Весь минулий тиждень ми жили під знаком 150-ліття Лесі Українки, про яке вряди-годи згадували увесь попередній рік. Й навіть рік перед ним, якщо згадати відповідну постанову Верховної Ради та увагу ЮНЕСКО до цієї дати.

Одеса є одним з чільних міст у контексті цього дуже важливого для українців ювілею. Тут поетеса бувала разів зо двадцять, то залишаючись на певний час, а то проїздом на лікування, з яким були пов’язані чи не всі її закордонні подорожі. Зупинялася у родині ще однієї знакової для нашого міста славної людини — Михайла Комарова. Тут оточували її любов’ю та увагою, юна Леся дружила з його молодшою донькою Маргаритою. Факти, як мовиться, загальновідомі. Хоча сьогодні більшість одеситів мало що знає про Лесю Українку — саме так і в тому обсязі, як знають про деяких діячів інших культур. Усе це є наслідком цілковитої колонізації, передовсім — духу, глобального зросійщення українців, з чим ніколи не мирилися Леся та її родина.

Вона, до слова сказати, спростовувала ідею «єдиного народу», схожості українців і росіян, вищості великоросів. «Ні я, ні мій приятель не мали нічого проти того, щоби перейти в авст-рійське горожанство, готова хоч в абіссінське горожанство належати, аби не бути російською підданою, бо підданства того не вважаю ні за яку національну ознаку, скоріше за національне нещастя», — писала в одному з листів.

Утім, про перебування Лесі Українки в нашому місті нині нагадує лише одна меморіальна таблиця на будинку Михайла Комарова по вул. Жуковського, 27. Два роки тому кілька активних людей, об’єднавшись, зініціювали спорудження в Одесі пам’ятника нашій геніальній поетесі, зверталися до міської влади, та дарма. Вочевидь, там і досі не знають, «яке відношення Леся Українка має до Одеси». (Є надія, що після всіх ювілейних заходів трохи таки знатимуть)…

Цих кілька днів, як і попередні, й наступні за ними, ми прожили її життям. Тим життям, яке було великою людською драмою. Життям, виповненим любов’ю та стражданням, мріями і надіями. Й забарвленим водночас щастям творення, радістю мистця. Це відчуття необхідности власної тяжкої праці бодай для майбутнього України — її свободи, боротьби за ту майбутню волю, певною мірою приглушували її душевні муки та фізичний біль, породжений невиліковною хворобою.

Все це, знов-таки, загальновідоме. Хоча і вороги, й свої доглядачі добряче попрацювали над спо-творенням цього світлого образу, постарались дати українцям уявлення про зовсім іншу Лесю, не таку, якою вона була насправді. Окупаційна влада — на що Леся Українка вказувала у багатьох своїх творах — прагнула показати її соціалісткою, револю-ціонеркою і ще бозна-ким. При цьому з’являлися пам’ятники, виходили друком її твори (спаплюжені, звісно, цензурою). І водночас мордували по гулагах її рідних та близьких, друзів, духовно споріднених з нею…

Ми проживали в ці Лесині дні все її багатостраждальне життя — життя звичайної, а разом з тим геніальної жінки. То було життя-драма. Але не прожити його нам усім в ці дні було просто неможливо — навіть коли хтось лишався байдужим до цього імені, до цієї постаті. Сказати, що то було життя-подвиг, значить, нічого не сказати. Рівно ж і життя-випробування. Життя всупереч усім законам природи, її намірам розправитися за таку зухвалість… Ми знову й знову разом із нею переживали і нерозді-лену любов, і смерть коханого, і зраду… Нам боліли її нескінченні болі та страждання, допікало все, що заважало їй жити і творити. Ми заглиблювалися у її творчість, часто пізнаючи її наново, глибше…

Без сумніву, ці дні збагатили нас новим знанням про неї, справжнім пізнанням її не лише величі, а й, передовсім, її щирої душі, аристократизму духу, глибокої, непідробної українськости. Відлунки цих нових знань, цього розуміння, цього пізнання справжности Лесиної доносили до нас радіомовлення й телебачення, а насамперед — радіо «Культура», яке продовжує щодня говорити про Лесю Українку цікаво й захоплююче.

Одеса, як щойно було тут мовлено, є одним з тих міст, у якому давно мусив би стояти пам’ятник Лесі Українці. І не будь-де, а в центральній частині. Хоча від самого початку було зрозуміло, що попереду — довий і важкий шлях. Але такий пам’ятник обов’язково постане — ювілейні Лесині дні додали певности в цьому. До того ж, рік Лесі Українки продовжується — важливо не забувати про це.

А сьогодні — браво і бравісимо двом нашим головним науковим бібліотекам — національній та імені Михайла Грушевського, в яких у цю ювілейну пору цілоденно були присутні дух і літера Лесі Українки. Ще напередодні ювілею, 24 лютого, в ОННБ відкрилась виставка творів художниці Лариси Дем’янишиної «Стояла я і слухала весну…» та книжково-ілюстративна виставка «Леся Українка — поетична квітка України».

Урочисту академію відкрила генеральна директорка бібліотеки Ірина Бірюкова, заслужений працівник культури України. Головна теза: саме книгозбірня є тим прекрасним осередком спілкування та пізнання літературної творчости.

А потім на екрані (конференція відбувалася у форматі офлайн та онлайн) з’явився Михайло Гафія Трайста, румунський письменник та журналіст, член Товариства українців Румунії, яке налічує 30 філій по всій країні. Лише за рік товариство здійснило понад 450 заходів, у тому числі й постановку драми-феєрії «Лісова пісня». До слова, п. Трайста якраз і здійснив її переклад румунською мовою. Як і низку творів інших україн-ських письменників, зокрема й сучасних. І як тут не завважити, що українці за межами Батьківщини часто виявляють куди більшу активність, ніж ми тут — уже навіть в умовах Незалежности. Здебільшого виявляємо лінькуватість, пасивність, байдужість, розчарування… Покладаємось на владу, яка далеко не завжди є україноцентричною, а нерідко більше дбає про власні інтереси.

— Ювілеї наших культурних діячів не є актуалізованими, — зазначила у своєму виступі заступниця директора департаменту культури, національностей, релігій та охорони об’єктів культурної спадщини облдержадміністрації Ярослава Різникова. — І дуже добре, що 150-річчя Лесі Українки виламується з цієї традиції. Це і конкурси читання її поезій, і різноманітні виставки, і видання книжок… Сьогодні у Києві презентують уперше видане повне зібрання її творів у чотирнадцяти томах, вони представляють нам творчість Лесі Українки трохи з іншого боку, не відцензурованою… Наша міська влада поки що не відреагувала належним чином на звернення громадськості щодо місця під майбутній пам’ятник, і не десь на околиці міста, а таки в центральній його частині. Це стало б ще одним підтвердженням, що Одеса є дійсно літературним містом України.

Глибоко інформативними, цікавими були виступи культуролога Тетяни Ананченко, очільника письменницької організації Одещини Сергія Дмитрієва, театрознавиці, представниці Українського академічного театру ім. Василя Василька Любові Федченко.

Про творчість Лариси Дем’янишиної говорив мистецтвознавець Володимир Островський, зазначивши, що її графіка — вишукана, тонка, елегантна… «Крила її чайок черкають по часові Лесі Українки. Я вірю їй як художниці, котра відтворює цей образ. Вона дуже відчула Лесю».

Немовби на підтвердження цих слів Лариса Дем’янишина сказала: «Скільки живу на цій землі — я буду щось робити… Всі разом ми обов’язково щось змінимо».

Із Чернівців пробився до Одеси голос письменника Мирослава Лазарука. В руках у нього — свіже число редагованого ним «Буковинського журналу» з науковою статтею доцента з Одеси Любові Ісаєнко на тему «Лісової пісні» та репродукціям Лариси Дем’янишиної до Лесиного твору.

На завершення виступили артисти нашого театру опери та балету.

Наступного — ювілейного — дня, 25 лютого, відзначення перемістилося до бібліотеки ім. М. Грушевського. Відкриваючи зібрання, працівниця книгозбірні, аспірантка Ксенія Сорокіна зазначила, що говоритиме не про Ларису Петрівну Косач, а про Лесю Українку. Саме такий псевдонім було обрано з волі її матері, письменниці Олени Пчілки (також псевдонім) на ознаку солідарности з її дядьком Михайлом Драгомановим, котрий підписувався: Українець. Під ту пору, коли все питомо українське було заборонене й переслідувалося, це було дуже доречно.

Про повне видання творів Лесі Українки у 14 томах говорила працівниця бібліотеки Ольга Нагорнюк:

— Саме сьогодні в столиці відбувається презентація цього видання, котре, нарешті, з’явилося, хоч наклад його мізерний, не вистачить навіть для всіх бібліотек. Та це, без сумніву, велика подія культурного життя країни. А в Одесі — своя «родзинка»: вийшла другим виданням книжка «Подорож до моря» з ілюстраціями Лариси Дем’янишиної та післямовою Тетяни Ананченко. За цю книжку щирий уклін Артему Кошемінському, котрий видав її власним коштом.

— Лесю треба читати, — закликала художниця Лариса Дем’янишина всіх нас, а передовсім — молодь, до роботи душі. — Вийти з гаджетів, жити на повну, мандрувати, спілкуватись… Дуже важливо, хто ви, що несете з собою… Треба читати. Набиратися життєвих сил. Я була б не я, нинішня, коли б не читала Лесю Українку.

Того дня до книгозбірні прийшли молоді артисти Українського театру. Вони розіграли художньо-документальну оповідь «Хотіла б я піснею стати…», розповівши в образах про перебування Лесі Українки в Одесі. Образ юної Лесі талановито втілила молода артистка Юлія Харчук.

«Подорож до моря»… Вочевидь, багато з нас мали б знати цей невеличкий цикл віршів, рівно ж згадки про це в листах, про її відвідини Хаджибея, Аккермана з його старовинною фортецею… Про це думалось дорогою від бібліотеки до вулиці Жуковського, щоби покласти квіти до меморіальної таблиці на будинку №27, у якому прихистила колись Лесю родина Комарових. І — більш нічого, окрім цієї дошки, нема у міському просторі, що нагадувало б нам про неї. Попри те, що її улюбленими місцями в Одесі були Приморський бульвар (топонімічна комісія міськради відмовила у встановленні пам’ятника саме там), парк, що нині носить ім’я Тараса Шевченка, ще один куточок Одеси біля моря — Ланжерон. Хоч би один білборд із зображенням Лесі з’явився в місті у дні, що передували ювілею! Це не лише байдужість, це ще й незнання, небажання…

Біля меморіальної таблиці на стіні будинку не передбачено місця для квітів. А їх там з’являлося все більше. Прийшли вихованці юридичного ліцею з квітами, читанням віршів. Підійшов чорношкірий юнак, поцікавився, вислухав інформацію і… залишився. Чи знає українську мову? Трохи, вивчає, бо не можна жити в країні, не вивчивши її мови.

Ми згадуємо своїх великих, як правило, лиш у такі ось ювілейні дні. Про тих велетнів духу, котрі, попри всі перепони й небезпеки — навіть для життя, думали про майбутні покоління, властиво, про нас також, котрим випало зазнати щастя здійсненої, нарешті, мрії — жити у своїй власній державі, жити на волі. Чи не тому незрідка залишаємось такими, сказати б, малими? І духом, і діяннями своїми.