Незалежна Україна дала кілька важливих уроків державам, які виросли на руїнах радянської імперії. Ні в кого з комуністичних вождів колишніх радянських республік не було на руках плану побудови демократії з нуля. І не було в світі підручників, де такий б план був прописаний.

З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ,

ПАНЕ ПРЕЗИДЕНТЕ!

У понеділок, 25 січня, група активістів влаштувала перед Офі-сом Президента у Києві, що на вулиці Банковій, перформанс. Туди притягли старе піаніно марки «Україна» і поставили під балдахіном. Розумій, як знаєш. Більшість глядачів зрозуміла правильно. Головне досягнення Зеленського полягає в тому, що він за 43 роки навчився добре жартувати (грати без штанів на роялі в «Кварталі 95»). І досі жартує відмінно. Над Україною.

Над жартами шостого президента країни раніше можна було сміятися. Але тепер не до сміху. Ці жарти стосуються всіх. У тому сенсі, що за час його правління Україна і її населення залишилися у фінансовому сенсі без штанів. А більшість українців при цьому грати на «ринковому фортепіано» не навчилася. Тобто продовжує жити так, начебто впевнена, що на клавіші завжди натискатиме держава. І держава натискає. Але безладно. Приймаючи закони, де одні положення суперечать іншим, видаючи розпорядження, які виконати неможливо.

При цьому у Конституції України прописано стільки безкоштовних благ для громадян, що реалізувати їх не в змозі навіть США та Євросоюз разом узяті. П’ять попередніх президентів України ставилися до цього як глядачі, на роялі грати не намагалися. А от Зеленському, схоже, здається, що за допомогою смартфона і повної діджиталізації можна вирішити більшість завдань. Так колись думав і вождь світового пролетаріату. Коли за допомогою суцільної електрифікації збирався побудувати комунізм у селянській країні.

Технології, звісно, — страшна сила. Але ні сто років тому, ні тепер з їх допомогою не вдасться змінити ставлення громадянина до держави, якій не довіряють. Виходом є або тотальний терор, як в СРСР після скасування НЕПу, або повільні перетворення з, скажемо відверто, непередбачуваним результатом.

Після кількох революцій при п’ятому главі держави Україна обрала шлях повільних перетворень. Влада Союзу олігархів і чиновників у цей час зберігалася практично повністю. Багатьом такий шлях здавався тупиковим. Петро Порошенко, будучи мільярдером, з точки зору колишніх революціонерів, у проведенні реформ зацікавлений не був. З такою точкою зору сперечатися безглуздо. Тим більше, що суперечка вирішена на виборах 2019 року.

Однак, погодьтеся, що після цих виборів прискорення реформ не відбулося. Влада українських олігархів тільки перемістилася від однієї групи до іншої, а за час перебування при владі довіра до «слуг народу», до молодого їх лідера і до влади загалом впала більш ніж удвічі. І треба дякувати терплячому українському народові, що падіння довіри наразі виражається тільки в перформансі, організованому на Банковій активістами.

КРАЇНА

В ПРОЦЕСІ РОЗПАДУ

Єдиний успішний (у сенсі вирі-шення завдань, які ставив перед собою) президент України Леонід Кучма написав книжку «Україна — не Росія». Вона вийшла з друку 18 років тому, але її назва з кожним роком набувала нового відтінку. Останнім часом відмінність шляхів, що обрали два народи, стала очевидною і принциповою. Шлях України — це звивистий і сповнений помилок шлях до свободи, а шлях Росії — це шлях зміцнення абсолютної влади через терор.

До розмови про відмінність шляхів доводиться звертатися щоразу, коли мова заходить про збройний напад на Україну та окупацію українських територій. Але завжди забувають, що насильство над власним народом не може бути оправданим без насильства над сусідніми народами. Тобто без воєн. Внутрішнє і зовнішнє насильство підтримують одне одного. Комуністи це добре розуміли і перед розпадом СРСР розв’язали афганську війну.

Цілком імовірно, що кремлівські керівники й особисто Путін для запобігання розпаду сучасної Росії в 2014 році й розв’язали масштабну війну проти України, але з різних причин (як і СРСР в Афганістані) не змогли її завершити. Однак усе попереду. Прискорюються відцентрові процеси на сьомій частині суші. Терор російської влади проти свого народу також наростає. А у Кремля дедалі менше засобів, щоб запобігти або уповільнити процес розпаду.

Більше того, драконівські закони, як приймає Державна Дума, реальні терміни, які отримують за «екстремізм» користувачі соціальних мереж, і масові затримання прихильників Навального по всій країні підривають залишки довіри, якою користувався до пори до часу «підкорювач Криму». До речі, в Севастополі і в Сімферополі, які разом з півостровом нібито «повернулися в рідну гавань», 23 січня також відбулися масові антипутінські демонстрації.

Та й за межами Росії Путін втрачає важливі плацдарми. Трамп, який не приховував своїх симпатій до російського диктатора, зазнав поразки на виборах в США. А Європарламент, що на третину складається з русофілів, ухвалив резолюцію проти добудови газопроводу «Північний потік-2». Для приховування військових і дипломатичних невдач держави в процесі розпаду зараз уже недостатньо неоголошених воєн у Сирії та в Лівії. Недостатньо спец-операцій в Африці. Недостатньо вбивств, які майже відкриту по всьому світу скоюють агенти ГРУ і ФСБ. Потрібна беззастережна перемога. Не тільки над Україною. Над Заходом загалом.

План досягнення такої мети в російському Генштабі і на Луб’янці обговорювали ще рік тому. Планувалося, що Covid-19 стане одним з інструментів, за допомогою якого вдасться посіяти паніку в лавах противника. Але розрахунки виявилися помилковими. Навіть у США, де коронавірус зібрав рекорд-ну кількість постраждалих, ніякої паніки не сталося. А Захід загалом продемонстрував чітку організацію боротьби з пандемією.

А в Україні з пандемією справляються не гірше, ніж у сусідніх країнах. Щоправда, головною небезпекою для країни (в цьому сенс перформансу на Банковій) є не хвороби, а здорові політики, які не бажають захищати Батьківщину.