Буває, що українці, оцінюючи білоруські події, не можуть утриматися від зверхності й повчального тону. Мовляв, у нас за спиною — досвід Майдану та Революції Гідності. Тож не соромтеся, сябри, — радьтеся з нами!

Проте, не забуваймо, що у білорусів є свій досвід, і він також унікальний. Не заперечую: стартові умови у сусідів були жахливі, і тепер їм не позаздриш, бо тоталітарний режим Лукашенка скалічив і продовжує калічити долі багатьох людей. Але констатуймо: темпи формування політичної нації у них вищі. А ми, втративши тисячі співвітчизників, які віддали свої життя в ім’я Батьківщини в 2014—2019 роках, чомусь тупцюємо на місці. Навіть коли обговорюємо звичну й завжди актуальну для нас тему — про нові підходи до мовного відродження, чомусь усе зводимо до перемивання кісточок «ворогам» і до мрій про високі штрафи. Ото й увесь наш креатив. У білорусів же його — надзвичайно багато!

У соцмережах дуже багато дописів розумних людей. Скажімо, ось цей:

«Раніше своє розуміння ситуації в країні я звіряв з таксистами. Куди таксисти — туди й країна. Наприкінці нульових — на початку 2010-х таксисти мене впевнено «лікували»: «Если уж вы говорите по-белорусски, то говорите без ошибок!». До речі, сіль цієї директиви полягала в тому, що претензії до білоруськомовного пасажира висуваються незалежно від того, чи є в його мові помилки, чи нема. Потім таксисти різко замовкли на декілька років. Потім почали заохочувати мене не зупинятися і продовжувати говорити білоруською «за нас всех...». Кілька років тому в середовищі таксистів виникло бажання мати громадянську позицію, а відтак під час поїздок ми вже спільно ненавиділи Лукашенка. Останнім часом таксисти знову мовчать. Але коли я ініціюю розмову, вони відразу ж підтримують: «Калі усё гэта скончыцца? Калі мы пераможам, як вы думаеце?.. Я на пратэсты хадзіў, хаджу і буду хадзіць...».

Досить швидко стало зрозуміло, що оскільки на вилах ніхто нікого виносити не збирається, то вся мета Спротиву полягає у створенні громадства, яке буде готовим до лукашистського реваншу. З новими силами і з більшою кількістю людей та засобів. І для цього нам треба було збиратися, знайомитися, розмовляти. Ось для цього були всі ці ходження. Ось за що люди віддавали своє життя і здоров’я. Протест сам по собі був не для вивішування біло-червоно-білих прапорів. Мітинги були не заради мітингів. Вони були для творення нового Народу...».

Ось так. Тобто відбувалося приблизно те саме, що й у нас під час Революції Гідності. Тільки без розбирання мінської бруківки, що суттєво зменшило мотивацію білоруських «ватників» (а такі були і є) активно протидіяти протестам. Зрештою, ця обставина позитивно вплинула на єдність нації. З’явилася можливість деякі важливі речі надалі робити швидше. Навіть стосовно мови.

Ми мріємо про штрафи, а в них ледь не всебілоруське обговорення нових термінів. Скажімо: «Як краще передати білоруською російський термін «потусоваться?». Патріотичні філологи тут же знаходять у старому словнику Яна Станкевича відповідний білоруський замінник — «палюдзкаваць». Себто — побути серед хороших людей. А ми хіба обговорюємо масштабне засмічення української мови англіцизмами? Пропонуємо якусь альтернативу? Ні, у нас ще не дійшло до цього. Спимо-почиваємо на майданівських лаврах. Так, ніби радикальні закони і перші відчутні штрафи автоматично вирішать долю мови.

Коли порівнювати листування в соцмережах українців та білорусів, то зразу впадає у вічі, що у нас більше категоричності, навіть конфронтаційності. Білоруси ж — толерантніші, що додає їм єдності. Чи завжди категоричність на користь? Ой, навряд… Особливо з огляду на те, що у нас дуже й дуже проблемний Південний Схід.

Думаю, ми не повинні соромитися навчатися у білорусів. Хіба погано було б, якби услід за мінчанами аналогічним чином почали організовуватися мешканці Краматорська чи Запоріжжя? Та й Київ у мовному сенсі не так уже й далеко відірвався від білоруської столиці. А мінчани пропонують варту уваги альтернативу:

«Сябри, приєднуйтесь! У нас дворовий чат на 260 учасників. Пропонуємо вечірні 20—30 хвилинні зустрічі у дворі для засвоєння мови. Записалося двадцятеро осіб, просять починати вже сьогодні. Підключайтеся, можна здійняти справжню хвилю! Заняття повинні бути живі, жваві, можливо, зі співами...».

Ні, таки варто нашим просвітянам вивчати білоруський досвід. І, по можливості, креативно впроваджувати його в життя. Причому, якомога ширше в географічному плані — у нас же нема такого кривавого диктатора. Те, що спрацьовує у Мінську, в Одесі та Харкові також спрацює.