Повністю перемогти сепаратизм, коли той буяє пишним цвітом, завжди непросто. Зате послаблювати його підґрунтя можна доволі успішно. Головне — налагодити системну роботу.

Почну з прикладів. Одеса, 24 серпня 2019 року. День Незалежності ще триває, але втомлений двірник уже о 16.00 знімає державні прапори. І це в історичному центрі міста! Була така команда? Чи він це зробив на власний розсуд?

Чи ризикнув би щось подібне вчинити проукраїнськи налаштований двірник у довоєнній Польщі, Румунії чи Угорщині? Чи в тій же Москві? Звісно, що ні! Не те що на своїх споконвічних, а й на окупованих територіях спецслужби цих країн завжди підтримували представників титульної нації. Навіть деструктивні шовіністи панівної нації твердо знали, що за ними стоїть держава. Ми ж тридцять років випробовуємо зовсім іншу модель — цілковито протилежну. Коли саме патріоти є найбільш упослідженими і часом не можуть захистити себе навіть у географічному центрі українського етнічного масиву. Ми втратили чималі території, але своїх установок так і не змінили. Дивна модель і дивні ті, хто досі сподівається на процвітання такої держави.

Ще кілька прикладів.

Місто Запоріжжя, квітень 2021-го. Відома своєю доброчинною діяльністю волонтерка детально описала конфлікт на мовному, а почасти і на світоглядному ґрунті:

«Підходжу до кіоска. Чоловік купує хліб, а збоку копирсаються в торбах дві жінки в мохерових беретах. Я стаю за чоловіком, на відстані. В масці. Одна із жінок у стрибку стає переді мною, майже звалюючи з ніг.

— Пані, ви про відстань чули? І вдягніть маску, будь ласка.

— Ми пєрвиє прішлі! Вот ти і отході.

— Добре. Я не бачила вас у черзі, та, будь ласка, ставайте... Тільки маску вдягніть.

— Тєбє нада, сама і адєвай!

— Я в масці. А ви — ні. Вважаєте себе безсмертною?

— Я балєла. Мнє нє страшно. Тєбє пагаваріть нє с кєм?

Замовляю хліб:

— Мені, будь ласка, білий з борошна вищого ґатунку.

І тут мохеровий берет не витримує:

— Украінци еті задолбалі! Ти сматрі, украінку тут із сєбя корчіт... Понаєхалі! Говорі на нормальном язикє!».

Подумалося: нав’язування державної мови зі столиці мало на що впливає, якщо на місцевому рівні існує негласна заборона на неї. Ні, офіційно це ніде не прописано. Але тим більше вражає антиукраїнський «консенсус» ватників! З українського боку такої затятості не спостерігається. І якби ж ішлося тільки про літніх людей. Ситуація з молоддю якщо й краща, то не скрізь.

Полтавщина, Кременчук. Місцева жінка описує недавню історію, свідком якої стала:

«Автобус №25. Кондукторка оголошує зупинку: «На Московській виходять?». Поряд зі мною стоїть літній чоловік, який робить зауваження кондукторці: «Не на Московській, а на Вадима Пугачова — говоріть правильно...».

Четверо дівчат, які сидять навпроти, починають голосно обурюватися, насміхатись над чоловіком: «Какого еще Пугачёва? Мы его не знаем! Мы знаем остановку «Московская».

Я не витримую і кажу дівчатам:

— Вадим Пугачов — це наш кременчужанин, який загинув на війні. Він вас захищав! Треба знати своїх героїв.

«На какой єще вайнє? Ми нє должни знать ВАШИХ героєв! Ми учімся в медучіліщє і ми должни знать, как ставіть клізьму. А ваші героі ваюют с мірним насєлєнієм...».

Жінка вирішує знімати — і правильно робить, бо це єдиний спосіб впливати на ситуацію, коли держава самоусунулася. Проте, й вата не здається: «Поліція! Визовітє поліцію! Она нас снімаєт!». Кондукторка розгублена, пасажири мовчки спостерігають. Жінці вдається вийти на зупинці. Ця сепарська зграя біжить за нею — хапають за руки, шарпають. Патріотка насилу відбилася. В результаті порвана куртка, тиск під двісті і безсоння...».

Бачите, проросійська молодь у цьому наддніпрянському місті комплексом меншовартості не страждає.

У таких непростих умовах за усталеним уже вітчизняним принципом «українські патріоти повинні бути суперкультурними, а головне — сумирними, тихими — лише тоді їх ніхто не зачепить», доводиться існувати тим, хто хоче зберегти територіальну цілісність держави. І йдеться, як бачите, не лише про Південний Схід, а й про Центральну Україну.

Заради справедливості треба сказати, що не лише етнічні українці страждають. Юну турчанку-месхетинку, батьки якої свого часу тікали в толерантне, багатонаціональне Запоріжжя від погромів, теж намагалися «поставили на місце». За що? Не повірите: за антивірусну маску з невеличким тризубом. Причому це було в супермаркеті, а не в темному підворітті. Навіть у поліції з докором зауважили: «Чи варто провокувати людей маскою з національною символікою?». Уявляєте? Чи міг би таке сказати довоєнний румунський поліцейський у Чернівцях, Ізмаїлі або Болграді, звертаючись до свого одноплемінника? Натякаючи на те, що українцям, болгарам чи росіянам-старообрядцям румунська символіка може не сподобатися? Це абсолютно виключено. А в козацькому Запоріжжі так сказали. Бо лише ми вперто йдемо своїм, особливим шляхом і бережемо «ранимі душі» сепарів.

Які висновки напрошуються? Треба глибоко переосмислити і кардинально змінити ставлення як до ворогів України, так і до її захисників. Останні мають бути надійно захищені у будь-якій ситуації! Вороги ж повинні відчувати певний дискомфорт — аж доти, поки не стануть лояльними громадянами України. Вони повинні повсякчас відчувати на собі пильну увагу і суспільства, і спецслужб. Багато часу втрачено, але й тепер маленький підрозділ у складі СБУ міг би швидко переломити ситуацію. Щільний контакт з патріотичною громадськістю, миттєва реакція на кричущі прояви сепаратизму та українофобії. Функція підрозділу: донести до суспільства, що якась гармонізуюча робота вже проводиться і з часом вона лише посилюватиметься. М’яко, інтелігентно — але послідовно. Тобто справа не в покараннях, а у висвітленні подібних випадків і в широкому обговоренні їх суспільством. Лише безнадійний песиміст не повірить у результативність такого підрозділу.