав не жагу навіть, а жадібність на цікавих людей.

Романтик і ідеаліст, Месроп завжди при зміні влади був сповнений сподівань, що ось-ось Україна зміниться, переродиться, стане заможною і щасливою. Він не просто цікавився, а переживав як особисту кожну нашу невдачу, кожен провал нової влади, кожній ладен був, виходячи із свого бізнесового досвіду, дати пораду, що і як робити. Якось навіть розробив нову модель управління Одесою — раціональну, із штатом ледь не вдесятеро меншим, як тепер, заряджену не на наживу, а на відродження колишньої слави. Добрий десяток молодих та енер-гійних людей щонайменше місяць розробляли фантастичний проєкт, Месроп був переконаний, що міська влада йому за це вклониться в пояс, скористається…

За ним завжди тягнувся шлейф вчинків, яких вдень й зі свічкою не знайдеш у тих, кого називають ощадливими бізнесменами. Скажімо, не раз він збирав журналістів і чартером — у Єреван. Щоб побачили його землю, щоб розповіли про неї, про її непросту долю. Він був заряджений на зміни, на експеримент, але не на змагання із зашкарублим механізмом держави. У ньому жила віра, що «там», себто у владі, нарешті втямлять, що реформування, перезаснування країни — їхня пряма вигода. Я не раз був свідком, як він намагався донести свою віру у зміни політикам і урядовцям. Слухали. Ахали. Сплескували в долоні. І не більше.

Єдина територія, де він був ніким і нічим не обмежений, — це Новий базар. Квадрат міської землі у два квартали. Викуплений у міста в дев’яності роки за шалену на той час ціну. Від старого Нового мало що лишилося. Він став скоріш торгівельним центром, як базаром. Він разюче відмінний від Привозу, куди валом пруть гості, щоб познайомитися із «славою Одеси». На Новому не місять болото, не знають штовханини і тісняви. У старих, ще ХІХ століття, корпусах чисто і світло, оновлені старовинні настінні розписи. Не обважують, що в одеській базарній традиції. Обсаджений молодими деревами, при яких лавиці, чого не знають інші ринки.

Постійні відвідувачі Нового могли спостерігати останнім часом, як блукали територією ринку бронзові статуї — великого англійця, великого вірменина і знаменитої італійської акторки. Зрештою, доволі помандрувавши, вони всілися за один стіл у щойно відкритому ресторані, що протирічить усім базарним традиціям, бо базар — це завжди і тільки базар.

Шкода, що у товаристві великих і знаменитих ми не побачимо Месропа.