31 травня в інтерв’ю німецькій газеті «Фракфуртер Альгемайне Цайтунг» Володимир Зеленський заявив про загрозу, яку для України становить реальна інтеграція Білорусі у Союзну державу, включаючи військову складову. З такою заявою очільники Української держави спізнилися більш як на два десятиліття. А надолужити згаяне неможливо.

ПОЛІТИЧНИЙ НЕЛІКВІД

Реальна інтеграція Білорусі в нову імперію почалася не після підписання першого варіанту Союзного договору, коли президенти Росії і Білорусі Єльцин і Лукашенко розбивали об підлогу в Кремлі келихи з шампанським, а на початку двохтисячного року. Доопрацьований договір набув чинності за Путіна. У процесі встановлення автократії Володимир Володимирович брав уроки в Олександра Григоровича. Він використовував ті ж методи, включаючи вбивства політичних опонентів, ігнорував конституцію, замінював законодавство всевладдям «силовиків», перетворював суди на караючий меч системи. Спорідненість білоруської і російської систем передбачала союз на віки, якби збігалися цілі. А вони не зовсім збігалися.

Основною відмінністю російської автократії від білоруської було джерело доходів. У Росії прибуток ішов від «великої бензоколонки». З її допомогою в Кремлі розраховували купити Захід з бебехами, а те, що заощадять, збиралися спрямувати на відновлення совка. Лукашенко в таких планах був не партнером, а підручним. Фірмою-прокладкою. Для цього Олександра Григоровича утримували, двадцять років терпіли його дурість, і готові були терпіти далі. Але після захоплення українського Криму, воєн на Донбасі і в Сирії потік нафтових та газових грошей у Росію змілів. У таких випадках гігантські корпорації для виживання насамперед спекуються неліквідів. А політичним неліквідом для Кремля став Лукашенко.

На відміну від зіцголови Фунта із «Золотого теляти», Лукашенко погано засвоїв роль. Його найняли не реалізувати Союзний договір, не крутитися, як флюгер, між Заходом та Сходом, не наповнювати московські супермаркети «білоруськими креветками» і не захоплювати чужий літак у небі над Білоруссю. Його найняли сидіти у в’язниці, якщо у «Роги і копита» прийде ревізор. Малоймовірно, що ця в’язниця буде зі зручностями, як у Гаазі. Швидше за все, до суду чи до тюрми Олександр Григорович не доїде. З ним розправляться свої ж. А Путін на переговорах з Байденом або з Євросоюзом зобразить себе рятівником громадян братньої країни від тирана.

Що стосується військової, економічної або іншої складової Союзного договору, то після Лукашенка на папері не зміниться нічого. Міністр оборони Росії Шойгу, за повідомленнями преси, вже формує на західному напрямку поблизу Білорусі нові військові підрозділи, а після чергових «навчань» російська авіація, бронетехніка й особовий склад залишаться на території Союзної держави. Щоб захистити її, зрозуміло, від агресора. З економікою ще простіше. Прем’єр-міністр Російської Федерації Мішустін тепер їздить до Мінська, як до себе додому. У разі накладення США або Євросоюзом секторальних санкцій на Білорусь «білоруські креветки» прикинуться російськими і попливуть у зворотному напрямку. До Ла-Маншу.

У ПОШУКАХ НЕЙТРАЛЬНОЇ АДРЕСИ

Через запровадження Білоруссю економічних санкцій проти України тривожитися теж не варто. Чималу частину в товарообігу двох наших країн грає контрабанда, а на неї не поширюється влада Мінська або Москви. Якщо подорожчає у нас бензин А-95, то тимчасово і не набагато. Єдиною ж загрозою для України з боку Мінська, мені здається, є зараз не реалізація складових Союзного договору, а те, що в тексті договору ніяк не згадане.

Мінськ втрачає, уже втратив, статус нейтрального майданчика для роботи Тристоронньої контактної групи з врегулювання ситуації на Донбасі. Втрата Мінського майданчика для ТКГ створює в «нормандському процесі» ситуацію невизначеності для четвірки — Франція, Німеччина, Росія, Україна. Це найнебезпечніша з можливих ситуацій. Угоди «Мінськ-2» від самого початку ніхто не збирався і не збирається втілювати в життя. Але це зразковий глухий кут. Він дозволяв главам чотирьох держав довгий час морочити одне одному голову. І не втрачати при цьому обличчя.

Не важливо, як звуть лідерів «четвірки» — впродовж шести років вони успішно ховаються за формулою «інтерпретація угод» і не визнають, що в центрі Європи йде справжня війна. Росія заперечувала і заперечує свою участь у цій війні. Україна не вводить воєнного стану, не розриває дипломатичних відносин і торгує із загарбником. Франція і Німеччина регулярно висловлюють стурбованість ситуацією і роблять усе, щоб наша країна не отримувала необхідної зброї для оборони. Спостережна місія ОБСЄ, з одного боку, не дозволяє перетворювати тліючу війну на масштабну, а з іншого — не спроможна домогтися, щоб стрілянина припинялася навіть на час «перемир’я» і терористи не вбивали людей.

Так, за сприяння ТКГ у Мінську не вдається зупинити кровопролиття, але без переговорного майданчика унеможливлюється робота пунктів пропуску населення через лінію зіткнення, ремонтні роботи на електромережах і водопровідних системах по обидва боки фронту. Треба щось вирішувати. Терміново. Припинення переговорного процесу в будь-який момент здатне спровокувати зіткнення по всьому фронту, навіть без команди зверху.

Після поїздки Олександра Лукашенка в Сочі на уклін до Володимира Путіна і заяви міністра закордонних справ Білорусі Володимира Макея, що він не вважає суверенітет своєї країни «чимось застиглим», про нейтралітет Мінська в російсько-українській війні марно й заїкатися. З огляду на це Тристороння контактна група в очному режимі за колишньою адресою працювати не зможе. Представники України після приїзду до Мінська негайно стануть заручниками, якщо не полоненими.

Одне слово, ТКГ треба шукати притулок у нейтральній країні. Але в Кремлі вже встигли висловили рішуче «проти». А в Парижі і в Берліні — мовчать. Не хочуть дратувати партнера по «нормандському формату» протестами через обійми з викрадачем літака.