Наша землячка Юлія Юріївна Нагаєць внаслідок травми повністю осліпла ще в ранньому дитинстві. У неї розвинулася невиліковна атрофія зорового нерву. Її люблячі татусь з матусею довго не зважувалися віддати малолітню донечку навчатися в Одеську школу-інтернат №93 для незрячих дітей. Бо що ж, мовляв, подумають люди. Зрештою, дбаючи про майбутнє Юлі, таки прийняли важке, але відповідальне і, як підтвердило життя, мудре рішення.

Там, в інтернаті, дуже допитлива і здібна Юля наполегливо навчалася 12 років, і не лише наукам, а й, найголовніше, як пристосуватися до життя у світі зрячих. Після школи успішно склала іспити на факультет іноземних мов Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. А 2019-го повернулася у рідні інтернатські пенати дипломованим викладачем. Не зупиняючись на досягнутому, дівчина заочно здобула в Києві ще й другу вищу освіту за фахом тифлопедагог (робота зі слабозорими й тотально незрячими дітьми).

За словами Юлії Нагаєць, теперішня українська незряча молодь має інші погляди на вибір професії. Випускники спеціалізованих шкіл обирають, передусім, навчання в університетах. Тож багато українців, які не бачать, нині працюють перекладачами, юристами, соціологами, педагогами, психологами, операторами кол-центрів. Зрештою, багато-хто відкриває власну справу. На думку нашої героїні, втрата зору не означає втрати перспективи на життя!

— За дипломом я — вчитель англійської, іспанської мов та іноземної літератури. Сьогодні своїм учням викладаю англійську і є однією з наймолодших педагогічних працівниць. У нашій спецшколі діти з вадами зору отримують прекрасну освіту. Навчаються і живуть у гарній та дружній атмосфері. Вихованці отримують також необхідні со-ціальні та побутові навички. Тож я закликаю батьків незрячих дітей не боятися віддавати своїх чад у наш інтернатний заклад.

На жаль, в українському суспільстві побутує думка, що інтернати — це щось погане. І часто дехто осуджує батьків, які віддають дітей з вадами здоров’я під державну опіку. Таке ставлення пережили й мої батьки, але я їм безмежно вдячна за їхню самопожертву. Не знаю, що зі мною було б, якби не інтернат. Тут усе адаптоване для навчання незрячих та слабозорих. Батькам це було б не під силу. Вони не розуміють світ своїх дітей і навіть не зуміють навчити їх орієнтуватися на вулиці, прибирати в квартирі, готувати їжу тощо. А ми тут з друзями все це опанували. Я живу окремо від батьків і з усіма хатніми клопотами справляюся сама. Ходжу в магазин, аптеку, щодня добираюся громадським транспортом на роботу і додому.

Додам, що паралельно я закінчила музичну школу за класом скрипки. Ті, хто має бажання, можуть опанувати баян, фортепіано чи вокал. Одне слово, вихованці нашого інтернату мають прекрасні умови і для свого гармонійного розвитку.

— Юліє, знаю, що ти також активно займалася спортом…

— Під керівництвом заслуженого тренера України Любові Воробйової я займалася професійним плаванням на спині. Виступала у двох програмах: 50 і 100 метрів. Часто вигравала турніри, покращуючи свій спортивний результат. А якби я навчалася у звичайній школі, то, мабуть, з цим видом спорту і не познайомилася б.

— Наприкінці минулого року тобі, першій на Одещині, в допомогу подарували собаку-поводиря…

— Його звати Аміго. Це золотистий ретривер, який пройшов спеціальну підготовку і допомагатиме мені орієнтуватися й пересуватися містом. Підготовка таких собак коштує в середньому до 10 тисяч євро. Зараз я займаюся дресируванням собаки, і ми з ним порозумілися. Раніше мені з цим допомагали кінологи.

Прикро, але в Україні собаки-поводирі чомусь і досі не узаконені. Тому часто стикаємося з непорозумінням у суспільстві. Траплялися прикрі випадки, коли нас з Аміго не пускали в маршрутку. Тому гуляємо неподалік дому, а на роботу поки що їжджу сама. Я дуже добре орієнтуюся з допомогою білої тростини.

— Юліє, розкажи, як справи в особистому житті.

— Є у мене коханий хлопець Павло. Разом навчалися в школі, потім — в одному виші, він — на факультеті міжнародних відносин. Павло трішки бачить і працює в кол-центрі оператором. Часто виходимо в місто порозважатися або погуляти. Я дуже люблю метрові троянди, і Павло часто дарує мені мої улюблені квіти на свята. Звичайно, і на 8 Березня. Зустрічаємось уже чотири роки. Часто в гості приїжджають батьки Юрій Анатолійович з мамою Тетяною Іванівною і братиком Дмитром. Додому навідуюсь рідко, бо маю багато роботи.

— Чим захоплюєшся?

— Люблю подорожувати. Була в Польщі за обміном досвідом з колегами. В Карпатах у реабілітаційному центрі каталася на лижах. Люблю читати, тобто слухати аудіокниги американського письменника-постмодерніста Кена Кізі. На превеликий жаль, незрячих позбавили можливості читати періодику, художню літературу та підручники, на-друковані шрифтом Брайля, бо держава так і не профінансувала обіцяний випуск спецвидань.

На щастя, з розвитком комп’ютерних технологій, звукових програм, що допомагають працювати в інтернеті, ми отримали великі можливості у навчанні та самореалізації. Як навчалися наші незрячі раніше, навіть не уявляю. Тож ноутбук для мене — книга, зошит, усе. Індивідуальні уроки також даю з допомогою комп’ютера.

— Юліє, поділися планами на майбутнє.

— Хочу й надалі розвиватися у педагогіці. Адже я — наймолодша вчителька у школі. Хочу не лише навчати незрячих англійської мови, а й допомагати адаптуватися в соціумі, передавати свій досвід, особливо — навчання в університеті, щоб вони гармонійно розвивалися і, попри проблеми зі здоров’ям, досягали успіхів у житті.

Більшість незрячих — це люди, компетентні у багатьох питаннях. Нам просто потрібно дати шанс, можливість себе проявити. І не варто опускати руки перед труднощами.

Заповітна мрія — щоб рідні і близькі були здоровими.