В останні роки мене, як мені здається, і кожну людину в державі не покидає відчуття тривоги. Тривоги за державу, за майбутнє наших дітей, онуків. Як би наші можновладці не говорили, що ми просуваємось вперед, що йдемо вірною дорогою, що питання тільки в найскорішій реалізації реформ, які ми начебто успішно проводимо.

Дійсно, за весь час існування самостійної України, особливо в останні роки, ми відмічаємо, що реформами ми охопили всі напрями життєдіяльності: судочинство, економіку, медицину, адміністративно-територіальний устрій тощо. Не хочеться зупинятись на кожній із цих реформ. Кожен громадянин відчуває на собі результати цих реформ.

Ні для кого не секрет, що однією з найбільших важливих і найменш охоплених реформами сфер в Україні до останнього часу є вітчизняна наука, яка практично повністю зосереджена в Національній академії наук, не применшуючи того, що в деяких наших університетах є дуже потужні наукові школи і практичні на світовому рівні доробки. Завдяки Академії вдалося хоч якось зберегти матеріально-технічну базу української науки, вберегти від остаточної девальвації інтелектуальний капітал нації. Сьогодні ті, хто керує цією сферою, в силу свого розуміння доклали значних зусиль, щоб спотворити суспільний авторитет і престиж праці ученого.

Погоджуємось ми з цим чи ні, але політичний, економічний порядок в Україні сьогодні визначає насамперед не наука. Втрата територій, воєнні дії, економічна нестабільність, вал соціальних проблем і багато іншого.

Це природно, що в суспільстві, яке зосереджене фактично на виживанні, такі питання, як розвиток науки і примноження інтелектуального капіталу, взагалі сприймається як питання «з іншого життя».

І те, що нинішні політики, у багатьох із яких явно низька освітня планка, хоч вона і здобута за межами країні, думають, що коли з’являться в державі гроші, їх можна буде просто вкласти в науку, і вона запрацює, — велика помилка. Вони не розуміють, що інерційність здобуття результатів у науці пов’язана зі створенням наукових шкіл, передачею від свого учителя до учнів накопичених знань. Наукові результати, досягнення не народжуються на конвеєрі. Те, що ми маємо сьогодні, темпи нашого просування до економіки знань, в кінцевому результаті ми отримаємо економіку неуцтва.

Ще в недалекому минулому, в так критикованій моделі господарювання, питанням наукового забезпечення економіки приділялась підвищена увага. Українські академії мали в країні пріоритетне становище не лише як державні інститути, але і як основний чинник науково-технічного й економічного прогресу. Сьогодні ж такого ставлення до науки та науковців з боку держави немає. А взагалі виникає питання: чи буде наука затребувана надалі? Чи буде вона доведена до стану жебракування, спроможена вирішувати проблеми нового рівня складності?

Слід відзначити, що в цьому є певні сумніви і численні підстави для песимізму. Судіть самі: якщо в 2019 році фінансування науки із загального фонду Держбюджету було на рівні 0,16% ВВП, а ще недавно, у 2004 році, — цей показник становив 0,4%. А чого можна чекати, коли молодший науковий працівник одержує майже затверджену у державі мінімальну заробітну плату.

В той же час, про це вже десятки разів говорилось і писалось, що законом про науку передбачено, що зарплата вченого (молодшого наукового працівника) повинна удвічі перевищувати середню у промисловості. Звідси кричущий відтік наукових кадрів за кордон, старіння наукових кадрів у країні. Утримати молодих науковців практично нічим, зарплата мінімальна, квартирне питання навіть не порушується, бо їм їх і прогнозувати неможливо. І це ще не всі проблеми з молодою заміною старіючому науковому потенціалу країни. Є дуже серйозні перепони на шляху підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. Що насторожує: за які реформи в країні ми взялись — це повна калька тих реформ, що успішно проводились в інших країнах. Ми не удосконалюємо те, що у нас є, а нам обов’язково потрібні реформи.

Наші реформатори, які привносять ці копії на наш «аудит», не враховують притаманні тільки нам економічні, організаційні можливості, специфіку національного менталітету, зокрема масової невідповідальності перед суспільством дій своїм же декларованим прагненням.

Не обійшлося без цих негативних наслідків і в питаннях реформування системи підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації. країна, як відомо, приєдналась до Болонського процесу, а в вересні 2003 року підписала в Берліні відповідне комюніке (третій етап Болонського процесу), що і визначило всю систему підготовки кадрів вищої наукової кваліфікації відповідно до положень цих документів.

Сьогодні знайти бажаючих продовжити підкорювати науково-освітній рівень для отримання вченого ступеня «доктор філософії» серед випускників магістратури вельми проблематично. Рівень знань, який вони отримають в магістратурі, є недостатнім.

Тому перед тим, як знімати з чужої системи кальку, в даному випадку приєднуватися до Болонського процесу, треба було б вирішити питання — «В чому діюча у нас система підготовки наукових кадрів не відповідає вимогам часу?».

Фактично сталося так: зробимо, як у них! Не маючи відповіді: а що ж нам потрібно?

Така самостійна країна, як Франція, не приєдналась до Болонського процесу, там вважають, що рівень їх підготовки науковців вищої кваліфікації відповідає сучасним вимогам, які вони ставлять перед пошукувачами наукових ступенів.

Знову ж таки, згідно з Болонським процесом, для забезпечення якості підготовки кадрів вищої освіти та науковців Законом України «Про наукову та науково-технічну діяльність» було утворено Національне агентство із забезпечення якості освіти (НАЗЯВО, працює з 2017 р.).

І тут почалася бурхлива адміністративна діяльність, яка зведена до чистого формалізму, який було побудовано не на забезпеченні якості вищої освіти та підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації, а на введенні в цю систему ринкових відносин та фактично впровадженні в практику державної установи (НАЗЯВО), яка утримується на бюджетні кошти платників податків, фінансові оборудки в інтересах самого агентства. Бо, бачите, вони (НАЗЯВО) надають закладам вищої освіти та науково-дослідним установам платні послуги: ліцензування науково-освітніх програм з підготовки докторів філософії (раніше це були кандидати наук). Підготовка наукових праць (дисертацій) пошукувачами, аспірантами та докторантами велась під науковим керівництвом наукового керівника, консультанта.

Так, підготовку науковців неможливо поставити на конвеєр, це штучна (унікальна) підготовка кожного окремого аспіранта чи докторанта. Що ж вигадало НАЗЯВО? Підготовка доктора філософії (кандидата наук) — це науково-освітній рівень, в процесі підготовки ним наукової праці (дисертації) він повинен заслухати повний курс освітніх лекцій по програмі, яку акредитує НАЗЯВО. І тут починаються ті ринкові відносини, про які вже згадувалось. Акредитація кожної науково-освітньої програми для одного аспіранта тільки по одній спеціальності, установа, де навчається аспірант, повинна з бюджету сплатити 65 тис. грн. (а якщо декілька аспірантів з різних спеціальностей, треба перемножити).

Ми підрахували: за курс навчально-освітніх лекцій аспірант ЗВО або НДІ має сплатити професору за весь час його навчання близько 600 тис. грн., до того ж є ще науковий керівник аспіранта — йому 51 тис. грн. Таким чином, для держави витрати з бюджету на підготовку тільки одного аспіранта, тільки за однією спеціальністю обійдеться майже в 700 тис. грн.

Хотілось би почути, що з цього приводу скажуть керівники установ, в яких ведеться підготовка наукових кадрів. За моєю інформацією деякі ЗВО вже відмовляються від акредитації науково-освітніх програм, а значить, і від підготовки наукової зміни.

А це ще не всі витрати на підготовку науковців вищої кваліфікації. Не варто забувати: а як з утриманням самого НАЗЯВО? Так от, у 2019 р. з держбюджету це склало — 22 749 901 грн., а за дев’ять місяців 2020 р. — 21 694 811 грн. Та й зарплати працівників НАЗЯВО, як кажуть в Одесі, «не хилі». Голові агентства поклали в місяць 106 934 грн., керівникові секретаріату (без наукового ступеня і звання, за те, що він забезпечує роботу НАЗЯВО) поклали 51 204 грн. Питання не тільки в тому «чому так?», а й в тому, що не витримуються положення, що максимальна зарплата держслужбовців не може перевищувати 10 мінімальних зарплат. Міністр та його заступники (МОНУ) працюють у цих межах, а тут якийсь виняток!

НАЗЯВО вимагає всіх користувачів (ЗВО та НДІ) вести документообіг винятково з користувачами системи електронної взаємодії органів виконавчої влади (СЕВ ОВВ) — ця послуга обійдеться близько 85 тис. грн. знову з бюджетних коштів.

Шановні читачі! Ви ознайомились з першою частиною уготованої

НАЗЯВО системи «якості вищої освіти». Друга наступає, коли закінчилось навчання, готова до захисту дисертація (це коли ще проект, який оприлюднено

НАЗЯВО).

Захист дисертації, як відомо, проводиться в спеціалізованих радах. Що пропонує НАЗЯВО?

У вас є аспірантура та докторантура, то ж відкривайте спецраду по захистах. Акредитація спецради з присудження доктора наук — 30 тис. грн.

Крім цього, проектом передбачається «Оплата видатків, пов’язаних з проведенням атестації здобувача наукового ступеня (послуги голови та членів ради, офіційних опонентів, які повинні здійснювати безпосередньо ЗВО або НДУ).

Тож витрати по захисту в «разовій раді» —

обійдуться державному бюджету в 50 тис. грн., а в постійно діючій — приблизно 130 тис. грн.

Не обійшло стороною НАЗЯВО і пошукувачів, скажімо, доктора наук, який має обов’язок надрукувати результати своїх наукових досліджень в зарубіжних виданнях, які входять до наукометричної бази, такі, як, наприклад, SCOPUS. Вартість такої публікації — від 1000 доларів і більше.

Як бачимо, бізнесові уподобання державної установи, якою є НАЗЯВО, взяли верх над державним підходом до підготовки наукових кадрів вищої кваліфікації.

Виконуючи умови Болонського процесу, держава руками НАЗЯВО, за бюджетні кошти, руйнує систему підготовки наукових кадрів. Заклади вищої освіти та науково-дослідні інститути, не маючи бюджетних коштів на акредитацію спеціалізованих рад по захисту, будуть змушені відмовитись від участі в підготовці наукових кадрів. Це призведе до «голокосту» наукових кадрів.