У нашому багатоквартирному будинку тільки в мене є поштова скринька. Іншим вона не потрібна, бо всі квитанції й рахунки поштарка залишає просто на вході до під’їзду. А я собі повісив, бо передплачую газету.

Так, ви правильно прочитали — у ХХІ столітті, в 2021 році я виписую собі паперову газету, й жива людина приносить її мені під будинок. Чому я це роблю?

Пояснень насправді кілька, але ось одне неочевидне: мені подобається, як на мене дивляться сусіди, коли я дістаю зі скриньки свіжу пахучу газету. Одні дивляться, наче на викопні рештки якогось мамонта, не ймуть віри очам своїм — може, він і на коні їздить або ж користується дискетами, чи що там ще характерно для ретроградів? Зрештою, вони недалекі від істини: читання паперової газети нині — це наче слухання музики з платівки. Заняття не дуже розповсюджене, але по-своєму сибаритське.

Інші ж сусіди кидають на газету в моїх руках співчутливі погляди. Мабуть, думають собі, що це нас змусили передплатити на роботі в рахунок частини зарплатні. Якийсь там урядовий кур’єр чи вісник обласної ради. Мені ці погляди до душі, бо вони передбачають, що хтось узяв мене на роботу, в мене є справжнє робоче місце, колеги, оплачувана відпустка і лікарняний. Усе як у людей! Приємно інколи й таке уявити.

А насправді я передплачую газету, бо в ній немає новин. Я втомився від них, вони мені остогидли, в постійному потоці цього інформаційного шуму я просто не бачу сенсу. Новини всі читають онлайн і майже миттєво після їхньої появи, а газета виходить раз на тиждень, то для чого їх ще раз передруковувати в п’ятницю? Ось так у наш час газета зробилася майже ідеальним медіа, бо вже не женеться за актуальністю.

Тобто пропонує читачеві глибші й цікавіші текс-ти. Статті, що відлежалися й не притягнуті за бороду до якоїсь дати чи події. Не коментарі до новин чи коментарі одних коментаторів до інших, а роздум, сюжет, репортаж, спогад, емоцію. І що найпрекрасніше: ти ніколи не передбачиш, що буде на наступній сторінці чи в номері, тож вряди-годи відкриваєш для себе щось нове. Наприклад, за сьогоднішньою ранковою кавою я довідався, що найшвидшим бігуном серед птахів є фазан. А ще цей спринтер — національний птах Грузії.

Добре про таке знати. Краще, ніж про те, що одне маленьке непорозуміння у найвищому кріслі держави щось знову ляпнуло. Або читати якісь воплі про фейк, буцімто в нас забороняють Булґа-кова. До речі, нічого страшного б і не трапилося, якби заборонили. Повірте, можна інтелігентній людині прожити й без цього плагіатора. Та й для письменника це взагалі найкраща реклама — коли його забороняють.

Минулого року я мав приємність перекласти роман «Паннонське чудовисько» русинського письменника Миколи Шанти, в якому він описує життя найдавнішої української діаспори — бачванських русинів Юґославії — у кривавому ХХ столітті. І є там епізод, де в 30-х роках у неділю збирається ледь не все село, щоб після церковної служби погуторити й почитати вголос газети. Читали вони зокрема й таку новину: «Один розумник, наш русин, та ще й діяч просвіти, їхав поїздом у Новий Сад. Він був добряче п’яний і забув купити квиток. Хотів проїхати зайцем. На кондуктора кричав, хвалився, що він учитель, який навчає дітей, тому квиток йому не потрібен, бо він людина шанована. Але кондуктора ці жарти не цікавили, йому було байдуже на пошану, тож він висадив учителя на станції в Темерині й залишив його там — хай б’ється в груди від усвідомлення власної шляхетності й авторитетності».

Оце я розумію — новина! Майже сто років минуло, а вона все ще інтригує, викликає живі емоції й багато нам повідомляє і про тогочасне суспільство, в якому шкільний учитель був авторитетом, і про порядки на залізниці, і про культуру тієї епохи, її делікатне почуття гумору.

Та й, зрештою, які можуть бути новини у лютому? З важливих — тільки одна: тривалість сьогоднішнього дня 9 годин 25 хвилин, тобто на 4 хвилини довша, ніж учора. Осанна!

Джерело: https://zbruc.eu (опубліковано 2 лютого 2021 р.).