Давно хотілося почати огляд з позитивної новини. Але доводилося відкладати і відкладати. Специфіка україн-ського потоку новин у тім, що радість триває недовго. Швидко знаходиться привід задуматися про природу позитиву і з захопленнями почекати.

РЯТІВНИЙ КРУГ КИНУЛИ ВЧАСНО

Цього тижня радісна звістка прийшла з Брюсселя, де Європейська комісія (уряд Євросоюзу) після довгих сумнівів вирішив витягнути Україну з фінансової прірви. Сумніви полягали в природі прірви. У тому, що, на думку ЄС, гроші в нашій країні є, але розпорядитися ними українська влада не спроможна. Парламент не здатен зверстати бюджет з прийнятним дефіцитом і без корупційних схем, перерозподілити кошти, що надходять до казни.

Брак грошей держава зазвичай компенсувала запозиченнями на зовнішніх ринках, але після фактичної відмови України від виконання умов меморандуму, підписаного з Міжнародним валютним фондом, кредитний дощ вщух. Грубо кажучи, грошей у борг нам ніхто не дає, а фінансова діра така, що для виконання зобов’язань до кінця року довелося б зазіхати на «святе» — захищені статті бюджету-2020, включаючи оборонку і соціалку.

Вихід із такого становища є. Він називається секвестр і передбачає законодавче «обрізання» поточного бюджету до реальних параметрів по живому. Але ні уряд (який зобов’язаний подати свої пропозиції), ні Верховна Рада на секвестр бюджету-2020 піти не можуть. Оскільки це вже не фінансовий, а полі-тичний провал правлячої партії і глави держави.

Таку точку зору представники української влади ще з літа намагалися довести до своїх західних спонсорів і партнерів, але нарвалися на жорстку відповідь: Євросоюз — не банкомат. У Брюсселі, очевидно, розраховували, що українським переговірникам вдасться знайти компроміс із МВФ і дістатися до банкомату у Вашингтоні. Не вдалося. Рішення довелося приймати самим, і ціна виявилася для Брюсселя високою.

На тижні, що минає, у рамках кредитної угоди з ЄС і відповід-но до нової програми макрофінансової допомоги Україна отримала понад 600 мільйонів євро під символічний відсоток із терміном погашення до 2035 року.

Рятівний круг, кинутий європейцями українській владі, ледь не запізнився. З боку проро-сійської опозиції та низки інших парламентських груп уже пролунали публічні заклики піти шляхом Януковича і звернутися за фінансовою допомогою до Москви. А в офісі президента, за чутками, є люди, готові підтримати подібну зміну курсу.

ЗМІНИ КУРСУ НЕ БУДЕ.

БО НЕМА КУРСУ

Утім, ситуація 2020 року в Україні дуже відрізняється від тієї, яка склалася в 2013-у, коли для угоди з Кремлем достатньо було заяви прем’єра Азарова і відмови президента Януковича підписати у Вільнюсі Угоду про асоціацію з ЄС.

Після Революції Гідності і за п’ять років правління президента Порошенка вдалося сформувати фронт опору Кремлю не тільки на адміністративному кордоні з Кримом і на частині Донбасу. Цей фронт проходить через всю Україну. Тепер не тільки на Майдані — скрізь є люди, готові країну захищати.

Після зміни влади в 2019 році нас запевняли, що форми захисту можуть бути різними. Спочатку «перестати стріляти», потім — «зустрітися віч-на-віч з Путіним», «заглянути йому в очі», «вирішити питання», «провести вибори в ОРДЛО». Потім — «реінтегрувати» захоплені терористами території в Україну. Цього тижня, до речі, минув рік, як відбувся Паризький саміт «нормандської четвірки», де згаданий план був схвалений. Але після того, як «стріляти перестали» (що на руку, передусім, окупантам), все завмерло, заморозилося і зайшло в глухий кут. Це теж влаштовує окупантів, яким для приєднання ОРДЛО до Росії або для перетворення захоплених територій на своєрідне «придністров’я» потрібен чималий час.

Інакше як повним провалом нової української влади фінал Паризького саміту 2019 року назвати неможливо. Так його і називають за межами Банкової вулиці. Зеленський і його оточення намагаються знайти виправдання власній безпорадності, уникнути відповідальності за нездійсненні обіцянки. Більше того, запасний «план Б» з виходом з переговорів, який анонсував глава держави в разі, якщо переговорний «план А» не запрацює, за рік, виявляється, застарів настільки, що треба перейти до «комбінації стратегій». Головне в «комбінації стратегій», на думку Михайла Подоляка (радника глави ОП), — нова особиста зустріч Путіна і Зеленського. Ну, так — «заглянути в очі», «вирішити питання» і далі за текстом казки про білого бичка.

НАМ НЕ ДО СМІХУ

Якщо Путіну в бункер, де він, за чутками, перебуває, принесуть червону папочку з викладом нинішніх планів Банкової, Володимир Володимирович, гарантую, довго сміятиметься. А нам — не до сміху. Дивні війни, як правило, закінчуються, коли політичне керівництво однієї зі сторін не хоче і не знає навіщо воювати. При цьому воно розраховує, що ворог воювати теж не хоче. Схожа ситуація у Другій світовій тривала до квітня сорокового року. Тоді Франція і Великобританія нібито вели війну з Німеччиною, але думали, що Гітлер не посуне на захід. А він організував бліцкриг і блискавично зайняв Париж.

Соціопату Путіну після тривалої ізоляції в бункері в якийсь момент може здатися, що внутрішні і зовнішні проблеми Росії вирішити просто: за рахунок розморожування окупаційної зони в ОРДЛО і переможного маршу російської армії в бік України. На українські плани А та Б у такому випадку ніхто не звертатиме уваги. А звернуть увагу на те, що не можна без наслідків одночасно підморгувати Кремлю і віддавати накази воїнам битися на смерть. Та буде пізно.

Рятівний круг, кинутий цими днями українській владі Євросою-зом, якийсь час ще дозволить нашому президенту плавати (як висловився Андрій Богдан) у «теплій ванні» і почуватися до кінця року комфортно й при грошах. Але в новому 2021-у (після локдауну і погашення зовнішніх боргів) мало що залишиться від подарунку ЄС. Доведеться знову з простягнутою рукою звертатися за океан, миритися з Міжнародним валютним фондом і домагатися особистої зустрічі. Тепер уже з Байденом.

Казка про білого бичка продовжиться. З новим текстом.